Війна і мир - Толстой Лев

Хоч селяни й були оброчні, виконання цього наказу, на думку Алпатича, не могло натрапити на труднощі, бо в Богучарові було двісті тридцять тягол і селяни були заможні. Але староста Дрон, вислухавши наказ, мовчки опустив очі. Алпатич назвав йому селян, яких він знав і в яких наказував узяти підводи.

Дрон відповів, що коні в цих селян у дорозі. Алпатич назвав інших селян. І в цих, казав Дрон, коней не було: в одних були під казенними підводами, у других — охлялі, у третіх поздихали без кормів. Коней, на думку Дрона, не можна було зібрати не тільки під обоз, але й під екіпажі.

Алпатич уважно подивився на Дрона і насупився. Як Дрон був зразковим старостою-кріпаком, так і Алпатич недарма управляв двадцять років маєтками князя і був зразковим управителем. Він дуже здатний був чуттям розуміти потреби та інстинкти людей, з якими мав справу, і тому він був прекрасним управителем. Глянувши на Дрона, він одразу зрозумів, що Дронові відповіді були висловленням не Дронових думок, а думок того загального настрою богучаровської громади, що вже заполонив старосту. Але разом з тим він знав, що забагатілий і ненависний громаді Дрон повинен був хитатися між двома таборами — панським і селянським. Це хитання він помітив у його погляді, і тому Алпатич, насупившись, підступився до Дрона.

— Ти, Дронушка, слухай! — сказав він.— Ти мені пустого не говори. Його сіятельство князь Андрій Миколайович самі наказали мені, щоб усіх людей вирядити і з ворогом не залишатися, і царський на те наказ є. А хто залишається, той цареві зрадник. Чуєш?

— Слухаю,— відповів Дрон, не підводячи очей. Алпатича не вдовольнила ця відповідь.

— Гей, Дроне, погано буде! — сказав Алпатич, похитавши головою.

— Воля ваша,— сказав Дрон сумно.

— Гей, Дроне, кинь! — повторив Алпатич, виймаючи руку з-за пазухи і урочистим жестом показуючи нею додолу під ноги Дрона.— Я не то що тебе наскрізь, я під тобою на три аршини все наскрізь бачу,— сказав він, вглядаючись у підлогу під ноги Дрона.

Дрон збентежився, швидко глянув на Алпатича і знову опустив очі.

— Ти оці дурниці кинь і людям скажи, щоб збиралися з хат іти в Москву і щоб рихтували підводи завтра на ранок під княж-нин обоз, та сам на сход не йди. Чуєш?

Дрон раптом упав в ноги.

— Якове Алпатичу, звільни мене від цього! Візьми від мене ключі, звільни Христа ради.

— Кинь! — сказав Алпатич строго.— Під тобою наскрізь на три аршини бачу,— повторив він, знаючи, що його вміння ходити коло бджіл, знання того, коли сіяти овес, і те, що він двадцять років умів годити старому князеві,— що все це давно створило йому славу чаклуна і що здатність бачити на три аршини під людиною приписується чаклунам.

Дрон встав і хотів щось сказати, але Алпатич перебив його.

— Що ви це надумали? Га?.. Що'Ьи думаєте? Га?

— Що мені з людьми робити? — сказав Дрон.— Колотнеча вирує. Я і так їм кажу...

— От тобі й кажу,— сказав Алпатич.— П'ють? — коротко спитав він.

— Всі колотяться, Якове Алпатичу, другу бочку привезли.

— То ж ти слухай. Я до справника поїду, а ти людей оповісти, і щоб вони це кинули, і щоб підводи були.

— Слухаю,— відповів Дрон.

Більше Яків Алпатич не наполягав. Він довго управляв людьми і знав, що головний засіб для того, щоб люди корилися, полягає в тому, щоб не показувати їм сумніву в їх покірності. Добившись від Дрона покірного "слухаю", Яків Алпатич вдовольнився цим, хоч він не тільки мав сумнів, але й майже був певний того, що підвід без допомоги військової команди не буде доставлено.

