Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Юнак відступив, даючи йому дорогу. Сомс пройшов між портьєрами і почув, як вони засунулися за ним, заскреготавши кільцями. Цей звук наче щось розкував у його грудях.

"То он воно як!"— подумав він і вийшов надвір.

VIII. БЕЗГЛУЗДА МЕЛОДІЯ

Коли Сомс простував від будинку в Робін-Гілі, крізь сіру імлу того прохолодного дня проглянуло туманним сяйвом сонце. Приділяючи стільки уваги пейзажному живопису, Сомс майже не помічав ефектів живої природи, і тепер його вразив цей похмурий блиск; у ньому був сумовитий тріумф, який гармоніював з його власними почуттями. Перемога в поразці! Його місія закінчилася цілковитою невдачею. Але він позбувся цих людей, повернув собі дочку ціною... ціною її щастя. Що скаже Флер? Чи повірить вона, що він зробив усе можливе? І в цьому сонячному сяйві, що палахкотіло на берестах, ліщині, гостролисті, якими була обсаджена дорога, і на необроблених полях, Сомса охопив страх. Це її так боляче вразить! Треба збудити її гордість. Хлопець покинув її, став на бік жінки, що колись покинула її батька! Сомс стиснув кулаки. Покинула його, а чому? Що в ньому було поганого? І знову його охопило збентеження людини, яка дивиться на себе очима інших людей,— так часом собака, випадково побачивши себе в дзеркалі, спантеличено і зацікавлено розглядає істоту, до якої не може доторкнутися.

Не поспішаючи додому, Сомс пообідав у місті, в "Клубі знавців". Коли він їв грушу, йому раптом спало на думку, що якби він не поїхав у Робін-Гіл, хлопець, можливо, вирішив би інакше. Пригадався вираз Джонового обличчя, коли його мати відмовилася взяти руку, яку він, Сомс, простягнув їй. Дивна, неприємна думка! Виходить, Флер сама собі все зіпсувала, прагнучи закріпити за собою хлопця.

Додому він прибув о пів на десяту. Коли його автомобіль в'їхав крізь ворота в алею, він почув пронизливе тріскотіння мотоцикла, що від'їздив іншою алеєю. Очевидно, молодий Монт; отже, Флер не нудьгувала. Але в дім Сомс зайшов з важким серцем. Вона сиділа у вітальні, оббитій жовтими панелями, спершись ліктями на коліна й поклавши підборіддя на складені руки, перед кущем білої камелії, що затуляла камін. Досить було йому поглянути на дочку, яка ще не помітила його, і в ньому знову ожив страх. Що вона бачить у тих білих камеліях?

— Ну як, тату?

Сомс похитав головою. Язик не слухався його. В нього не вистачало духу довести цю жорстоку місію до кінця! Її очі широко розплющилися, губи затремтіли.

— Що, що? Швидше, тату!

— Дитино моя,— сказав Сомс,— я... я зробив усе, що міг, але...

І він знову похитав головою.

Флер підбігла до нього і поклала йому руки на плечі.

— Вона?

— Ні,— мовив Сомс,— він. Мені доручили переказати тобі, що всьому кінець; він повинен виконати останню волю свого батька.

Він обняв її за стан.

— Не треба, дитино моя, не зважай на них. Вони не варті твого мізинця.

Флер випручилася з його рук.

— Ти не старався... не хотів постаратися. Ти... ти зрадив мене, тату!

Тяжко вражений, Сомс дивився на дочку, що вся тремтіла, охоплена пристрасним гнівом.

— Ти не старався... не старався! Яка я була дурна... Я не повірю, що він... Він ніколи не зміг би! Ще вчора він... О, навіщо я тебе попросила!

— Атож,— спокійно сказав Сомс,— навіщо? Я поборов свої почуття; я зробив для тебе все, що міг, пішов проти власної волі — і ось яка мені дяка. На добраніч!

І, відчуваючи, як болісно ниє в тілі кожен нерв, він рушив до дверей.

Флер кинулася за ним.

— Він відмовляється? Ти це хочеш сказати? Тату!

Сомс обернувся і примусив себе відповісти:

— Так.

— О!— вигукнула Флер.— Що ж ти зробив, що ж ти міг зробити в ті давні часи?

Це жахливо несправедливе обвинувачення так вразило Сомса, що йому забило дух і відібрало мову. Що він зробив! Що вони зробили йому! З несвідомою гідністю він приклав до грудей руку і подивився на дочку.

— Який сором!—нестямно скрикнула Флер.

