Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон
Якщо дітей у них не буде, все перейде до Джона, коли він переживе їх; а беручи до уваги той факт, що Джун уже минуло п'ятдесят, а Голлі було майже сорок, у юридичному світі вважали, що, якби не лютував прибутковий податок, молодий Джон згодом став би такий самий багатий, як і його дід перед смертю. Все це було байдуже для Джона і майже байдуже для його матері. Все, що потрібно було тому, хто лишив свої справи упорядкованими, зробила Джун. Коли вона поїхала і мати з сином, зосталися вдвох у великому будинку, на самоті зі смертю, що зближувала їх, і коханням, що роз'єднувало їх, для Джона почалися дуже болісні дні; він страшенно мучився, почуваючи огиду до себе і розчарування в собі. Мати дивилася на нього з терплячим смутком, в якому вчувалася, однак, якась несвідома гордість,— так наче підсудна відмовлялася від захисту. Коли вона усміхалась, він сердився, боячись, що його усмішка буде бліда і нещира. Він не судив і не засуджував свою матір — йому це навіть не спадало на думку. Ні! Його усмішка була бліда й нещира тому, що через матір він не міг заволодіти тим, чого прагнув. Тільки одне полегшувало його страждання — потреба віддати належне батьковій художній спадщині, яку не можна було довірити Джун, хоч вона й пропонувала подбати про неї. І Джон, і його мати знали, що коли Джун забере батькові папери, його невиставлені малюнки й незакінчені речі, Пол Пост та інші завсідники її студії зустрінуть їх так холодно, що навіть у гарячому доччиному серці замерзне любов до них. У своїй старомодній манері і в своєму роді роботи Джоліона були непогані, тож Джон і Айріні не хотіли віддати їх на посміх. Влаштувавши виставку його робіт, вони принаймні виконають свій обов'язок щодо того, кого любили; і, готуючи виставку, вони провели багато годин разом. Джон дивувався, відчуваючи, як зростає його повага до батька. Розглядаючи його малюнки, він бачив, як завдяки спокійній наполегливості батькові вдалося перетворити свій не дуже видатний талант у щось по-справжньому індивідуальне. Робіт було дуже багато, і в них відбився процес розвитку бачення художника, розширення його творчих можливостей. Щоправда, жодна з них не відзначалася особливою глибиною і не сягала великих висот, але в своїх межах вони були досконалі, сумлінно виконані й довершені. І, пригадуючи батькову об'єктивність і безпретензійність, іронічну самозневагу, з якою він завжди говорив про свою працю художника і називав себе "аматором", Джон мимоволі доходив висновку, що ніколи по-справжньому не знав свого батька. Ставитися до себе серйозно і водночас не похвалятися цим перед усім світом — такий, очевидно, був його керівний принцип. Цей принцип подобався Джонові, і він усім серцем погодився зі словами матері: "Натура в нього була по-справжньому витончена; він завжди думав про інших, хоч би що йому доводилось робити. А коли він зважувався йти наперекір усім, то робив це з якомога меншим викликом — зовсім не в дусі нашого часу. За своє життя йому двічі довелося піти проти всіх, але серце його не озлобилося". Джон помітив, як по її обличчю побігли сльози, і вона зразу ж відвернулася. Вона терпіла своє горе дуже спокійно, й іноді йому здавалося, що вона сприймає його не дуже глибоко. Але тепер, дивлячись на неї, він відчував, який він бідніший силою духу, наскільки менше в нього гідності у порівнянні з ними обома — батьком і матір'ю. І, тихо підступивши до неї, він обняв її за талію. Вона поцілувала його швидко, але з якоюсь пристрастю і вийшла з кімнати.
Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві,— славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:
Якби я пісню скласти міг
Таку, щоб біль у серці стих,
Я б склав її з малих речей —
Утіхи серця і очей.
В тій пісні чувся б шелест крил,
Струмка дзюрчання поміж брил,
І шепіт дощика між віт,
І дзвінкострунний бджіл політ;
І як шумить зелений луг,
І як з кульбаби лине пух.
Все буде чути в пісні тій.
І в серці стане супокій.
А пісня стрімко полетить
У неба ясную блакить.
Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:
— Дуже радий, що ти приїхала.— І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.
— Я спитала, чи ти вдома,— мовила вона,— і мене провели сюди. Але я можу піти.
Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.
— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.
— Так, так! Це нічого!
— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.
Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:
— Ця давня історія — невже вона така жахлива?
— Так.
У його голосі теж прозвучав виклик.
Вона вивільнила руки.
— Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.
Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
— Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати!— Вона швидко підбігла до нього.— Джоне, любий, я ненавмисно.
— Нічого.
Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.
— Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.
— Я тебе не покинув!— раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння.— Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.
Її очі заблищали, вона ступила до нього.
— Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я... Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?
Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-огу його спальні... батькове бліде, мертве обличчя... матір навколішки перед батьком... Шепотіння Флер: "Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!"— здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.
— Я обіцяю!— сказав він. — Тільки ти не розумієш.
— Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що...
— Так, чому?
Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута — отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: "У неї загребуща вдача"— і материних слів: "Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!"
Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у його очах, свої поцілунки на його вустах і нестерпний біль у його серці, Джон вихилився з вікна, дослухаючись до гуркоту автомобіля, що відвозив її.
А до нього й досі долинали теплі пахощі полуниць і легкі звуки літа, з яких мала скластися його пісня; і досі в зітханні, в трепетних крилах липня вчувалася обіцянка юності й щастя — і серце його розривалося; бажання будило його, надія живила, але вона потупила очі, наче присоромлена. Його чекає дуже гірке завдання. Флер у відчаї, і він теж у відчаї дивиться, як погойдуються тополі, як линуть білі хмари, як блищить під сонцем трава.
Він чекав до вечора, чекав, поки скінчиться обід, що минув майже в цілковитій мовчанці, чекав, поки мати грала йому на роялі — чекав, відчуваючи, що вона знає, яких слів він чекає від неї. Вона поцілувала його і пішла нагору, а він усе зволікав, дивлячись на місячне сяйво, й нічних метеликів, і ту нереальність барв, які, підкрадаючись, пожвавлюють різними кольорами літню ніч. І він ладен був на що завгодно, аби тільки повернутися в минуле — всього лиш на три місяці назад; або опинитися в майбутньому, на кілька років уперед. Теперішнє з його жорстокою необхідністю зробити якийсь вибір здавалося нестерпним. Тепер він куди гостріше, ніж досі, зрозумів, що відчувала його мати; так ніби історія, про яку він довідався з листа, була хвороботворним мікробом, що викликав пропасницю ворожнечі. І він справді відчув: існує два табори — табір його і його матері й табір Флер та її батька. Може, вона вже й мертва, та давня трагедія власництва й ворожнечі, але мертві речі виділяють отруту, аж поки час перетворить їх на порох. Навіть його кохання заражене цією отрутою; воно стало не таке мрійливе, більш земне, і його скаламутила зрадницька підозра: чи не прагне Флер, як і її батько, володіти; то була не виразна думка, а якась злодійкувата тінь, ница й недостойна, що шастала навколо його палких спогадів і потьмарювала своїм гидким диханням осяйну красу цього зачарованого обличчя і стану,— підозра, не настільки реальна, щоб переконати його в своїй присутності, але досить реальна, щоб підірвати непохитну віру.