Тихий Дін. Книга четверта - Шолохов Михайло
Сьогодні приїжджає до нас сам командуючий всією Донською армією, сам генерал Сідорин, зрозумів ? Тількищо одержав з гінцем бомажку від станичного отамана, наказує старих і жінок усіх до єдиного зібрати на сходку.
— Та чи вони при розумі ?!.— крикнув Пантелей Прокопович.— Хто ж у таку гарячу пору сходки зганяє? А сіна мені на зиму збере твій генерал Сідорин?!
— Він однаково і твій такий самий, як і мій,— спокійно відповів отаман.— Мені що наказали,— те й роблю. Випрягай ! Треба хлібом — сіллю зустрічати. Балакають, між іншим, що з ним союзникові генерали їдуть.
Пантелей Прокопович мовчки постояв коло гарби, подумав і став випрягати волів. Бачачи, що сказане ним вплинуло, отаман повеселів і спитав :
— Твоєї кобилки не можна б узяти ?
— А що тобі нею робити?
— Наказано, їжак би їх наколов, дві тройки вислати назустріч аж до Дурного яру. А де їх, тарантаси, брати й коней — ніяк не збагну! Удосвіта встав, бігаю, разів1 п'ять сорочка змокріла — і тільки чотирьох коней роздобув. Народ весь у роботі, просто хоч криком кричи.
Присмирнілий Пантелей Прокопович погодився дати кобилу і навіть свій ресорний тарантасик запропонував. Як не як, а їхав командуючий армією, та ще з іноземними генералами, а до генералів Пантелей Прокопович завжди почував трепетну пошану.
Отаман сяк — так розстарався дві тройки і вислав їх до Дурного яру зустрічати почесних гостей. На плацу збирався народ. Багато людей, кинувши косовицю, поспішали з степу в хутір.
Пантелей Прокопович, махнувши рукою на роботу, причепурився, надів чисту сорочку, суконні шаровари з лампасами, кашкет, колись привезений і подарований Григорієм, і поважно покульгав на майдан, наказавши старій, щоб послала Даркою воду й харчі Докійці.
Незабаром густа курява завихрилась на шляху і потоком покотилася до хутора, а крізь неї блиснуло щось металічне і здалека долинув співучий голос автомобільної сирени. Гості їхали на двох новісіньких автомобілях, що виблискували тєм-носиньою фарбою: десь далеко позаду, обганяючи косарів, що їхали з косовиці, порожняком мчали тройки, і сумовито видзвонювали під дугами поштарські дзвоники, добуті для
урочистої нагоди отаманом. Натовп на плацу захвилювався, зазвучав говір, почулись веселі вигуки дітей. Розгублений отаман забігав по натовпу, збираючи шановних стариків, яким належало вручати хліб — сіль. На очі йому потрапив Пантелей Прокопович, і отаман, зрадівши, вчепився до нього:
— Виручай, ради Христа! Чоловік ти бувалий, знаєш звичай.. Ти ж знаєш, як з ними і ручкатись і все таке... Та ти ж і член Кругу і син у тебе такий... Будь ласка, бери хліб — сіль, а то я, наче, боюся і тремтячка у мене в колінах.
Пантелей Прокопович — як не можна більше вдоволений честю — відмовлявся, додержуючи звичаю, потім, якось зразу увібравши голову в плечі, швидко перехрестився і взяв накрите вишиваним рушником блюдо з хлібом — сіллю ; розпихаючи ліктями натовп, вийшов наперед.
Автомобілі швидко наближались до плацу в супроводі цілого табуна охриплих від гавкоту різномастих собак.
— Ти ... як ? Не боїшся ? — пошепки спитав Пантелея Прокоповича зблідлий отаман. Він вперше бачив таке велике начальство. Пантелей Прокопович скоса блиснув на нього синюватими білками, сказав охриплим від хвилювання голосом :
— На, подерж, поки я бороду причешу. Бери ж !
Отаман послужливо взяв блюдо, а Пантелей Прокопович
розгладив вуса й бороду, по — молодецькому випнув груди і, спираючись на кінчики пальців скаліченої ноги, щоб не видно було, як він кульгає, знову взяв блюдо. Але воно так затремтіло в його руках, що отаман злякано спитав :
— Не впустиш ? Ой, гляди !
Пантелей Прокопович зневажливо сіпнув плечем. Це він впустить ? І може ж чоловік сказати отаку дурницю ! Він, що був членом Кругу і в палаці наказного здоровкався з усіма за руку, і на тобі — злякається якогось генерала ? Цей нещасний отаманчик остаточно з глузду з'їхав !
— Я, брате ти мій, як був на Військовім Кругу, то з самим наказним отаманом чай внакладку...— почав був Пантелей Прокопович і замовк.
