Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Вона прокотилася через голову офіцера з його наказами, мов хвиля по гальці,

— Мовчати! Мовчати!

Скотт чув цей сміх і тут, на вулицях Каїра.

Було пізно; довкола ЕСЄ виблискувало в місячнім сяйві. Скотт почував би себе зовсім щасливим, коли б його не гнітило те, що він не подзвонив Люсі Пікерінг. Але цей тягар не можна було скинути мимохідь.

Свіжий вітрець продував його змокрілу сорочку. Це було чудово. Ніч принесла цілковиту самотність, але самотність легку, необтяжливу. Краще не могло й бути.

За два будинки від пансіону тітоньки Клотільди, де на захаращеному тротуарі горбатилась купа землі з давно кимсь прокопаної, та так і кинутої каналізаційної траншеї, під синім ліхтарем стояв маленький "фіат-тополіно", і його непропорційно великі дверцята були розчинені. Скотт, проходячи, машинально підняв ногу, щоб зачинити дверцята, але, штовхнувши їх, відчув, як вони об щось ударились і розчинилися знову.

З машини до половини висувалось тіло молодого єгиптянина, Гамаля. Спершу можна було подумати, що він п'яний, але вираз його обличчя й очей свідчив про інше: очевидно, чоловік був поранений.

— Що трапилось? — звернувся до нього Скотт по-арабськи.

— Краще не питайте,— відповів єгиптянин, безуспішно силкуючись сісти.

— Аварія? — схилився над ним Скотт.

— Краще не питайте,— тупо повторив Гамаль.

У нього сочилася кров з нияшьої частини живота, заливаючи сорочку й штани кольору хакі.

— Хто по вас стріляв? — запитав тоді Скотт, збагнувши, якого характеру була рана. Він спробував витягти з машини обважніле тіло Гамаля, але єгиптянин став чинити опір.

— Ідіть собі. Я сам. Скотт випростався.

— Що ж, катайте.

Єгиптянин намагався просунутись через дверцята "тополіно" назовні. Він упав до підніжжя висохлого палісандрового дерева, яке напровесні вкривається рожево-ліловими квітами.

— Якщо ви зможете стати на коліна, я вас підніму,— сказав Скотт.

— Вам не підняти мене. Я важкий.

— Ставайте на коліна,— Скотт примірявся, як його краще взяти, а потім спитав: —Однести вас додому?

— Еге.

— А рідних налякати не боїтесь?

— Там нікого немає.

— Де ваш будинок?

— Прямо...— простогнав єгиптянин і, непритомніючи, став осідати.

— Не падайте на землю,— лагідно сказав Скотт і підтягнув його вище за пояс, потім підставив спину, звалив на неї Гамаля і, придержуючи його під колінами, крекчучи від натуги й відчуваючи, як шия мокріє

від крові, так-сяк пропхався крізь ворота і по брудній доріжці доплентався до порога будинку.

Не розгинаючи спини, він опустив Гамаля на плетений половичок.

— У мене нема ключа від цих дверей,— сказав Гамаль, коли трохи прийшов до тями і зрозумів, де він лежить.

— Чому ж ви раніше мені цього не сказали?

— Залиште мене тут.

— Гаразд,— сказав Скотт, щоб його заспокоїти.— Все буде добре.

— Двері збоку...

Скотт знову підняв Гамаля, доніс до бокових дверей під шпалерою з в'юнких рослин і втяг у досить простору кімнату, де були тільки тахта, покрита стьобаною ковдрою, стіл, на якому стояла суха гулля *, і старий плетений стілець.

— Негаразд у вас вийшло,— сказав Скотт, опустивши Гамаля на тахту.— Що трапилось? — запитав він знову, намацуючи вимикач. Коли в кімнаті спалахнуло світло, Скотт побачив, що молодий єгиптянин лежить нерухомо, його масивне підборіддя обм'якло, на крупному носі висіявся піт, штани розбухли від крові, лице побіліло — і не стільки від болю, скільки від страху, хоч сам він противився цьому страху, як кожен поранений, який іще не знає, чи серйозна в нього рана, і так стривожений цим, що навіть не відчуває болю.

