Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Робота була дослідницька. Якщо на те пішло, єдині карти тієї частини пустелі від Червоного моря, які взагалі існують, ще тоді склали ми.

— Точніше — ви!

— Ну, нехай я.

— І тільки через це ви й довели справу до кінця?

— Ні! Мені кояче треба було її завершити, от і все. Не міг кинути напівдорозі. Дуже в неї втягся.

Вона знов повернула його думки на своє, не на ті почуття, що на мить прорвались між ними, а на те, з чого вони почали розмову:

— Послухайте мене, Скотті, дуже вас прошу, не робіть дурниць,— мовила вона схвильовано.— Ради себе ж самого!

Він підвівся:

— Ради себе самого, мабуть, мені й доведеться встругнути якусь дурницю. Іншого виходу нема.

— Через Пікерінга? Але я ж вам сказала...

— Ні. Почалося з Пікерінга, а пішло значно далі. Хай навіть так — але й тоді хіба не смішно, що і кривавий Черч, і всі вони прикро вражені й засмучені смертю молодого Бентінка незрівнянно більше, ніж загибеллю Пікерінга і ще двадцяти чотирьох душ?

Він ні на що не натякав і навіть у думці не мав у чомусь її винити. Та тільки-но вихопились ці слова, він одразу зрозумів, як вона їх сприйме. Йому й на думку не спало уточнювати їх смисл чи виправдовуватись. Але між ними з цієї миті запало напруження. О дев'ятій годині вона включила радіо, щоб послухати останні вісті, й голос диктора з острова Мальти сповістив по-англійськи, що життя пораненого політичного діяча проанглійської орієнтації — Амера Гусейна-па-ші — все ще під загрозою... Убивцю досі не піймано.

РОЗДІЛ 14

Наступного ранку, щойно поснідавши, Скотт переліз через висушену сонцем, порепану глинобитну стіну з саду тітоньки Клотільди в сусідський сад. Там його зустрів дуже молодий, дуже небалакучий, дуже худий єгипетський лейтенант з дуже випещеними вусиками й зажадав, щоб він повернувся назад.

— Скажіть вашому другу, що я хотів би з ним побачитись,— звернувся до нього Скотт по-англійськи.

— Його тут нема!

— Нема? Шкода...— Скотт сів на край занедбаного курника, спокійно поглядаючи на мовчазного юнака, який усе ще чекав, не вдаючись до рішучих заходів.— Давно ви в армії? — запитав Скотт, явно відчубаючи, що має справу з небезпечним молодим фанатиком.

Лейтенант визнав запитання прийнятним.

— Три роки,— відповів він.

— Майже стільки, як і я,— сказав Скотт.— Кадровий військовий? — Лейтенант незворушно кивнув.— А ви також убивця? — запитав його Скотт.

— Йшли б ви краще до себе,— сказав лейтенант ще спокійно, але вже стривожений упертим небажанням Скотта зрушити з місця.— Англієць! — раптом з подивом вигукнув він, ніби тільки-но це збагнув.

— Навіщо нам сваритись,— не відступався Скотт, пускаючи повз вуха його образливий тон.— Скажіть йому, що прийшов англієць, і послухайте, що на це скаже він. Якщо відмовиться зі мною розмовляти — то так і буде.

Прохання теж здалося лейтенантові прийнятним; він мовчки кивнув і пішов до дверей під квітучою шпалерою. Минуло немало часу; до Скотта не долинуло жодного звуку, та зрештою лейтенант безшумно прочинив двері й сказав:

— Етфадаль! 1

Поранений — високий на зріст єгиптянин Гамаль — зустрів Скотта білозубою посмішкою і міцним потиском руки.

— Етфадаль! Етфадаль! — повторив він басом. Він лежав на койці, що замінила в кімнаті тахту,

в чистій гімнастерці з нашивками, але нижня частина його тіла була прикрита простиралом. Гамаль запропонував Скотту випити лимонаду або склянку чаю — він щиро намагався виявити гостинність. Він давав Скотту відчути, що цілком і повністю присвячує себе цій зустрічі, коли вже на неї погодився.