І справді, на вечір підвід не було зібрано. На селі біля шинку був знову сход, і на сході постановили одвести коней до лісу і не видавати підвід. Нічого не кажучи про те княжні, Алпатич звелів зняти з тих, що прийшли з Лисих Гір, свій власний вантаж і приготувати цих коней під карету княжни, а сам поїхав до начальства.

X

Після похорону батька княжна Марія замкнулася у своїй кімнаті і нікого не впускала до себе. До дверей підійшла покоївка і сказала, що Алпатич прийшов спитати, яке буде розпорядження про від'їзд. (Це було ще до розмови Алпатича з Дро-ном.) Княжна Марія підвелася з дивана, на якому вона лежала, і крізь зачинені двері промовила, що вона нікуди і ніколи не поїде і просить, щоб їй дали спокій.

Вікна кімнати, в якій лежала княжна Марія, виходили на захід. Вона лежала на дивані обличчям до стіни і, перебираючи пальцями ґудзики на шкіряній подушці, бачила тільки цю подушку, і неясні думки її були зосереджені на одному: вона думала про неповоротність у смерті і про ту свою душевну мерзенність, якої вона не знала досі і яка виявилась під час батькової хвороби. Вона хотіла, але не сміла молитися, не сміла в тому душевному стані, в якому вона була, звертатись до бога. Вона довго лежала отак.

Сонце зайшло на другий бік дому і скісним вечірнім промінням у відчинені вікна освітило кімнату та частину сап'янової подушки, на яку дивилася княжна Марія. Плин думок її раптом зупинився. Вона неусвідомлено підвелася, опорядила волосся, встала і підійшла до вікна, мимоволі вдихаючи в себе прохолоду ясного, але вітряного вечора.

"Так, тепер тобі добре милуватись вечором! Його вже нема, і ніхто тобі не перешкодить",— сказала вона до себе і, сівши на стілець, упала головою на підвіконня.

Хтось ніжним і тихим голосом назвав її з саду і поцілував у голову. Вона оглянулась. Це була т-ІІе Воигіеппе, у чорному платті і в плерезах. Вона тихо підійшла до княжни Марії, зітхнувши поцілувала її і відразу ж заплакала. Княжна Марія оглянулась на неї. Усі колишні сутички з нею, ревнощі до неї згадались княжні Марії; згадалось і те, як він останнім часом змінився до гп-Не Воигіеппе, не міг її бачити, і, виходить, які несправедливі були ті докори, що їх княжна Марія в душі своїй кидала їй. "Та й чи мені, чи мені, яка бажала його смерті, осуджувати будь-кого!" — подумала вона.

Перед княжною Марією яскраво постало становище т-11е Воигіеппе, яку останнім часом позбавлено її товариства, але яка разом з тим залежить від неї і живе в чужому домі. І їй •стало жаль її. Бона лагідно-запитливо подивилась на неї і простягнула їй руку. М-Пе Воигіеппе відразу заплакала, стала цілувати її в руку і говорити про горе, що спіткало княжну, роблячи себе учасницею цього горя. ВЬна говорила про те, що єдина утіха в її горі полягає в тому, що княжна дозволила їй поділити його з нею. Вона говорила, що всі колишні непорозуміння повинні зникнути перед великим горем, що вона почуває себе чистою перед усіма і що він звідти бачить її любов і вдячність. Княжна слухала її, не розуміючи її слів, але зрідка поглядаючи на неї і вслухаючись у звуки її голосу.

— Ваше становище подвійно жахливе, люба княжно,— помовчавши трохи, сказала т-11е Воигіеппе. — Я розумію, що ви не могли і не можеге думати про себе; але я з моєю любов'ю до вас зобов'язана це зробити... Алпатич був у вас? Розмовляв він 'з вами про від'їзд? — спитала вона.

Княжна Марія не відповіла. Вона не розуміла, куди і хто має їхати. "Хіба можна що-небудь розпочинати тепер, думати про що-небудь? Хіба не все одно?" Вона не відповідала.

