Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Так, жінко, — провадив він далі, стоячи на тому місці, звідки недавно так брутально прогнав Еллен, — матимеш і птицю, і м'ясо буйвола, що оно пасеться за іспанську милю звідси, коли мої очі не підводять мене.
— Йди вниз, іди та берись за роботу, годі базікати! Балакучий чоловік — все одно, що гавкуватий пес! Якщо з'являться червоношкірі, Нел вивісить ганчірку, щоб попередити вас. А що ти підстрелив, чоловіче? Кілька хвилин тому я чула твою рушницю, коли ще не розучилася розпізнавати звуки.
— Тьху! То ж я сполохав яструба — оно, бачиш, ширяє над скелею.
— Та ну? Яструба?! Знайшов собі роботу — зранку ганяти яструбів та канюків, коли треба нагодувати вісімнадцять ротів! Подивися хоч на бджолу чи на бобра, чоловіче, і повчись у них, як добувати харч… Де ти, Ішмаеле? Присягаюся, він знову в наметі! — вела вона далі, кидаючи кужіль, яку сукала на прядці. — Весь, час крутиться коло цієї нікчемної, ні до чого не здатної…
Але тут її чоловік несподівано повернувся, й Естер замовкла. Ішмаел сів поруч, і вона знов узялася до своєї роботи, вдовольнившись тим, що пробурчала щось нерозбірливе собі під ніс.
Розмова, що її розпочало ніжне подружжя, була стисла й досить виразна. Естер спочатку відповідала уривчасто й похмуро, але, згадавши про дітлашню, стала чемніша. Оскільки йшлося головним чином про те, що решту дня треба присвятити полюванню, аби добути родині їжу, ми не станемо зупинятися на цій розмові. Вирішивши, що робити, скватер спустився вниз і розділив свої сили на два загони: одному наказав лишатися на місці й охороняти фортецю, а другому — йти за ним у прерію. Ейсу й Ебірама він завбачливо узяв до свого загону, добре усвідомлюючи, що тільки його батьківська влада зможе вгамувати шалену синову вдачу, якщо вона вже пробудиться. Покінчивши з приготуваннями, мисливці вирушили всі разом, але, відійшовши трохи від скиду, розбрелися навсібіч, щоб оточити гурт бізонів, як виднів удалині.
РОЗДІЛ IX
Прісціану перепало трохи,
Але дарма, стерпить.
Шекспір. Марні зусилля кохання
Показавши читачеві, як Ішмаел Буш влаштував свою родину за обставин, для будь-кого іншого вельми скрутних, ми знов перенесемо сцену дії на кілька миль від щойно змальованого місця; зберігаючи, однак, необхідну й природну часову послідовність. Саме тоді, коли скватер із синами вирушили в прерію, як було сказано в попередньому розділі, на низині, що тяглася по берегах річечки, — на відстані гарматного пострілу від укріплення, — сиділи двоє чоловіків і обговорювали достоїнства смачного бізонячого горба, засмаженого в повній відповідності до особливостей приготування цієї страви. Цей добірний шматок розсудливо відокремили від не таких цінних частин тулуба і, загорнувши в клапоть шкури з хутром, запекли у звичайній земляній печі; а тепер він лежав перед ласунами — шедевр кулінарного мистецтва прерій. Щодо соковитості, ніжності й своєрідного смаку, а також поживності, ця страва перевершувала найхимерніші витвори і найхитромудріші вигадки прославлених майстрів куховарства, хоч сервіровка була дуже проста. Двоє смертних, яким пощастило ласувати цим вишуканим наїдком американської пустелі, що йому здоровий апетит ще додавав смаку, щиросердо раділи своїй удачі.
Один із них, — той, чиєму знанню кулінарного мистецтва другий завдячував смачним обідом, — не поспішав, здавалося, скористатися плодами своєї майстерності. Щоправда, він їв, і навіть із задоволенням, але з тією помірністю, якій старість уміє підкоряти апетит. Зате його товариш не був схильний до стриманості. То був чоловік у розквіті літ і мужньої сили, й він віддавав трудам свого старшого друга найщирішу данину. Відправляючи в рот чудові шматки один за одним, він лише позирав на товариша, ніби передаючи цими розчуленими поглядами ту вдячність, якої не міг висловити.