Скотт відмовлявся від пригощань, що також було ознакою ввічливості. Потім він запитав Гамаля, як той себе почуває і чи серйозне поранення. Очевидно, рани були не важкі, бо вигляд він мав непоганий.

— Еге,— думаючи про щось інше, сказав Гамаль.— Все гаразд. Навіть зовсім добре. Не турбуйтесь.

— В того, іншого, видно, стріляв вправніший стрілець,— зауважив Скотт.— І мене більше непокоїть він — Амер-паша.

1 Ласкаво просимо (араб.).

Гамаль кивнув і сказав ніби сам до себе, спохмурнівши, але без будь-якої злоби:

— Він виживе.

— Гамаль! — обережно застеріг його лейтенант. Розмовляючи, вони про нього зовсім забули.

— Це мій друг Хакім,— сказав Гамаль.— Він дуже стривожений. Через вас. А я йому кажу, що тривожитись пізно і що ховати од вас правду тепер усе одно, що намагатися ховати сонце після того, як воно вже зійшло...

Остання фраза краще звучала по-арабськи, і вони перейшли на арабську мову.

— І все ж таки, Гамаль...— ще раз застеріг його Хакім.

— Ні! Якщо хочеш когось зробити своїм другом, так і чини: роби його своїм другом,— сказав Гамаль.— Кожного роби або другом, або ж ворогом. А цей чоловік мені — друг, інакше мене не було б тут. Ми допускаємось помилки, коли криємось від друзів.

— Я вам не друг і не ворог,— поправив його Скотт; він ще не звик до тієї переконаності, яку вкладав у все цей єгиптянин.— Мені просто цікаво — ви вже пробачте...

— Ви маєте на це право.

— Дякую,— відповів на цю великодушність Скотт.

— Нема за що,— сказав Гамаль і пообіцяв йому все розповісти, вдаючись при цьому до кучерявих арабських висловів: він з радістю розкриє йому своє серце, в якому він перед ним у боргу. Він одразу відчув, що бачить справжню людину, і хоч мусить покаятись у ненависті до англійців, проте людина — це насамперед людина.

Коли розмова ввійшла в таке русло, Хакім — мовчазний прихильник рішучих заходів — залишив їх наодинці. Тепер уже він, Гамаль, з властивою йому впевненістю в своїй правоті, сам повинен відповідати за всі фіглі-міглі з англійцем.

— Чому вас звідси не перевезли? — запитав Скотт. Гамаль помахом руки показав на свій пах.

— Я б тоді втратив оце,— сказав він недбало.

— Вам довелось обирати між цим і небезпекою бути спійманим?

— Так... можливо...

— І ви вважали за краще, щоб вас упіймали?

— Ні. Я вважав за краще покластися на вас. Я від* чув у вас друга, котрий мене не зрадить.

— Отже, ви лежите тут, оберігаючи свою чоловічу силу, через те що повірили в мою дружбу? — повторив Скотт, закрутивши химерне арабське словосплетення, в яке вклав усі свої знання арабської мови.

— Як бачите,— сказав Гамаль.— Передусім — чоловіча оила, а потім — життя. Хіба це не так? Тільки я почував себе у безпеці.

— Ви даремно почуваєте себе у безпеці,— сказав йому Скотт.— Я ще можу вас виказати.

— Ні! Навіщо це вам? Після того, що ви для мене зробили?

Гамаль не міг знати, що для нього зробив Скотт — він нічого не знав. Він не знав, що Скотт — людина повільна, що він не одразу наважився перелізти через стіну й дізнатися, в чому тут справа. Гамаль нічого не знав.

— Навіщо треба було вбивати того політика? — запитав Скотт.

Гамаль навмисне опустив руки на простирало, щоб не жестикулювати і не підкреслювати того, що він говорить :

— Він зраджує свій народ і,— ви вже мені, прошу, даруйте,— зраджує його на користь англійців. Він найлютіший наш ворог! Народ наш запроданий такими, як він. І весь наш народ ганьбить його презирством, але руку на нього підняли ми.

