Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюїс Клайв Степлз

Такий тоненький, такий зручний. Навіть не знаю, як це описати.

— Що за приємний велетень! — звернулася Люсі до пана Тамнаса.

— О так! — відповів фавн. — Усі Бафіни завжди були такими. Це одна із найповажніших родин серед велетів Нарнії. Може, вони не надто спритні (зрештою я ніколи не знав спритних велетнів), проте рід їхній доволі давній. І має свої звичаї. Якби він був інакший, вона ніколи не перетворила б його на камінь.

Тут Аслан сплеснув лапами і попросив тиші.

— На сьогодні ще не все, — мовив він. — Аби остаточно прогнати Чаклунку, заки настане вечір, необхідно негайно довідатись, де іде битва.

— І, сподіваюся, приєднатися до неї, пане, — докинув найбільший із кентаврів.

— Безперечно, — погодився Аслан. — А зараз ті, що можуть не поспіти, а саме діти, гноми, малі звірята, нехай тримаються тих, які дужчі і прудкіші, тобто левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, хто має добрий нюх, хай ідуть у перших рядах з нами, левами, і винюхують ворога. Давайте, діліться на групи.

З веселим гамором та криками всі кинулись виконувати його наказ. Особливо метушився один лев, який бігав туди-сюди, мовби дуже заклопотаний, та насправді лише похвалявся кожному:

— Ви чули, що він сказав? "З нами, левами". Він мав на увазі себе і мене. "З нами, левами". Ось за що я люблю Аслана: жодної пихи, жодного гонору. "З нами, левами" — це значить з ним і зі мною.

Так тривало доти, доки Аслан не посадив на нього трьох гномів, одну дріаду, двох кроликів та їжака. Це його трохи вгамувало.

Коли всі вже були готові (один великий вівчур допоміг Асланові вишикувати всіх у належному порядку), то рушили з подвір'я через пролом у стіні. Спершу леви та собаки нюшили у всіх напрямках, та ось один гончак узяв слід і загавкав. Далі не гаяли жодної хвилинки: пси, леви, вовки та інші звірі помчали чимдуж уперед, водночас не забуваючи пильнувати за вітром. Котрі ж не вміли так прудко бігати, розтяглися десь на півмилі або й більше і з усіх сил наздоганяли тих, що попереду. Галас зчинився, мов під час полювання на лисиць ув Англії, тільки у дзвінке гавкотіння гончаків час від часу вривався рик другого лева, а інколи своїм глибоким та грізним голосом рикав Аслан. Сліди ставали все чіткіші і переслідувачі мчали хутчіше й хутчіше. Й ось коли вони минули останній поворот вузької звивистої улоговини, до звуків гонитви додалися інші, і Люсі їх почула. У тому галасі змішалися вигуки, зойки та зудари металу об метал.

Як тільки вони пробігли долину, дівчинка одразу зрозуміла, звідки цей гамір. Там супроти великої гурми потвор, яких Люсі ото бачила минулої ночі, відчайдушно боролося Асланове військо на чолі з Пітером та Едмундом. Тепер, при денному світлі, ті почвари виглядали такими страшними, злими та потворними, що просто жах. Здавалося, їм не було числа. Пітерова дружина стояла спинами до наших друзів: вояків залишилось так мало! Поле битви вже геть усіяли кам'яні фігури: Чаклунка вочевидь знову пустила в хід свою паличку. Проте зараз вона не могла до неї вдатися і билася з отим довгим кам'яним ножем. Вона саме напала на Пітера. Обоє безперервно крутились і звивались одне побіч одного. Люсі не могла збагнути, що там діється. Вона тільки бачила, що кам'яний ніж та Пітерів меч миготять у повітрі так швидко, наче супротивники орудують щонайменше трьома ножами і трьома мечами водночас. Пітер та Чаклунка перебували якраз у центрі бойовиська, а по обидва боки, бачила Люсі, точився запеклий бій.

