На дні прірви - Лондон Джек
Він пригадав Дена Калена, навіть не заглядаючи до облікових книжок, — у нас правило не допомагати поденникам, і ми для нього нічого не можемо зробити.
І вони нічого й не зробили, навіть не написали листа з проханням прийняти Дена Калена до лікарні. А в Лондоні не так дуже й легко потрапити до лікарні. У Гемстеді, якби він і пройшов лікарську комісію, минуло б добрих чотири місяці, перше, ніж його поклали б, — така там довга черга. Швець, нарешті, влаштував його до Уайтчепелського шпиталю і часто відвідував старого. Тут він скоро зрозумів, що Ден Кален перейнявся загальним переконанням, ніби його, як і кожного безнадійного, хочуть спровадити на той світ. Висновок, слід визнати, цілком слушний, якщо зважити, що Дена Калена цілих десять років ревно "муштрували"! У нього виявили хронічний нефрит і примушували випрівати, щоб зігнати жир з нирок, але старий твердив, що потіння тільки прискорює його смерть; адже нефрит — це якраз виснаження нирок, який уже там жир зганяти! Лікар просто бреше. Це розгнівало лікаря, і він дев'ять днів не підходив до хворого.
Потім його ліжко поставили так, що ноги були вище голови. Одразу ж усе тіло набрякло від водянки, і Ден Кален твердив, що це зроблено навмисне, аби перегнати воду з ніг у тулуб і доконати його швидше. Він зажадав, щоб його виписали, хоч йому казали, що він навіть сходами не зійде; проте, ледь живий, він сяк-так дошкандибав до шевцевої майстерні. Тепер, коли я пишу ці рядки, він помирає в шпиталі Товариства тверезості, куди вірний друг-швець помістив його ціною неймовірних зусиль.
Бідолаха Ден Кален! Джуд Непомітний[42], що тягся до знання, вдень тяжко працював тілом, а вночі схилявся над книжкою; мрійник і мужній борець за Ідею; безстрашний речник людської свободи, якому під кінець, однак, забракло духу, щоб стати над оточенням, що душило його. І ось він, цинік і песиміст, конає в палаті для злидарів. "Смерть того, хто міг би стати мудрецем, а не став, — ось що я називаю трагедією".
Розділ XIV
НА ЗБИРАННІ ХМЕЛЮ
Трудівник настільки відірвався від землі, що коли доходить до врожаю, в усьому цивілізованому світі село залежить від міста. Тоді, як стигле багатство полів осипається намарно, земля кличе назад зігнаний колись із неї вуличний люд. Та в Англії він повертається не як блудний син, а все як вигнанець, волоцюга і парія. Сільські браття зустрічають його підозрою та зневагою, і спить він по в'язницях і нічліжках чи попідтинню, а живе так, що не доведи господи.
Підраховано, що сам тільки Кент потребує вісімдесят тисяч міського люду збирати хміль. І вони слухняно приходять на поклик — поклик і свого черева, і тих решток жадоби до пригод, що збереглися ще в них у душах. Вивергають їх трущоби, борделі й гетто, гнійного вмісту яких ніколи не убуває. Немов упирі, набігають вони на села, одначе селу вони не потрібні. Вони тут зайві. Куці й почварні, волочаться вони шляхами та путівцями, схожі на плюгавих виплодків з якогось підземелля. Сама вже їхня присутність, самий факт існування — наруга над ясним сонцем, над свіжістю буйного зела. Стрункі дерева стоять німим докором цим жалюгідним нечестивцям, а зіпсутість цих заблуд тільки опоганює лагідну непорочність природи.
Чи нема в цім пересади? То все як залежить. Для того, хто вважає за головне в житті акції та купони, тут явна пересада. А ось для того, хто вважає за головне в житті людину, пересади тут нема. Існування легіонів ницих і безсловесних злидарів неможливо виправдати тим, що броварник-мільйонер живе в палаці у Вест-Енді, пересичується хтивими втіхами у визолочених театрах Лондона, накладає з лордиськами та принциськами і дістає від короля титул "сера". Теж мені, висвятився в лицарі! В давні часи біляві бестії здобували лицарське звання, врізаючись у вир битви і розчахуючи ворогів від голови до пупа. І, зрештою, то навіть ліпше вбити дужого чоловіка замашним ударом дзвінкого меча, аніж його самого, дітей та онуків його поволі обертати на худобу, обсновуючи лукавим павутинням економічних та політичних махінацій.
Але вернімось до хмелю. Тут відрив трудівника від землі позначився не менш, ніж у будь-якій іншій галузі сільського господарства Англії. Хоча броварництво неухильно зростає, хмілярство, однак, занепадає. 1835 року під хмелем було 71 327 акрів. Тепер лише 48 024 акри — на 3 103 акри менше торішнього.
Отже, землі під хмелем цього року обмаль, а тут ще й непогоже літо та сильні бурі спричинили недорід. Це лихо як для власників хмелю, так і для його збирачів. Власники хоч не хоч мусять обмежити себе в розкошах, а збирачі—в їдлі, що його вони й у найкращі часи не мають удосталь. Останні тижні лондонські газети рясніли безрадісними заголовками, як ось цей:
ЗАРОБІТЧАН ПОВНО, А ХМЕЛЮ МАЛО І ВІН ЩЕ НЕ ДОСТИГ.
Або ось такі вістки:
"Із хмілярських місцевостей надходять сумні новини. Останні два дні несподівано стало на годині, і сотні збирачів ринули до Кента, де мусять чекати, поки вистигне хміль. В Дуврі бродяг у робітному домі втричі більше, ніж цієї ж пори торік; в інших містах так само запізнення сезону спричинило великий приріст заробітчан".