— Краще не питайте,— похмуро сказав Гамаль.

— Як хочете,— Скотт обережно заглянув йому під сорочку.— Вам потрібен лікар.

— Ні.

— Бажаєте ви цього чи ні,, а я його покличу.

— Клянусь...

— Не будьте дурнем! — стиха сказав йому Скотт по-англійськи.

На цей раз Гамаль змушений був підкоритись:

— Тоді я скажу, кого покликати. Але тільки його.

— Гаразд. Кажіть.

В розмові мішалися англійські й арабські слова. Гамаль назвав прізвище й номер телефону. ТІЛЬКРІ єдиною фразою він виказав свій страх:

1 Глиняний глек з пористими стінками; вода в ньому, частково випаровуючись, охолоджується (араб,).

4 Дж. Олдрідж 97

— Скажіть, нехай візьме таксі: у ньоі^о немає своєї машини. Я дуже довго пролежав на вулиці, мене починає морозити...

Скотт відшукав телефон у прихожій задушливого й наче нежилого будинку, набрав номер і почекав, поки на дзвінки відповіла спочатку жінка, а потім, після довгих умовлянь — чоловік; та чоловіка не довелось умовляти, щоб він приїхав до цього Гамаля аль-Мух-тара, як тільки Скотт сказав, що того поранено в живіт.

— Що ви йому зробили?

— Нічого,— відповів Скотт.

— Добре. Не чіпайте його до мого приїзду,— наказав лікар.

Коли Скотт повернувся до Гамаля, юнак з трудом пересилював біль; він попросив Скотта відпустити йому ремінь і чимось укрити. Скотт обійшов кімнати, натрапив на спальню і стяг з ліжка ковдру та покривало. На них був товстий шар пилу. Скотт укутав єгиптянина, а потім скинув з себе закривавлену сорочку і сів, стежачи за пораненим, який, в свою чергу, не зводив з нього очей.

Мружачи короткозорі очі й спотикаючись у темному саду, прийшов лікар, вкрадливий і мало симпатичний чоловік, не старший за Гамаля й, очевидно, також військовий. Лікар був дуже здивований, побачивши, що Скотт,— англієць, і це його явно вивело з рівноваги. Не сподобався йому і стан його друга; стягнувши з нього штани, лікар з допомогою Скотта досить грубо обмив кров, зробив якісь уколи, прозондував рану і перевірив, чи діють ноги. Все це робилося мовчки...

Гамаль знепритомнів, і лікар сказав Скотту:

— Тепер я з ним сам упораюсь. Де ви його знайшли?

— В машині перед будинком.

— І ви його привели сюди? — обурено запитав лікар.

— Ні. Приніс.

— Скільки часу він там пролежав?

— Не знаю. Він виживе?

— Сподіваюсь. Гадаю, що виживе. Буде здоровий, але навряд чи в усіх відношеннях. Дуже низьке поранення. Втім, я зроблю все можливе. А вам спасибі за допомогу.

Скотт узяв свою закривавлену сорочку.

— І ще...— через силу видушив з себе лікар,— я, звичайно, не смію просити вас нікому про це не говорити, бо ви англієць...— в тоні його вчувалася ненависть.— Але як солдат ви, може...

— Який там з мене солдат,— заперечив Скотт, підвищуючи голос і повільно наливаючись злістю.

— І все-таки...— почав був знову лікар.

Скотт вийшов з кімнати, не відповівши й не оглянувшись. Він забрав свій кітель, кинутий на "тополі-но", тихенько піднявся надвірними сходами до себе в кімнату, з огидою скинув із себе одяг, пройшов у ванну, щоб намочити його і нищечком випрати, але почув, що шум, який він зчинив, розбудив інших мешканців дому. Тоді він ліг на ліжко й став пригадувати стривожені, пожадливі очі людини з кулями в животі. Лікар його роздратував. Скотт намагався заглушити свою цікавість, знаючи, що йому не одразу пощастить з'ясувати, в чім справа. Пізніше — Скотт ще не спав — він почув, як до сусіднього будинку під'їхала машина, загомоніли людські голоси і враз затихли. Тоді Скотт заснув. Він страшенно стомився і більше не міг сушити голову над тим, що сталось.