— Цього мені замало,— сказав Скотт, сидячи на плетеному стільці, який угинався й тріщав під його вагою; він дивився на напівзачинене віконницею вікно крізь запилену москітну світку.— В чому ж його зрадництво? У дружбі з англійцями?

— Так.

— А кого ви вважаєте кращими за англійців?

— Нікого.

— Ви працюєте на німців?

— Ні. Ми працюємо тільки на арабів, на єгиптян.

— А німці — ваші друзі?

— Ні! Ні! Я ніколи не бачив жодного німця. Але, пробачте, я знаю, про що ви запитуєте. Для нас нема ніякої різниці між англійцями й німцями. Ви повинні це зрозуміти. Для Єгипту нічого не зміниться — буде тут німецька чи англійська окупація. Це все одно. Ви вважаєте, що ми повинні допомагати вам проти німців?

— Ні, я так не вважаю. Але ви хочете витурити англійців, і того ж самого прагнуть німці та італійці. Вони б'ються, щоб вигнати нас звідси. Ви — теж.

Гамаль доторкнувся вказівним пальцем до своїх грудей:

— А хіба ви воюєте з німцями заради того, щоб урятувати Єгипет чи самих себе?

— Звичайно себе. Проте...

— Ви хочете, щоб англійці окупували Єгипет, га, капітане?

— В даний момент необхідність диктує, щоб ми його окупували.

— Бачите! — сказав єгиптянин і зціпив сліпучо-білі зуби, ніби для того, щоб міцніше вхопити ними свою думку.— Бачите! Кожну окупацію диктує необхідність! Точнісінько так само, як і кожен опір,— його теж диктує необхідність. І ми, і ви заплуталися в тенетах необхідності. Та все-таки ми ніколи не будемо вільні, поки ви звідси не підете. Нами правлять розтлінні політики, які зраджують націю заради вашої вигоди. Ви мусите це зрозуміти...

— Ну що ж, я це розумію.

Він був певен, що не може цього не розуміти, бо жодна людина, яка прожила в цій країні чималу частку свого свідомого життя, не могла не бачити правди. Та він і не старався затуляти на неї очі. їхня ненависть до англійців здавалась йому закономірною; в ній не було ні злостивої упередженості, ні несправедливості, він розумів її правоту. І тепер він думав не про ненависть їхню, не про причину її — злидні та страждання народу,— не про дітей, що мерли, обліплені мухами, на сільських вулицях Гіргі, якими він проїжджав на ослі, розвідуючи трасу нових каналів, щоб бавовна обходилась дешевше. Він не думав про горе і смерть навіть тоді, коли на повну силу збагнув усю потворність феодального ладу — рабство і безпросвітне убозтво. Він думав про людей, які не знали ненависті й були неспроможні до опору; про людей, які не тільки конали від голоду, але й повільно вигибали од хвороб; про людей життєрадісних від природи, але хворих, обідраних, жалюгідних. Про чоловіків, що підтюпцем бігли поруч своїх віслюків; про купку жінок, закутаних в чорне, що лузали насіння, сидячи почіпки край курного сільського шляху; про безліч дітей від восьми до чотирнадцяти років, які, дивом виживши у перші п'ять років, можуть таким самим дивом прожити ще кілька років, а потім ще кілька, поки нарешті досягнуть повноліття, вигравши в лотереї природного відбору. Досягти тут повноліття можна тільки дивом; у думці він бачив цю країну — не її міста, сповнені глухого бродіння, а її пустелю, її поля. Він більше знав її лани бавовнику та білої квасолі, землисто-буру стрічку Нілу — цього розплідника смертоносних бактерій.

Скотт не усвідомлював, чому він так легко розуміє Гамаля, він просто знав, що це розуміння зародилося в тайниках його власного життєвого досвіду, І це не мало ніякого відношення до продажних чиновників та політичних діячів — про них він навіть не думав, вони були звичні, як слина в роті.

— Ну що ж,— повторив він.— Я розумію.

— І, мабуть, чимало англійців розуміють наше становище,— сказав Гамаль.

— Очевидячки, так.

— Тоді чого ж вони мовчать?

— Війна.