Передній автомобіль спинився від нього за якихось десять кроків. Бритий шофер у кашкеті з великим козирком і з вузенькими неруськими погонами на френчі спритно вискочив, відчинив дверці. З автомобіля поважно вийшло двоє одягнених у захисне військових, пішли до натовпу. Вони йшли просто на Пантелея Прокоповича, а той, як виструнчився, так І завмер. Він догадався, що саме ці скромно одягнені люди і є генералами, а ті, що йшли позаду і були одягнені пишніше,— просто' чини почету, який їх супроводжує. Ста* 2
рий дивився на гостей, ЩО ПІДХОДИЛИ; ие кліпаючи, і в погляді його все більше відбивалось неприховуваяе здивування. Де ж висячі генеральські еполети ? Де аксельбанти, й ордени ? І що ж де за генерали, якщо їх нічим не можна відрізнити від звичайних солдатських писарів? Пантелей Прокопович був раптово й глибоко розчарований. Йому стало навіть якось прикро і за своє урочисте готування до зустрічі і за цих генералів, що ганьблять генеральське звання. Чорт забери, якби він знав, що з'являться отакі генерали, то він і не одягався б так ретельно, і не ждав би з таким трепетом, і вже, в усякому разі, не стояв би, як дурень, з блюдом у руках і з погано випеченим хлібом на блюді, що його й пекла, мабуть, якась шмарката3 баба. Ні, Пантелей Мелехов ще ніколи не був посміховиськом для людей, а от тепер довелося : хвилину тому він сам чув, як за його спиною хихикали дітлахи, а одне чортеня навіть крикнуло на все горло : "Хлопці! Глянь, як кривий Мелехов настовбурчився! Наче йоржа проковтнув !" Коли б хоч було за що зносити глум та трудити хвору ногу, отак виструнчившись ... Всередині в Пантелея— Прокоповича все клекотіло від обурення. А все винен отой проклятий боягуз отаманчик! Прийшов, набрехав, взяв кобилу й тарантас, по всьому хуторі бігав, висолопивши язика, балабончики і дзвіночки для тройки розшукував. От уже справді: нічого путнього не бачив чоловік, то й ганчірці радий. За свій вік Пантелей Прокопович не таких генералів бачив! От хоч би на імператорському огляді: інший іде — всі груди в хрестах, у медалях, золотом гаптовані; дивишся, аж душа радіє, ікона, а* не генерал ! А ці — всі в зеленому, як жовтобрюхи. На одному навіть не кашкет, а якийсь котелок під серпанком, і морда вся виголена, жодної волосинки не знайдеш, хоч з свічкою шукай... Пантелей Прокопович нахмурився і мало не плюнув від огиди, але його хтось дуже штовхнув у спину, гучно зашепотів :
— Іди ж, піднось !
Пантелей Прокопович ступив наперед. Генерал Сідорин через його голову швидко оглянув натовп, звучно сказав.
— Здрастуйте, панове старики !
— Здравія желаем, ваше превосходительство ! — врозбрід загомоніли хуторяни.
Генерал милостиво прийняв хліб — сіль з рук Пантелея Прокоповича, сказав "спасибі!" і передав блюдо адьютантові.
Високий, сухоребрий англійський полковник, що стояв поруч з Сідориним, спід низько насунутого на очі шолома з холодною цікавістю розглядав козаків. З наказу генерала-Бріггса — начальника британської військової місії на Кавказі — він супроводив Сідорина в його інспекційній поїздці по очищеній від більшовиків землі Війська Донського і з допо-
могою перекладача сумлінно вивчав настрої козаків, а також знайомився з обстановкою на фронтах.
Полковник був стомлений дорожними злигоднями, одноманітним степовим пейзажем, нудними розмовами і всім складним комплексом обов'язків представника великої держави, але інтереси королівської служби — насамперед! і він уважно дослухався до промови станичного оратора і майже все розумів, бо знав російську мову, приховуючи це від сторонніх. З суто британською гордовитістю дивився він на різнохарактерні смуглі обличчя цих войовничих синів степу, дивуючись з тієї расової суміші, яка завжди впадає в очі, коли дивитись на козачий натовп; поруч з білявим козаком —слов'янином стояв типовий монгол, а> коло нього чорний, як вороняче крило, молодий козак з рукою на брудній перев'язі, тихо розмовляв із сивим біблійним патріархом, і можна було закладатись, що в жилах цього патріарха, який спирається на патерицю, одягненого в старомодний козацький чекмень тече чистісінька кров кавказьких горців...
Полковник був справжнім патріотом і трохи знав історію: розглядаючи козаків, він думав про те, що не тільки цим варварам, але й онукам їхнім не доведеться йти в Індію під командуванням якогонебудь нового Платова. Після перемоги над більшовиками знекровлена громадянською війною Росія надовго вийде з строю великих держав, і протягом найближчих десятиріч східним володінням Британії вже ніщо не загрожуватиме. А що більшовиків переможуть,— полковник був твердо переконаний. Він був людина тверезого розуму, до війни довго жив у Росії, і, звичайно, ніяк не міг вірити, щоб у напівдикій країні запанували утопічні ідеї комунізму...
Увагу полковника привернули жінки, що голосно перешіптувались. Він, не повертаючи голови, оглянув їх вилицюваті обвітрені обличчя, і на твердо стиснені губи його набігла ледве помітна, презирлива усмішка.
Пантелей Прокопович, вручивши хліб — сіль, зник у натовпі. Він не став слухати, як від імени козачого населення станиці Вешенської прибулих вітав якийсь вешенський красномовець, а, обійшовши натовп, попрямував до тройок, що стояли оддалік.
Коні були в милі й важко носили боками. Старий підійшов до своєї запряженої в голоблі кобилки, рукавом протер їй ніздрі, зітхнув. Йому хотілось вилаятись, зараз же випрягти кобилу і відвести її додому,— таке велике було його розчарування.
В цей час генерал Сідорин промовляв до татарців. Похвально згадавши про їх бойові дії в тилу у червоних, він сказав : 3
— Ви мужньо билися з нашими спільними віорогами. Ваші заслуги не будуть забуті батьківщиною, що поступово звільняється від більшовиків, від їх страшного ярма. Мені хотілося б відмітити нагородою тих жінок з вашого хутора, які, як нам відомо, особливо відзначились у збройній боротьбі проти червоних. Я прошу вийти наперед наших героінь-козачок, прізвища яких будуть зараз оголошені!
Один з офіцерів прочитав короткий список. Першою в ньому була Дарка Мелехова, інші були вдови козаків, убитих на початку повстання, що брали участь, як і Дарка, в розправі над полоненими комуністами, пригнаними в.