— Стрибайте, діти! — крикнув Аслан і дівчатка миттю скотилися з його спини наділ.

Далі грізний рик струсонув усю Нарнію, від ліхтаря на крайньому заході до узбережжя моря на сході, і велетенський звір стрибнув просто на Білу Чаклунку. Вона обернулася — і Люсі побачила жах та безмежний подив, що з'явилися на її обличчі, коли ото уздріла перед собою Аслана. Тієї ж миті вони сплелися в один клубок, а всі створіння, яких Аслан визволив із замку Чаклунки, кинулись у бій. Гноми билися бойовими топірцями, собаки вишкірили ікла, велет поціляв враже кодло довбнею, та й під його могутніми ногами знайшов свій кінець не один десяток неприятелів, а ще рогаті єдинороги та кентаври з важкими копитами, до того ж озброєні мечами, одним стрімким ударом зім'яли супротивника. І Пітерова бойова дружина, що вже було стомилася і геть утратила сили, миттю ожила духом і злилася з підмогою, що ото наспіла, у радісному вигукові "ура!", а вражі лави перелякано заверещали і розсипались хто куди. І луна від битви покотилася по лісі від краю до краю.

Розділ 17. Полювання на Білого Оленя

За кілька хвилин бій скінчився. Більшість неприятелів було зметено одразу, лиш тільки з'явився Аслан зі своїм воїнством. Уцілілі ж рештки, збагнувши, що Чаклунки вже немає з ними, частинно здавалися, а частинно кинулися навтьоки. Люсі побачила, як Пітер з Асланом привітали один одного міцним потиском рук Люсі здивувалася, бо Пітер дуже змінився: його обличчя було таке бліде й суворе і виглядав він значно старшим.

— Це Едмунд нас виручив, Аслане, — розповідав Пітер. — Ми не дали б собі ради, якби не він. Чаклунка навсібіч обертала наші лави у камінь. Та Едмунда це не спинило. Він прорвався до неї, поваливши по дорозі трьох велетенських людожерів, а вона якраз зібралась перетворити на камінного боввана одного із твоїх леопардів. Едмунд миттю зорієнтувався і всю силу свого меча спрямував не на саму Чаклунку, а на її чарівну паличку, бо інакше він теж став би статуєю. Інші вояки якраз і припускалися цієї помилки. Коли паличка розлетілася на тріски, у нас з'явилася надія. Та якби ми до того стільки не втратили… Едмунд дуже понівечений. Треба підійти до нього.

Вони знайшли Едмунда одразу за лінією бою під опікою пані Бобрихи. Хлопець лежав увесь залитий кров'ю, з відкритими устами, а обличчя його вже аж позеленіло.

— Швидше, Люсі! — промовив Аслан.

Й отоді Люсі чи не вперше за увесь час згадала про той цілющий бальзам, який отримала у подарунок від святого Миколая. Руки дівчинки тремтіли, вона ніяк не могла відкоркувати плящинку та ось оволоділа собою і влила кілька крапель братові до рота.

— Там є інші поранені, — нагадав Аслан дівчинці, але вона й далі не відривала очей від Едмундового блідого обличчя, чекаючи, коли нарешті подіють ліки.

— Так, я знаю, — невдоволено відгукнулась Люсі, — але зачекай хвильку.

— Донько Єви, — цього разу голос Аслана прозвучав доволі суворо, — інші також у дуже важкому стані. Скільки ж їх має померти через Едмунда?

— Ой, вибач, Аслане, — спохопилась Люсі.

Вона швидко підвелася і пішла услід за ним. Наступних півгодини вони мали багато роботи: Люсі обходила поранених, поїла їх цілющим бальзамом, а лев повертав до життя тих, кого перетворено на камінь. Та ось Люсі звільнилася і змогла повернутися до Едмунда: хлопець уже звівся на ноги, а рани геть загоїлися. Брат давно — о, здається, цілу вічність — не виглядав так добре, як тепер. Фактично, оце нарешті, відколи став ходити до тієї школи, де почав був сходити з правильної дороги, він знову став самим собою і міг сміливо дивитися всім у вічі. Й отут, на полі бою, Аслан посвятив його у лицарі.

