Собака Баскервілів - Конан Дойл Артур

Цікаво, як би вчинив ваш друг Холмс?

— Упевнений, що він зробив би те саме, — сказав я. — Прокрався б за Беррімором і довідався, що йому там знадобилося.

— Тоді давайте зробимо це разом.

— Але він нас почує!

— Ні. Беррімор глухуватий. В усякому разі, треба ризикнути.

— Що ж, почекаємо на нього у моїй кімнаті.

Сер Генрі задоволено потер руки, мабуть, тішачись найменшій можливості внести хоч якесь розмаїття в одноманітний плин життя, яке йому доводилося тут вести.

Баронет уже встиг зблизитися з архітектором, який готував для сера Чарльза плани перебудови, і запросив підрядника з Лондона, тому вже незабаром тут слід очікувати великих змін. Із Плімута приїхали декоратори й меблювальники. Зважаючи на все, наш друг розмахнувся дуже широко і не пошкодує ані зусиль, ані грошей, щоб відновити колишню велич свого роду. Коли будинок буде заново оздоблений і умебльований, задля довершення картини баронетові бракуватиме тільки дружини. Відверто кажучи, є всі підстави припускати, що за цим справа не стане, адже він до нестями захоплений своєю чарівною сусідкою, міс Степлтон. Однак роман протікає не так гладко, як мав би за таких обставин. Сьогодні, наприклад, на його поверхні з’явилися маленькі брижі, що дуже здивувало й спантеличило нашого друга.

Після розмови про Беррімора сер Генрі надягнув капелюха і зібрався кудись іти. Я, зрозуміло, зробив те саме.

— Ви зі мною, Ватсоне? — запитав він і якось дивно подивився на мене.

— Це залежить від того, куди ви йдете. Якщо на болота, то так, — відповів я.

— На болота.

— Ви знаєте про ті розпорядження, які я отримав. Я не хочу заважати вам, але Холмс не велів залишати вас на самоті, особливо на болотах. Ви самі це чули.

Сер Генрі з милою усмішкою поплескав мене по плечу.

— Любий друже, — сказав він, — незважаючи на всю свою далекоглядність, Холмс не міг в усіх подробицях передбачити, як складеться моє життя в Баскервіль-Холі. Ви мене розумієте? Уже кому-кому, а вам точно не захочеться ставати мені на заваді. Ні, пустіть мене самого.

Можете тільки здогадатися, в якому я був становищі. Я розгубився, не знаючи, що й сказати, як учинити, а тим часом сер Генрі взяв свого ціпка й пішов.

Але варто було трохи поміркувати, і мене почала мучити совість — навіщо я дозволив йому залишитись без мого нагляду? А що, коли, повернувшись до Лондона, я буду змушений зізнатися вам, що моє потурання призвело до лиха? Мене кинуло в жар від самої лише думки про це. Ще не пізно, його можна наздогнати. І я відразу ж вирушив до Мерріпіт-Хаус.

Я швидко йшов дорогою, не бачачи сера Генрі, й за кілька хвилин наблизився до того місця, де починається стежка, що веде вглиб боліт. Засумнівавшись у правильності обраного шляху, я піднявся на пагорб, з якого відкривається широкий краєвид на болота, — той самий пагорб, де колись була каменярня. Звідти я відразу побачив баронета. Він ішов стежкою приблизно на відстані чверті милі від мене, а поруч з ним ішла жінка — міс Степлтон. Зрозуміло, що ці двоє давно про все домовилися і сьогоднішня зустріч не випадкова. Заглиблені в розмову, вони йшли дуже повільно і, судячи з жестикуляції міс Степлтон, вона намагалася в чомусь переконати сера Генрі, який уважно її слухав та час від часу заперечно хитав головою. Я стояв посеред валунів, не знаючи, що вдіяти. Наздогнати їх і порушити цю інтимну бесіду було неможливо.

Але в чому полягає моє завдання? У тому, щоб ні на мить не зводити очей із сера Генрі. Вистежувати друга — вкрай неприємне заняття. І все-таки я не бачив іншого виходу й вирішив і далі спостерігати з вершини пагорба, а потім для очищення совісті в усьому зізнатися баронетові.

Щоправда, якби він раптом опинився у небезпеці, я б не зміг йому допомогти, тому що був занадто далеко, але, погодьтеся, вибирати не доводилося.

Пройшовши кілька кроків, наш сер Генрі та дівчина зупинилися, захоплені розмовою, і я раптом зрозумів, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Серед валунів промайнуло щось зелене.

Придивившись пильніше, я побачив, що це зелений клапоть на ціпку, а ціпок несе людина, яка прямує до стежки. Виявилося, що це Степлтон зі своїм сачком для лову метеликів. Він був значно ближче до нашої парочки, аніж я, і йшов прямо на неї. У цю мить сер Генрі обійняв міс Степлтон, але вона відвернулася, намагаючись вивільнитися з його обіймів. Він нагнувся до неї, вона затулилась від нього долонею… А потім вони відскочили один від одного й озирнулися. Причиною цього був Степлтон, який щодуху біг до них, нестямно розмахуючи сачком. Він палко жестикулював і, порівнявшись із закоханими, у страшному хвилюванні заметався перед ними. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але Степлтон, очевидно, у чомусь звинувачував сера Генрі, а той виправдовувався й потроху починав сатаніти. Дівчина стояла поруч і вперто мовчала. Нарешті Степлтон круто повернувся, наказово махнув сестрі рукою, і та, кинувши оком на сера Генрі, пішла за братом. Рвучкі жести натураліста свідчили про те, що він розгнівався й на дівчину. Баронет провів їх поглядом, опустив голову і повільно рушив назад.

