Хроніки Нарнії — 2. Лев, Чаклунка і стара шафа - Льюїс Клайв Степлз
Раптом усі стрепенулися, бо знадвору залунали голоси.
"Ой, — заціпеніла Люсі, — його помітили. Вона схопила його!"
Яким же було їхнє здивування, коли наступної миті вони почули радісний голос пана Боба:
— Усе гаразд, — крикнув він, — виходь, мамо Бобрихо. Виходьте, сини й доньки Адама і Єви. Все гаразд! Це не її.
Звичайно, граматика не дозволяє так говорити, але бобри часом роблять такі помилки, коли дуже хвилюються. Маю на увазі, у Нарнії — у нашому-бо світі вони взагалі не розмовляють.
Врешті пані Бобриха та діти вибралися з печери. Усі були по вуха у землі, розтріпані, нечесані, заспані і мружилися від денного світла.
— Ходіть сюди! — підстрибуючи на радощах, волав пан Бобер. — Ходіть подивіться! Яка несподіванка для Чаклунки! Здається, її владі приходить кінець.
— Про що Ви, пане Бобре? — відсапуючись вимовив Пітер, коли всі вже видряпались з нори.
— Хіба я не казав вам, — відповів пан Бобер, — що це через неї тут вічна зима, але ніколи не приходить святий Миколай і не наступає Різдво? Я ж розповідав вам. Ну— а тепер підійдіть сюди і гляньте!
Усі видряпались на сам вершечок урвища і їхнім очам відкрилося…
Так, там були сани, і північні олені, і посторонки із дзвіночками. Але ці олені зростом набагато перевершували оленів Чаклунки, і були брунатні, а не білі, як ті. А в санях сидів той, кого всі впізнали із першого погляду. Це був високий і кремезний дідусь у червоному кожушку, яскравому як горобина, і в такому ж каптурі, отороченому хутром. Рожевощоке обличчя дідуся потопало у хвилях буйної білої бороди, що спадала йому на міцні кремезні груди. Його знали всі. І хоча зустрітися із кимсь таким можна тільки в Нарнії, проте й у нашому світі — у світі по цей бік шафи — всі ми бачили його на картинках і чули про нього розповіді. Та здибатися з ним у Нарнії — це зовсім інша річ. Деякі образки святого Миколая у нашому світі трактують його лишень як приємного і веселого дідуся. Але зараз, коли діти бачили його на власні очі, їм стало цілком очевидно, що він зовсім не схожий на оті свої зображення. Він був такий величний, такий справжній, такий світлий, що вони з подиву не могли промовити й слова, бо кожен усім своїм єством відчув якусь особливу врочисту радість.
— Ну ось і я, — промовив він глибоким тоном. — Вона довго не впускала мене сюди, але я таки приїхав. Аслан у дорозі. Магія Чаклунки вже слабшає.
Люсі відчула, як усю її охопило глибоке задоволення, яке приходить лише коли ви буваєте дуже врочисті і спокійні.
— А зараз, — провадив далі отець Миколай, — будуть подарунки. Для Вас, пані Бобрихо, нова швейна машинка. Я залишу її у вашому будиночку, коли проїжджатиму повз нього.
— Якщо Твоя ласка, отче, — вдячно промовила пані Бобрих а, схилившись у поклоні, — але хатинку ми замкнули.
— Замки й засувки мене не зможуть зупинити, — відповів отець Миколай. — А Ви, пане Бобре, коли повернетесь додому, побачите, що Ваша гребля полагоджена і вивершена. Не буде жодних дірок, і шлюзи працюватимуть як належить.
Пан Бобер так зрадів, що аж роззявив писок. Він так і не спромігся сказати бодай слово.
— Пітере, сину Адамів, — мовив отець Миколай.
— Я тут, отче, — відповів Пітер.
— Ось дарунки для тебе, — проказав отець Миколай. — Це зброя, а не забавка. Недалекий уже час, коли вона тобі стане у пригоді. Носи її з честю.