До того ще, коли збір, нарешті, почався, хміль разом із збирачами мало не змило страшенною бурею з вітром, зливою та градом. Хміль пообдирало з паль і повтовкмачувало в багно, а збирачі, шукаючи схову від дошкульного граду, трохи не потопилися в своїх куренях та наметах на пониззях. Вигляд у них після бурі був жалюгідний, і вони відчували свою неприкаяність гостріше, ніж коли: бо який не злиденний видався врожай, та його загибель і зовсім позбавляла їх надії заробити скількись там пенсів, і тисячам заробітчан довелося "бити копита" назад до Лондона.
— Ми не вуличні підмітайла, — казали вони, одвертаючись від землі, засланої по кісточки килимом із хмелю.
Ті, що полишилися, оббирали напівголі палі, дістаючи по шилінгу за сім бушелів[43], і глухо ремствували, бо так платиться в добрий сезон, коли хміль у чудовому стані, і ця ж платня лишається в силі за лихого сезону, коли власники не спроможні платити більше.
Я проходив через Тестон і Східний та Західний Фарлей невдовзі після бурі, чув ремствування збирачів і бачив, як хміль гнив на землі. У парниках Баргем-Корту тридцять тисяч шибок порозбивало градом, а брусквини, груші, яблука, ревінь, капусту, буряки — все геть-чисто потовкло і покремсало.
Це, звісно, надзвичайно прикро було для власників; але й у найгіршому разі жоден з них не обмежив себе в їжі чи питві. І однак газети саме їм присвячували цілі шпальти, висловлюючи співчуття і до нудоти докладно списуючи їхні втрати: "Містер Герберт Л *** оцінює свої збитки на 8 000 фунтів стерлінгів"; "Містер Ф ***, звісний бровар, що орендує всю землю в нашій окрузі, втратив 10 000 фунтів стерлінгів"; "Містер Л ***, бровар з Вотерінгбері, брат містера Герберта Л ***, також зазнав великих збитків". Що ж до збирачів хмелю, то їх взагалі не бралося до уваги. Проте я наважуся твердити, що кілька майже ситих обідів, що їх втратили напівголодний Вільям Баглс, і напівголодна місіс Баглс та напівголодні Баглсенята, — більша трагедія, ніж ті 10 000 фунтів стерлінгів, що їх втратив містер Ф ***. До того ж трагедію напівголодного Вільяма Баглса можна помножити на кілька тисяч, тоді як трагедія містера Ф *** заледве множиться на п'ять.
Щоб побачити, як живеться містерові Баглсу та його товаришам по нещастю, я натягнув свою моряцьку робу і вирушив на заробітки. Зі мною був молодий іст-ендський швець Берт, що спокусився пристати до мене заради пригоди. На мою раду, він убрався в свої "найдрантивіші лахи", і коли ми манжали Лондонським шляхом за Мейдстоуном, все дуже гризся тим, що одяглися занадто вже обшарпано, як для нашої мети.
Та й не безпідставно. Коли ми завернули до однієї корчми, господар зустрів нас настороженим поглядом і зробився привітнішим, тільки як ми побряжчали перед ним грошенятами. Надбережні мешканці підозріливо косилися на нас, а "пікнікери" з Лондона, пролітаючи в каретах, глумливо вітали різними образливими вигуками. Однак не пройшли ми ще навіть Мейдстоунської округи, як мій приятель пересвідчився, що одягнуті ми незгірше, ба навіть ліпше за пересічного заробітчанина. Часом траплялося там таке руб'я, що просто диво.
— На морі відплив! — гукнула якась циганкувата жіночка до своїх товаришок, коли ми проходили повз довгий ряд кошів, куди робітниці скидали обчухраний хміль.
— Розшолопав? — шепнув мені Берт. — Це вона в твій город.
Я розшолопав. І, слід визнати, метафора була влучна. В часі відпливу судна не можуть плисти, і моряк у часі відпливу так само. Моя моряцька роба на хмелищі ясно свідчила, що я моряк без корабля, моряк на обмілині, як ото судно, коли вода спала.
— Чи не візьмете нас на роботу, хазяїне? — спитав Берт в одного літнього управителя, дуже заклопотаного чоловіка з лагідним обличчям.
Той рішуче відказав "ні"; але Берт вчепився до нього і ходив слідом мало не по всьому полю, а за ним і я. Чи то наша настирливість видалась управителеві ознакою запопадливості до роботи, чи то на нього вплинув наш нужденний вигляд і жалісні оповіді, — хтозна; але, нарешті, серце його пом'якшало, і він знайшов нам один вільний кіш, що від нього дезертирувало двоє збирачів (наскільки я зрозумів, не спромігшися заробити на харчі).
— Та глядіть мені, шануйтеся, — застеріг управитель, полишаючи нас працювати серед жіноцтва.
Була субота, пообідня пора, і ми знали, що скоро й по роботі, отож завзялися вельми ревно, бо хотіли перевірити, чи зможемо бодай на хліб заробити. Робота була проста, власне, чисто жіноча. Ми сиділи над краєм коша між палями з хмелем, а третій робітник оббирав палі й приносив нам великі пахучі галузки. За годину ми набули вправності досвідчених фахівців. Як тільки пальці призвичаїлись автоматично відрізняти суцвіття від листя і обчухрувати їх по півдесятка за раз, далі вже нічого було вчитись.
Працювали ми моторно, не відстаючи від жінок, але їхні коші наповнювалися швидше, бо круг них роїлися дітиська і чухрали обома руками, майже не згірше за нас.
— Не обривайте попри саме стебло, цього не дозволяють, — підказала нам одна жінка, і ми з вдячністю сприйняли її поради.
Поступово ми пересвідчились, що на прожиток тут заробити неможливо, — тобто, чоловікові неможливо.