І тільки після того як зранку він побував у вдови молодого Бентінка — Ейлін Бентінк,— Скотт прочитав у денному випуску англійської газети, що в найстарішого й найбільш проанглійського з єгипетських політичних діячів — Амера Гусейна-пашу — стріляв один з чотирьох злочинців, які робили замах на його життя. Пашу серйозно поранено, і він при смерті.

Сам злочинець теж не лишився безкарним. Пострілами з пістолета його поранив син Амера паші, який був поруч батька. Особу*вбивці не встановлено. Він утік.

РОЗДІЛ 12

Ейлін Бентінк полегшила йому тяжкий обов'язок, заявивши, як тільки він до неї прийшов:

— Вас, звичайно, всі запевняли, ніби я сподіваюся, що Бенті все-таки живий. Це неправда. Я знаю, що він загинув. І знаю, що ви, Скотті, нічого не могли вдіяти.

4*

99

— Боюся, що це так,— признався він з болем.

Нещаотя її не надломило. Вона була такою, як завжди, і вигляд мала дуже молодий — майже підліток у простенькому білому платті з квіточками. І поводилася просто, буденно. Ніякої трагедії не розігрувала, ніяких дурниць собі не дозволяла. Скотт добре знав цю рису англійців — інстинкт самозбереження примушує їх глушити свої почуття, принижувати їх до буденності. Він подумав: "Англійські звичаї нікуди не годяться".

— Сама не знаю, чому мені хотілось вас бачити,— вела далі Ейлін.— Мабуть, тому, що, дивлячись на вас, ні в чому вже більше не сумніваєшся. У вас такий вигляд, що й говорити нічого не тр^ба.

Вона була лагіднішою, ніж Мн гадав.

За кущами троянд, серед яких справляли її весілля, на галявці ще збереглися вм'ятини від столів, там, на білосніжних скатертях, ще зовсім недавно стояли келихи із грецьким шампанським. І лунав хлоп'ячий голос Бентінка: "Ми щасливі, друже, що ви все-таки завітали!"

Люсі Пікерінг привела його сюди, в білу віллу генерала Уоррена, привела й делікатно залишила віч-на-віч з дівчиною. Він знову відчув докір за смерть Бентінка й нове посягання на свою волю. Йому так довго втокмачували, що він повинен бути тактовним,— і тільки сама дівчина звільнила його від неприязні до неї та її горя. Коли б вона зажадала від нього запевнень, що Бентінк справді мертвий, він дав би їх холодно і без найменшого співчуття. Та замість цього Скотт удруге пережив загибель юнака, і не саму його смерть, а горе, яке він приніс тим, кого після себе залишив.

— Мені дуже неприємно, що я завдала вам такого клопоту,— сказала Ейлін, позбавляючи розмову будь-якого драматизму.

Але йому не хотілося цієї нарочитої буденності, тепер вона його дратувала.

— Нам усім не завадило б переживати трохи більше неприємностей. Я це зрозумів,— відповів він, пересилюючи скутість.— Мені здається, що найбільша наша біда — в нашій стриманості.

— Не розумію, що ви хочете сказати.

— Чому ми так боїмося показати своє горе?

— Справа не в цьому,— заперечила вона.— О, якби я розкисла, це, звичайно, було б жахливо. Та справа не в мені. Я думала про вас.

Вона не дозволяла собі ні душевного трепету, ні душевних страждань.

Досі вона здавалась йому більш вразливою, ніж Люсі Пікерінг. В ній було те, що трапляється іноді в англійських дівчат — якась лагідна доброта.