— Чи знаєте ви, chère Магіє1,-—сказала m-lle Воигіеппе,— чи знаєте, що ми в небезпеці, що .ми оточені французами; їхати тепер небезпечно. Якщо ми поїдемо, ми майже напевно потрапимо в полон, і бог знає... J

Княжна Марія дивилась на свою подругу, не розуміючи, що вона каже.

— Ах, коли б хто знав, як мені до всього байдуже тепер,— сказала вона.— Звичайно, я нізащо не бажала б їхати від нього... Алпатич мені казав щссь про від'їзд... Поговоріть з ним, я нічого, нічого не можу і не хочу...

— Я говорила з ним. Він сподівається, що ми встигнемо виїхати завтра; але я думаю, що тепер краще було б залишитися тут,— сказала m-lle Воигіеппе. — Бо, погодьтеся, chère Магіє1, попасти до рук солдатів чи бунтарів-мужиків на дорозі—це був би жах.— M-lle Воигіеппе вийняла з ридикюля оголошення (•не на російському звичайному папері) французького генерала Рамо про те, щоб мешканці не покидали своїх домівок, що французькі власті належним чином захистять їх, і подала його княжні.

— Я думаю, краще звернутися до цього генерала,— сказала m-lle Воигіеппе,—і я певна, що вам буде виявлено належну шану.

Княжна Марія читала папір, і її обличчя засіпалося від сухих ридань.

— Через кого ви одержали це? — спитала вона.

— Певне, взнали по імені, що я француженка,— сказала, червоніючи, m-lle Воигіеппе.

Княжна Марія з папером у руці встала від вікна і з блідим обличчям вийшла з кімнати й пішла до колишнього кабінету князя Андрія.

— Дуняшо, покличте до мене Алпатича, Дронушку, будь-кого,— сказала княжна Марія,— і скажіть Амалії Карлівні, щоб вона не входила до мене,— додала вона, почувши голос m-lle Воигіеппе.— Якнайшвидше їхати! їхати якнайшвидше! —казала княжна Марія, жахаючись думки про те, що вона могла залишитись під владою фоанцузів. *

"Якби князь Андрій знав, що вона під владою французів! Щоб вона, дочка князя Миколи Андрійовича Волконського, просила в пана генерала Рамо заступництва і користувалась його благодіяннями!" — Ця думка жахала її, змушувала здригатись, червоніти і почувати ще невідомі їй припадки злості і гордості. Усе, що тільки було тяжкого і, головне, образливого в її становищі, виразно уявлялось їй. "Вони, французи, оселяться в цьому домі; пан генерал Рамо займе кабінет князя Андрія; будуть для забави перебирати й читати його листи і папери. M-lle Воигіеппе lui fera les honneurs de Богучарово2. Мені дадуть кімнатку з ласки; солдати сплюндрують свіжу могилу

1 люба Марі,

2 Мамзель Бур'єн шанобливо прийматиме його в Богучарові.

батька, щоб зняти з нього хрести та зірки; вони мені розповідатимуть про перемоги над росіянами, нещиро вияв лятимуть співчуття в моєму горі...",— думала княжна Марія не своїми думками, а почуваючи себе зобов'язаною думати за себе думками свого батька і брата. Для неї особисто було однаково, хоч би де залишатися і хоч би що з нею було; але вона почувала себе разом з тим представницею свого покійного батька і князя Андрія. Вона мимоволі думала їхніми думками і почувала їхніми почуттями. Що вони сказали б, що вони зробили б тепер, те саме вона почувала конче потрібним зробити. Вона пішла до кабінету князя Андрія і, намагаючись пройнятися його думками, обмірковувала своє становище.

Вимоги життя, які вона вважала знищеними по смерті батька, раптом з новою, ще невідомою силою постали перед княжною Марією і охопили її.

Схвильована, червона, княжна ходила по кімнаті; вона кликала до себе то Алпатича, то Михайла Івановича, то Тихона, то Дрона.