З цими словами він передав Пітеру щит і меч. На сріблистому тлі щита виділялося яскраво-червоне, мов стиглі полуниці, зображення лева на задніх лапах. Меч мав золоте руків'я. Крім того, були також піхви та пояс, тобто все, що необхідне мечникові, та й за величиною і вагою зброя цілком підходила Пітерові. Хлопець стояв, не сміючи порушити врочисту тишу, бо відчував, що це дуже важливі подарунки.
— Сюзан, донько Єви, — знову зазвучав спокійний голос отця Миколая, — а це для тебе, — і він передав їй лук і сагайдак, наповнений стрілами, та ще невеличкий ріг, зроблений зі слонової кістки.
— Послуговуйся цим луком тільки в разі крайньої потреби, — промовив він. — Я не хочу, щоб ти брала участь у битві, але хто стріляє з нього, той завжди влучає у ціль. Коли ж піднесеш до уст ріжок і подуєш у нього, то, хай де тоді будеш, завжди тобі прийде поміч.
Нарешті отець Миколай звернувся до Люсі:
— Люсі, Євина донько, — і дівчинка виступила наперед. Він подав їй маленьку пляшечку, схожу на скляну (правда, пізніше подейкували, що її зроблено з діамантів) і маленький кинджал. — У цій плящині, — мовив отець Миколай, — чудодійний бальзам зі соку вогняної квітки, що зростає у Сонячних горах. Якщо тебе або когось із твоїх друзів буде поранено, кілька крапель бальзаму одразу піднімуть вас на ноги. А кинджал — аби ти могла захистити себе, коли справді у цьому виникне гостра потреба. Тобі також не належить воювати.
— Чому, отче? — запитала Люсі. — Гадаю… я не впевнена, але мені здається, що я не боятимусь.
— Не в тому річ, — відповів він. — Просто це жахливо, коли воюють жінки. Гаразд, а тут іще щось для вас усіх, — отець Миколай схилився і звідкись вихопив (гадаю, що з великої торби, що звисала у нього за спиною) чималу тацю, на якій було п'ять горняток і п'ять тарілочок, цукерничка із колотим цукром, гладущик із вершками і великий чайник, що шипів і свистів парою.
— Веселих свят! Хай живе справжній Король! — вигукнув на прощання отець Миколай, а далі цьвохнув батогом й умить і він сам, й олені, і сани зникли, не встигли діти навіть оком зморгнути.
Пітер одразу витягнув свого меча із піхов і давай показувати його панові Боброві, проте пані Бобриха зупинила їх:
— Не зараз, не зараз! Годі балакати, а то чай вистигне. Ох, ці мені чоловіки… Ходіть ліпше і допоможіть знести донизу тацю. Будемо снідати. Як добре, що я здогадалася взяти зі собою ножа.
Вони знову спустилися в печеру. Пан Бобер накраяв хліба і шинки, а пані Бобриха розлила чай і всі з насолодою приступили до трапези. Правда, гостина потривала недовго, бо скоро пан Бобер нагадав:
— Час у дорогу.
Розділ 11. Аслан уже близько
Тим часом Едмунда чекало велике розчарування. Коли гном вийшов готувати сани, хлопчик сподівався, що Чаклунка змінить гнів на милість і знову стане поводитися з ним привітно, як це було під час першої зустрічі. Проте вона взагалі не розмовляла. Зрештою Едмунд набрався сміливості і звернувся до неї:
— Ваша величносте, чи не могли б Ви мені дати трішки рахат-лукуму? Ви… Ви казали…
— Замовкни, дурню! — обірвала його Чаклунка.
Потім вона, здавалося, передумала і промовила, ніби сама до себе:
— Це щеня ще, чого доброго, зімліє у дорозі, мені на клопіт, — і плеснула в долоні. З'явився ще один гном. — Принеси отій людській істоті їжу і питво, — наказала вона.
