Собака Баскервілів - Конан Дойл Артур
Та все ж мене дуже здивувало, коли я почув ваші кроки на світанку й довідався, що ви хотіли впіймати Селдена. Нічого мені наводити людей на його слід — бідоласі й без того кепсько.
— Якби ви справді видали Селдена добровільно, це була б зовсім інша річ, — сказав баронет. — Але ж ви, точніше, ваша дружина, у всьому зізналися лише під нашим тиском. Вам більше нічого не залишалося.
— Я не думав, що ви цим скористаєтеся, сер Генрі. Ніяк не думав.
— Селден небезпечний для суспільства. Адже він ні перед чим не зупиниться, це видно з його фізіономії! Згадайте, як рідко тут трапляється житло. От хоча б містер Степлтон — у разі нападу йому нема на що сподіватися, хіба тільки на власні сили. Ні, ми не зможемо почуватися в безпеці, поки цю людину не посадять під замок!
— Селден нікого не зачепить, сер, присягаюся вам! Для місцевих він тепер не страшний. Повірте мені, сер Генрі, за кілька днів усе налагодиться, і він виїде до Південної Америки. Благаю, не повідомляйте поліції, що Селден усе ще тут, на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно дочекатися пароплава. Якщо ви доповісте про нього, нам з дружиною буде непереливки. Прошу вас, сер, не звертайтеся в поліцію!
— Ватсоне, що ви на це скажете?
Я знизав плечима:
— Якщо ця людина забереться з Англії, платники податків зітхнуть з полегшенням.
— А раптом він накоїть лиха до від’їзду?
— Ні, сер! Він насправді не божевільний! Ми дали йому все, що потрібно. А новий злочин видасть його з головою.
— Правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Берріморе…
— Нехай благословить вас Бог, сер! Який я вам вдячний! Якщо Селдена спіймають, моя дружина не переживе такого горя.
— Виходить, Ватсоне, ми з вами переховуємо кримінального злочинця. Але, здається, в мене не вистачить духу видати його. Гаразд, на цьому зупинимося. Ви можете йти, Берріморе.
Промимривши тремтливим голосом кілька слів подяки, дворецький пішов до дверей, але на порозі раптом зупинився.
— Ви так добре до мене поставилися, сер, що мені хочеться якось віддячити вам, — нерішуче почав він. — Я дещо знаю, сер Генрі… Можливо, даремно я так довго мовчав, але це з’ясувалося, коли слідство вже завершилося. Я ще ні з ким про це не говорив… Йдеться про смерть сера Чарльза.
Ми з баронетом аж підскочили на місці.
— Вам відомі обставини його смерті?
— Ні, сер.
— Тоді що?
— Я знаю, чому він стояв біля хвіртки о такій пізній порі. У нього було побачення з жінкою.
— Побачення з жінкою? У сера Чарльза?
— Так, сер.
— Хто вона така?
— Ім’я її я вам не скажу, сер. Я знаю тільки ініціали — "Л. Л.".
— Звідки вам це відомо, Берріморе?
— Сер Генрі, того ранку ваш дядько отримав листа. На його ім’я зазвичай приходило дуже багато листів, адже він був людиною знаною і славився своєю доброзичливістю. До нього кожен звертався зі своїм горем. Але того ранку прийшов лише один лист — саме тому я його й запам’ятав. Почерк на конверті був жіночий, і на штемпелі стояло: "Кумбі-Тресі".
— Далі?
— Я б не згадав більше про цей лист, якби не дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала в кабінеті сера Чарльза — вперше після його смерті — і знайшла в глибині комина аркуш паперу.
Більша його частина перетворилася на попіл, але один маленький клаптик — краєчок — уцілів, і слова ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло від вогню, а папір обвуглився. Це була, напевно, тільки приписка, і ми прочитали от що: "Благаю вас як джентльмена: спаліть цього листа і вийдіть до хвіртки о десятій годині вечора". Внизу стояли дві букви: "Л. Л.".
— Ви зберегли цього клаптика?
— Ні, сер. Він розсипався у мене в руках.
— А раніше сер Чарльз отримував листи, написані тим самим почерком?
— Не знаю, сер, не звертав уваги. Та й цей лист запам’ятався мені тільки тому, що того дня він був один.
— І ви не знаєте, хто така "Л. Л."?
— Ні, сер, і гадки не маю. Але я думаю, що, якби нам удалося розшукати цю леді, ми б дізналися деякі подробиці про смерть сера Чарльза.
— Я просто не розумію вас, Берріморе! Як можна було досі приховувати такі важливі відомості?
— Бачите, сер, одразу ж після цього на нас самих звалилося лихо. Крім того, ми з дружиною дуже любили сера Чарльза й не забували про його милість. Навіщо, думаємо, ворушити старе? Нашому нещасному хазяїнові це вже не допоможе, а коли до справи причетна жінка, тут варто діяти обережно. Адже навіть найпристойніші люди…
— По-вашому, це може образити його пам’ять?
— Так, сер, я вирішив, що нічого доладного з цього не вийде. Але ви були такі добрі до нас… Мені не хотілося приховувати від вас те, що знаю.
— Гаразд, Берріморе, можете йти.
Коли дворецький вийшов, сер Генрі повернувся до мене:
— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінь світла?
— Як на мене, він ще більше згустив темряву.
— Так, справді. Та якби нам вдалося вистежити цю "Л. Л.", тоді ми змогли б усе з’ясувати. Тепер ми знаємо, що є жінка, їй багато чого відомо, а це вже серйозне досягнення! Треба тільки знайти її. Що нам робити далі?