— Відрізай від середини, хлопче, — мовив трапер, бо саме цей шановний житель безкраїх рівнин пригощав бортника трапезою. — Бери із самого осердя; там природа приготувала таку смакоту, що до неї не треба ніяких приправ, ані тієї вашої їдкої гірчиці.
— Коли б сюди та ще ківш меду, — сказав Пол, переводячи дух, — то, побий мене грім, це був би найсильніший харч, який коли-небудь випадав людині!
— Еге ж, правду кажеш, — підтакнув старий і засміявся своїм дивним сміхом, страшенно вдоволений, що так догодив товаришеві. — Харч таки сильний і дає силу тому, хто його споживає! На, візьми, Гекторе! — він кинув шмат м'яса псові, що терпляче й тужливо зазирав йому в очі. — Тобі, мій друже, як і твоєму господареві, треба на старості літ підживити свої сили. Ось, хлопче, собака, який весь свій вік їв і спав розумніше й краще — та й смачніше, сказав би я, — ніж будь-який король! А чому? Бо він користався дарами свого творця, а не зловживав ними. Його створили собакою, тож він і їсть, як собака. Людей же створено людьми, а жеруть вони, мов голодні вовки! Гектор — добрий і мудрий пес, і все плем'я в нього таке: ніколи не фальшували ні в дружбі, ні йдучи по сліду. А знаєш, чим різниться куховарство жителя пустелі й жителя поселень? Ні, я вже бачу по твоєму апетитові, що не знаєш. Отож слухай: один вчиться у людини, а інший — у природи. Один думає, що можна покращати дари творця, а другий скромно їм радіє — ось тобі й вся таємниця.
— Послухай, трапере, — озвався Пол, який небагато втямив з тих повчань, що ними його співрозмовник уважав за потрібне присмачити трапезу. — Поки ми з тобою тут житимемо, — а це, видно, буде довго, — я щодня вбиватиму по буйволу, а ти смажитимеш його горб!
— Не кажи, не кажи! Ця тварина добра, візьми хоч яку частину, — вся вона створена на харч людині. Однак я не хочу бути свідком такого марнотратства, щоб кожного дня вбивали по буйволові!
— Та яке ж це, з біса, марнотратство, старий? Якщо він увесь такий смачний, я берусь самотужки з'їсти його цілком, разом з копитами… Гей, хто там іде? Либонь, це хтось із довгим носом, і той ніс навів його на правильний слід, якщо він тільки шукав обіду…
Чоловік, чия поява урвала їхню розмову й викликала Полове зауваження, повільно йшов берегом річечки просто до двох ласунів. Оскільки він не мав грізного чи ворожого вигляду, бортник замість припинити свою діяльність, ще ревніше взявся жувати, ніби побоювався, що бізонячого горба не вистачить на всіх охочих. Трапер повівся інакше. Помірніший в їжі, він уже погамував свій голод і дивився на новоприбулого привітним поглядом, який ясно промовляв, що гість з'явився вчасно.
— Підходь, друже, — помахав він рукою, підохочуючи гостя, коли той, вагаючись, на мить зупинився. — Підходь, кажу. Якщо твоїм провідником був голод, то привів він тебе куди треба. Ось м'ясо, а цей хлопець дасть тобі смаженої кукурудзи, білішої за гірський сніг. Підходь, не бійся. Ми не хижаки, що жеруть один одного, а християни, які вдячно приймають усе, що пошле їм бог.
— Шановний мисливцю, — відповів учений, бо то був саме природознавець, який вирушив на чергову дослідницьку прогулянку. — Я надзвичайно радий цій щасливій зустрічі; в нас однакові уподобання, отже, ми неодмінно мусимо бути друзями.