Гном вийшов і невдовзі повернувся із залізним горням, наповненим звичайною водою, та залізною мискою з окрайцем сухого хліба. Гном вихилявся і корчив розмаїті гримаси, а тоді поставив усе на підлогу поряд з Едмундом і виголосив:
— Рахат-лукум для маленького принца. Ха-ха-ха!
— Забери це геть, — насуплено озвався Едмунд, — я не хочу сухого хліба.
Але тут Чаклунка рвучко обернулася до нього — і була вона така розлючена й лиха, що хлопець одразу попросив вибачення і кинувся гризти той сухар. Окраєць страшенно зачерствів — Едмунд трохи ним не вдавився.
— Тішся з того, що маєш, бо не знати, коли ще їстимеш хліб, — проказала Чаклунка.
Не встиг іще Едмунд догризти той сухар, коли повернувся перший гном і повідомив, що сани готові. Біла Чаклунка підвелася і вийшла, звелівши хлопцеві іти за нею. Вони вийшли із замку. Надворі знову падав сніг, та Чаклунка на це не зважала. Вона вмостилася в санях, залишивши поруч місце для Едмунда, і заки рушили, покликала до себе Маугріма. Той миттю примчав, роблячи величезні стрибки, наче якийсь гігантський псисько, і став побіч саней.
— Візьми зі собою найпрудкіших вовків і чимдуж до бобрової хатини, — наказала Чаклунка. — Маєш убити всіх, кого там знайдеш. Якщо вони вже втекли, то не гай часу і біжи до Камінного Столу. Тільки дивись, щоб тебе не помітили. Там сховаєшся і чекатимеш на мене. Мені ж доведеться їхати далеко на Захід, аби знайти місце, де ще можна перебратися через ріку. Можливо, людей удасться схопити ще по дорозі до Камінного Столу. Ти знаєш, що з ними робити!
— Слухаю і підкоряюсь, о королево, — прогарчав вовк і стрибнув у снігову імлу. Він мчав, наче кінь у галопі. За якусь хвилину він уже кликав іншого вовка і з ним прудко дістався до греблі. Там вони кинулись обнюхувати хатину. Але, звісно, у хатці вже нікого не було. На щастя, цілу ніч падав сніг, інакше вовки легко напали б на сліди втікачів і перехопили б їх, заки ті добралися до печери. Ось і зараз хурделило, запахи давно охололи, а сліди позасипав сніг.
Тим часом гном підстьобнув оленів. Сани шарпнуло, вони проїхали попід аркою і помчали у темряву і холод. Едмунд не мав на собі шуби і почувався страх як погано: за кілька хвилин сніг обліпив його цілого. Спершу Едмунд обтрушувався, але невдовзі дав собі спокій, бо сніг знову налипав з голови до ніг. Він геть вибився зі сил і промок до нитки. Ох, який він був нещасний! Тепер уже ніщо не скидалося на те, що Чаклунка збирається зробити його королем. Усе, що він ото понавигадував, аби переконати себе, що Чаклунка добра й справедлива і що у всьому має слушність, звучало тепер доволі безглуздо. Він віддав би все на світі, аби побачити зараз своїх — хоча б і Пітера! Єдиним способом трохи заспокоїтись було думати, що все це лишень сон і він у будь-який момент може прокинутися. І що довше вони їхали, то більше те, що відбувалося, скидалося на поганий сон.
Скільки отак минуло часу, не можу сказати, якби навіть списав не один десяток сторінок. Волію відразу перейти до моменту, коли заметіль ущухла і настав ранок. Сани, здавалося, з розгону влетіли з ночі у день. Вони мча-ли далі й далі, супроводжувані рипінням полозків по твердому снігові та брязкотом посторонків. Раптом Чаклунка вигукнула:
— Що тут коїться? Стій!
Сани нарешті спинились.
Дарма Едмунд сподівався, що вони зараз будуть снідати: Чаклунка зупинилась зовсім з іншої причини. Побіч дороги під деревом за святковим столом на дерев'яних стільцях сиділо веселе товариство: пара білок із дітьми, двоє сатирів, гном і старий лис.