Я так нічого й не втямив із цієї сцени і відчував глибокий сором, адже став її свідком потай від свого друга.

Мені більше нічого не залишалося, як утекти з пагорба й зустріти баронета внизу. Його обличчя розчервонілося від гніву, брови були насуплені — він явно не знав, що робити.

— О, Ватсоне! Звідки вас принесло? Невже ви все-таки пішли слідом за мною?

Довелося йому все пояснити: як я відчув, що не можу відпустити його самого, як ішов слідом за ним і став свідком їхньої зустрічі й усіх наступних подій. Сер Генрі блиснув на мене очима, але моя відвертість обеззброїла його, і він розсміявся — правда, невесело:

— Здавалося б, серед такої пустки можна було сподіватися на самоту, але ж ні! Всі ніби змовились і вийшли помилуватися, як я упадаю за дівчиною! А залицяння вийшло досить невдале. Де ви забронювали собі місце?

— Он на тому пагорбі.

— Виходить, на гальорці. А її братик улаштувався в перших рядах. Ви бачили, як він на нас налетів?

— Так, бачив.

— Вам ніколи не спадало на думку, що цей суб’єкт несповна розуму?

— Ні.

— Мені також. До сьогодні я вважав Степлтона звичайнісінькою нормальною людиною, а тепер мені здається, що на нього треба надягти гамівну сорочку, а може, й на мене. Невже я такий поганий? Ви живете зі мною не перший тиждень, Ватсоне. Будьте відверті. Що мені заважає стати хорошим чоловіком жінки, яку я кохаю?

— Як на мене, нічого не заважає.

— До мого становища в суспільстві він причепитися не може, виходить, справа в мені самому. Що він має проти мене? Я в житті нікому не заподіяв зла. А цей тип навіть близько не хоче підпускати мене до неї.

— Він так і сказав?

— Так, і навіть дещо додав. Знаєте, Ватсоне, я познайомився з нею лише кілька тижнів тому, але з першої зустрічі зрозумів, що ця жінка створена для мене. І вона… Вона теж… Їй було добре зі мною, я готовий заприсягтися в цьому! Жіночі очі красномовніші за слова. Але він ставав на заваді нашому зближенню, і я тільки сьогодні знайшов можливість поговорити з нею наодинці. Вона з радістю погодилася на це побачення, але, як ви думаєте, навіщо? Щоб говорити про наше кохання? Аж ніяк, була б її воля, вона й мене змусила б замовкнути. У неї одне на язиці: тут небезпечно, і вона не заспокоїться доти, доки я не виїду з Баскервіль-Холу. Я сказав, що після зустрічі з нею нікуди звідси не виїду, а якщо це справді так потрібно, нехай їде разом зі мною. Словом, я їй освідчився, але вона навіть не встигла відповісти мені, тому що цієї хвилини її любий брат налетів на нас, як навіжений.

Він був увесь білий з люті, а його безбарвні очиці буквально метали іскри. Що я, мовляв, собі дозволяю?! Як я смію чіплятися до жінки зі своїми залицяннями, які нічого не викликають у неї, крім відрази?! Чи я думаю, що баронетові все дозволено?! Аби він не був її братом, я знав би, як йому відповісти! Довелося сказати тільки, що нічого ганебного в моїх почуттях немає і що я сподіваюся колись мати честь назвати міс Степлтон своєю дружиною. Але марно, і наостанок я не стримався й погарячкував, а не варто було, зважаючи на те, що вона стояла поруч. Після цього він забрав її, як ви самі бачили, а я залишився сам вкрай здивований. Тепер, Ватсоне, поясніть мені, що все це означає, і я довіку пам’ятатиму цю вашу послугу!

Я поміркував так і сяк, але, правду кажучи, вся ця історія мене самого здивувала не менше. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер, зовнішність — усе свідчило на його користь, і я не знав про нього нічого кепського, крім, мабуть, темного фатуму, що тяжіє над його родиною.

Так, дивно, що пропозицію сера Генрі відкинули так різко й навіть без усякої уваги до бажання самої дівчини. Дивно й те, що вона поставилася до всього настільки байдуже. Втім, наші сумніви того дня розв’язав сам Степлтон. Він з’явився з вибаченнями за брутальність, довго розмовляв із сером Генрі в його кабінеті, — і сутички ніби й не було, натомість нам зробили честь запрошенням пообідати у Мерріпіт-Хаус наступної п’ятниці.

— І все-таки я не перестав сумніватися в нормальності цієї людини, — сказав сер Генрі, — у мене й тепер перед очима стоїть його обличчя, коли він накинувся на нас сьогодні вранці, але треба віддати йому належне, вибачення були ґрунтовні, до них не причепишся.

— І як він пояснив свій спалах?

— Сестра для нього все. Це зрозуміло, і я дуже радий, що він знає їй ціну. Вони все життя прожили разом і, якщо вірити його словам, інших близьких людей у нього немає, тож можливість розлуки з нею викликає у нього жах.

Він нібито не здогадувався про мої почуття, а переконавшись у них на власні очі, зрозумів, що сестру в нього можуть забрати, і від самої думки про це він втратив над собою контроль. Він дуже шкодує про те, що сталось, і визнає, що егоїстично й нерозумно з його боку думати, начебто можна втримати біля себе таку гарну жінку, як міс Степлтон. Якщо розлука з нею неминуча, хай уже розлучником буду я, їхній сусід. Так чи інакше, це для нього великий удар, і навряд чи йому вдасться незабаром із цим примиритися. Але він не перешкоджатиме нам, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання протягом найближчих трьох місяців і задовольнятися тільки дружбою його сестри.