— О господи! — вигукнув старий і, не дуже дбаючи про етикет, засміявся натуралістові просто у вічі. — Це ж той чоловік, який хотів мене переконати, нібито від назви тварини залежить її природа! Підходь, друже, ласкаво просимо, хоч, мушу сказати, від надмірного читання думки в тебе трохи плутаються. Сідай, поласуй оцим шматочком, а тоді скажеш мені, м'ясу якої тварини ми завдячуємо цим обідом.
Очі доктора Баттіуса (з пошани до цього добродія ми називатимемо його ім'ям, якому він сам віддавав перевагу) — очі доктора Баттіуса свідчили, що йому ця пропозиція припала до душі. Прогулянка на свіжому повітрі збудила його апетит і навряд чи сам Пол міг більше вшанувати куховарську майстерність трапера, ніж природолюб, коли почув це приємне запрошення. Він захихотів і усмішка, хоч як він намагався стримати її, залишалася на його обличчі, коли він умостився біля старого та без зайвих церемоній приготувався їсти.
— Я зганьбив би своє звання, — сказав він, з явним задоволенням проковтнувши шматочок м'яса і крадькома намагаючись розгледіти обпечену, зморщену шкуру, — авжеж, я зганьбив би свій фах, коли б на американському континенті знайшлася бодай одна тварина чи птиця, якої я не розпізнав би за однією з численних ознак, відомих науці. Це… гм… це м'ясо поживне й соковите… Дозвольте, друже, взяти ще трохи кукурудзи…
Пол, що їв собі з неабиякою старанністю, лише скоса поглядаючи на співрозмовників, як ото робить собака, коли йому смакує їжа, кинув докторові свою торбу, й на мить не припинивши свого заняття.
— Ти сказав, друже, що маєш багато способів розпізнавати тварин? — мовив уважний трапер.
— Багато. Так, багато, і всі вони безпомилкові. Скажімо, м'ясоїдних тварин визначають по їхніх різцях.
— По чому? — перепитав трапер.
— По зубах, що їх природа надала їм для оборони й для того, щоб розривати їжу. Крім того…
— Тоді пошукай зуби цієї тварини, — перепинив його трапер, бажаючи будь-що зловити на неуцтві того, хто здумав змагатися з ним у знанні природи. — Покрути-но цей шмат і спробуй знайти свої гризці.
Учений зробив, як було сказано, але ж, звичайно, нічого не знайшов, хоч скористався з нагоди добре роздивитися зморщену шкуру — та все намарно.
— Ну, друже, знайшов ти, що тобі потрібно, аби розрізнити, качка це чи лосось?
— Певне, тут не ціла тварина?
— Ясна річ! — вигукнув Пол, припинивши їсти з тієї простої причини, що йому вже не лізло. — Я відшматував від неї кілька фунтів — зважено на найточнішому безмені на захід від Аллеганських гір. Але по тому, що залишилося, — він із жалем подивився на шмат м'яса, якого вистачило б іще на двадцятеро чоловік, а він уже не здатен був проковтнути й ріски, — ви можете скласти собі уявлення. Ріжте від осердя, як каже старий, там сама смакота.
— Від серця! — скрикнув доктор, у глибині душі потішений, що нарешті може дослідити якийсь певний орган. — Так, дайте-но мені поглянути на серце — по ньому відразу можна визначити рід тварини… Ні, звичайно, це не cor…[31] Ага, все зрозуміло: судячи з характерної риси — тварина ця, очевидно, дуже гладка, — входить вона до ряду Belluae[32].
Трапер зайшовся від добродушного, безгучного сміху, який, однак, на гадку ображеного природознавця, був дуже недоречний, бо така невихованість не тільки перепиняє розмову, а й викликає застій думок.
— Послухайте його лишень, — значить, це бельбухи і ходять вони рядами! — вимовив старий, вельми потішений очевидним збентеженням свого суперника. — А ще він каже, що це не осердя! Гай-гай, чоловіче, хоч ти і вчений і вживаєш такі слова, що їх, кажу відверто, не зрозуміє жоден народ чи плем'я на схід від Скелястих гір, — ти від правди ще далі, ніж від поселень.