— Негайно повідомити про все Холмсу. Можливо, це наведе його на потрібний слід. Я майже впевнений, що він одразу сюди приїде.
Я пішов до себе й написав Холмсу детальний звіт про події сьогоднішнього ранку. Мій друг, очевидно, останнім часом досить заклопотаний, адже листи з Бейкер-Стріт стають дедалі коротшими. І в них жодного слова про мої звіти, а про мету моєї поїздки сюди — лише побіжно. Справа про шантаж, імовірно, цілком поглинула Холмса. Але останні події, безумовно, привернуть його увагу і знову розбудять його інтерес до нашого розслідування. Як би мені хотілося, щоб він був тут!
17 жовтня. Сьогодні весь день періщить дощ; важкі краплі шурхотять по густому плющі, падають із карнизів. Я згадав про каторжника, який переховується в глибині похмурих торф’яних боліт просто неба. Нещасний! Які б злочини він не скоїв, теперішні його муки якоюсь мірою спокутують їх. А потім мені пригадалася й та, інша людина… Обличчя, що майнуло у вікні кеба, темна фігура, немов вирізана на місячному диску. Невже цей невловимий спостерігач, цей спільник пітьми також зараз вештається під такою зливою?
Увечері я надягнув непромокальний плащ і вирушив углиб боліт, малюючи в уяві страшні картини. Дощ шмагав мене в обличчя, у вухах свистів вітер. Нехай Господь оберігає тих, хто блукає зараз біля Ґрімпенської твані! За такої погоди навіть узгір’я тут перетворюються на суцільну драгву.
Я відшукав гранітного стовпа, на якому стояв той самотній спостерігач, і з нерівної, уступчастої вершини каменя оглянув панораму сумних боліт. Дощові потоки заливали бурі низовини, важкі, свинцево-сірі хмари низько стелилися над землею, а крізь їхні клапті проступали вигадливі обриси пагорбів. Удалині, ліворуч від мене, над деревами видолинку височіли ледь помітні в тумані вузькі вежі Баскервіль-Холу. Тільки вони й свідчили про присутність людини в цих місцях, якщо не враховувати доісторичних печер, які тулилися на схилах пагорбів.
І ніде й найменшого сліду того незнайомця, самотню фігуру якого я бачив на цій самій вершині дві ночі тому!
Дорогою назад мене наздогнав доктор Мортімер, який їхав у візку з боку Гнилої драговини. Увесь цей час доктор був до нас дуже уважний, і не минало й дня, щоб він не зазирнув до Баскервіль-Холу, аби поцікавитись, як нам ведеться. Доктор посадив мене до себе у візок і запропонував підвезти додому. Він був дуже засмучений, бо зник його спанієль. Собака втік на болота й не повернувся. Я втішав доктора як міг, а сам, згадуючи про поні, який загруз у Ґрімпенській твані, думав, що Мортімер навряд чи знову побачить свого песика.
— До речі, докторе, — сказав я, трясучись разом із ним по вибоїнах дороги, — Ви, ймовірно, знаєте тут усіх, хто перебуває в радіусі ваших роз’їздів?
— Гадаю, що всіх.
— Тоді ви, можливо, скажете мені повне ім’я й прізвище жінки, ініціали якої "Л. Л."?
Мортімер задумався, потім відповів:
— Ні. Щоправда, за циган і робітників на фермах я не можу ручатися, але серед самих фермерів і джентрі[12] таких ініціалів начебто ніхто не має. Хоча стривайте, — додав він після паузи, — є якась Лаура Лайонс — от вам "Л. Л.". Але вона живе в Кумбі-Тресі.
— Хто вона така? — запитав я.
— Дочка Френкленда.
— Цього старого дивака?
— Саме так. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонс, який приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Втім, наскільки я чув, покладати всю провину на одну сторону не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж без його згоди, а можливо, й не лише тому. Одним словом, двоє розпусників — старий і молодий — допікали сердешну жінку, як могли.
— Чим тоді вона живе?
— Старий Френкленд, мабуть, дає їй дещо. Небагато, ясна річ, оскільки його власні справи перебувають у жалюгідному стані. Але якими б не були її гріхи, не можна було дозволяти їй падати щораз нижче. Про цю історію довідалися тут, і сусіди — а саме Степлтон і сер Чарльз — допомогли їй, дали можливість чесно заробляти на життя. Я теж дещо пожертвував. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.
Мортімер запитав, чому це мене цікавить, і я абияк задовольнив його цікавість, намагаючись не заглиблюватися в подробиці, тому що нам зовсім не потрібно було втаємничувати зайвих людей у свої справи.
Завтра вранці я поїду до Кумбі-Тресі і, якщо мені вдасться побачити цю пані з досить сумнівною репутацією, місіс Лауру Лайонс, ми зробимо великий крок уперед до того, щоб однією загадкою в нас стало менше.
Між іншим, ваш покірний слуга потроху перетворюється на мудрого змія: коли Мортімер зайшов аж занадто далеко у своїх розпитуваннях, я поцікавився, до якого типу належить череп Френкленда, і врятував становище — решта шляху була присвячена лекції з краніології[13]. Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не пройшли даремно.
Аби покінчити з описом цього нудного дощового дня, згадаю ще про одну розмову, цього разу з Беррімором. Вона дала мені козиря в руки, з якого я й ходитиму слушної хвилини.
Мортімер залишився в нас, і після обіду вони з баронетом сіли за партію в екарте[14]. Дворецький подав мені каву до кабінету, і я скористався цим, аби поставити йому кілька запитань.
— Ну, Берріморе, як там ваш любий родич? Виїхав чи досі переховується на болотах?
— Не знаю, сер.