Сомс вийшов. Немов закляклий, він повільно піднявся сходами в картинну галерею і почав ходити між своїх скарбів. Неподобство! Просто неподобство! Зіпсоване дівчисько! А хто її зіпсував! Він спинився перед копією Гойї. Звикла, що їй у всьому потурають. Квітка його життя! А тепер, коли вона не може домогтися свого... Він підійшов до вікна віддихатись. День догорав, із-за обрію викотився місяць і золотом засяяв за тополями. Що це грає? Піанола! Якась безглузда мелодія з триньканням і бренькотом. Це Флер її завела. Невже ця мелодія може втамувати її біль? Його очі помітили якийсь рух за лужком, де росли виткі троянди, під молодими акаціями, крізь які сіялося місячне світло. То вона там ходить безупинно туди й сюди. Його серце болісно стислося. Що вона може зробити після такого струсу? Як угадати? Що він знає про неї? Він тільки любив її все своє життя, беріг як зіницю ока! Він нічого про неї не знає, не має ніякого уявлення. Вона все ходить там, піанола грає цю безглузду мелодію, а річка виблискує в місячному сяйві!

"Треба вийти",— подумав Сомс.

Він швидко спустився у вітальню, і досі освітлену так, як тоді, коли виходив звідти,— піанола вигравала отой вальс, чи фокстрот, чи як воно в них тепер називається,— і ступив на веранду.

Звідки можна стежити за нею так, щоб вона його не бачила? І він прокрався через садок до пристані. Тепер він опинився між нею й річкою, і йому полегшало на серці. Флер — його дочка і дочка Аннет, отож вона не вчинить ніякої дурниці; але все-таки — хто знає! З вікна плавучого будиночка йому видно було останню акацію, і він бачив, як маяв поділ сукні Флер, коли вона поверталася, безупинно ходячи туди й сюди. Та мелодія — слава богу!— нарешті скінчилася. Сомс підійшов до протилежного віконця і задивився на воду, що повільно плинула повз латаття. Навколо квітів збиралися маленькі бульбашки, що блищали, коли на них падало місячне світло. Раптом він пригадав той ранній ранок, після ночі, яку він провів у цьому будиночку, коли помер його батько і народилася Флер — майже дев'ятнадцять років тому! Навіть тепер він добре пам'ятав той незвичайний світ, який побачив, щойно прокинувшись, пам'ятав дивне відчуття, породжене в ньому видінням того світу. В той день спалахнула друга пристрасть його життя — до цієї дівчини, його дочки, що ходить он там, під акаціями. Якою відрадою вона була для нього! Увесь гнів і почуття образи розтанули в його душі. Він ладен на що завгодно, аби тільки зробити її щасливою! Над берегом пролетіла, пугикаючи, сова; шугнув кажан; місячна доріжка на воді засяяла дужче й поширшала. Чи довго ще Флер отак ходитиме? Він вернувся до першого віконця і раптом побачив, що вона прямує до берега. Вона спинилася зовсім близько, на причалі. Сомс спостерігав, стиснувши кулаки. Може, обізватися до неї? Нерви його були напружені до краю. Її непорушна постать, її юність, що поринула в розпач, у тугу, в саму себе! Він завжди пам'ятатиме її такою, якою вона стоїть оце зараз у місячному сяйві; пам'ятатиме слабкий солодкуватий дух річки і тремтіння вербового листя. У неї є все на світі, що він може дати їй, окрім однієї речі, якою вона не може заволодіти через нього! Неспростовність цього факту завдала Сомсові болю, немов риб'яча кістка, що стала поперек горла.

Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: "Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!" Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.

Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він міг знати тоді, коли йому так шалено хотілося володіти Айріні і вона згодилася стати його дружиною, що вона ніколи не кохатиме його? Мелодія скінчилася, знову почалась і знову скінчилась, а Сомс усе сидів у затінку й чекав, сам не знаючи чого. Недокурок сигарети, який Флер викинула у вікно, упав на траву; Сомс дивився, як він жевріє, догоряючи. Місяць виплив з-за тополь на безкраї простори неба і залив садок своїм примарним сяйвом. Безрадісне світло, загадкове, далеке, схоже на красу тієї жінки, що ніколи не кохала його, вбрало немезії і левкої в неземні шати. Квіти! А його квітка така нещаслива! Ох, чому щастя — не облігації внутрішньої позики, чому його не можна перетворити в консолі, застрахувати від зниження?

Світло у вітальні погасло. Тепер там тиша й темрява. Де Флер? Пішла нагору? Сомс підвівся і, ставши навшпиньки, зазирнув у вікно. Здається, пішла! Він зайшов до кімнати. Веранда не пропускала туди місячного світла, і спершу він нічого не міг розгледіти, крім обрисів меблів, що здавалися темнішими за темряву. Він навпомацки рушив у протилежний куток, щоб зачинити вікно. Нога його зачепила стілець, і хтось охнув. Ось вона, сховалася, згорнувшись клубочком у кутку канапи! Він нерішуче простягнув руку. Чи потрібні їй його втішання? Він стояв, дивлячись на цей клубок з пом'ятих оборок і волосся, на це чарівне юне створіння, що силкується вирватись із чіпких лап горя.