— Чи знає він, — зашепотіла Люсі до Сюзан, — що Аслан зробив заради нього? Чи знає він, у чому насправді полягала угода з Чаклункою?

— Чш-ш! Ні. Звичайно, ні, — відказала Сюзан.

— А чи не варто йому про це розповісти? — не могла заспокоїтись Люсі.

— Ні. В жодному разі, — відповіла Сюзан. — Це буде надто прикро для нього. Поміркуй, що ти відчула б, якби опинилася на його місці.

— І все ж, гадаю, він мав би знати, — стояла на своєму Люсі. Проте в цю мить хтось підійшов до них і розмова припинилася.

Тієї ночі вони ночували просто неба, де їх застало смеркання. Як Асланові вдалося усіх нагодувати, цього я не знаю, проте невдовзі вони повмощувалися на траві за духмяним гарячим чаєм. Було десь близько восьмої вечора.

Зранку вони рушили на схід. Їх шлях пролягав по березі великої річки. Третього дня, десь пополудні, вони дійшли до її гирла. На пагорку височів замок Кеа-Перевел, унизу ж перед мандрівниками відкрилася піщана долина зі скелями та маленькими калюжками солоної води, у якій траплялися водорості. Пахло морем й об берег раз по раз розбивалися синювато-зелені хвилі. І… і крики чайок! Ви чули їх? Пригадуєте?

Увечері, опісля вечері, наша четвірка знову повернулась на пляж. Діти пороззувались, поскидали панчохи і босоніж побігали собі по чистому піску. А наступний день готував для них великі врочистості: у Великій Залі Кеа-Перевел (яка ж чудова була та Зала: вирізьблена зі слонової кості стеля, прикрашена павичевими перами західна стіна, двері зі східного боку, що виходили просто на море!), у присутності усіх друзів, під звуки фанфар, Аслан урочисто коронував дітей і під гучні вигуки "Хай живе король Пітер!", "Хай живе королева Сюзан!", "Хай живе король Едмунд!", "Хай живе королева Люсі!" підвів їх до чотирьох тронів.

— Хто у Нарнії коронований на короля чи королеву, той завжди буде тут правити. Достойно розпоряджайтеся покладеною на вас владою, сини Адамові! Володарюйте гідно, доньки Євині! — промовив Аслан.

Східні двері були широко відчинені і з них до зали долинали голоси сирен і тритонів, що припливли до берега співати хвалу новим королям та королевам.

Посівши трони, взявши у руки скіпетри, діти роздавали винагороди та почесті всім своїм друзям: фавну Тамнасу, бобрам, велетню Гатилобафіну, леопардам, добрим кентаврам і добрим гномам, левові. Цілу ніч у Кеа-Перевел тривало величне свято: спершу була пишна учта, потім розпочалися танці. Скрізь поблискувало золото, вино лилося рікою, а до музики, що звучала у замку, долучалися дивовижні солодкі й сумовиті співи жителів моря.

Та ось коли веселощі сягли апогею, Аслан непомітно вислизнув із замку. Діти помітили його відсутність, але не ставили жодних питань, бо пан Бобер устиг був їх попередити:

— Він приходитиме і йтиме. Якогось дня ви бачитимете його, а іншого не зможете. Він не любить бути до чогось прив'язаний, та й, зрештою, має інші країни, що потребують його присутності. Отож не турбуйтеся: він буде навідуватись до нас. Лиш не чиніть на нього тиск. Знаєте-бо: він дикий і вільний. Не те що приручений лев.

Ось тепер, як бачите, наша історія добігає кінця — але не так одразу, звісно.