Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк

Знову чую крик, і знову позад мене, тільки в іншому місці; тепер крик не замовкав, але щоразу міняв своє місце, а я відгукувався, поки голос пролунав знову попереду мене,— отоді я зрозумів, що течія повернула човна носом униз за водою і, виходить, я їду куди слід, якщо це гукає Джім, а не якийсь інший плотар. В тумані я не міг упізнати його голосу, бо тоді все здається якимсь не таким і звучить не так.

Крик не вгавав, і за хвилину я врізався в крутий берег, на якому, мов клубки диму, манячіли величезні дерева. Але течія відкинула мене ліворуч і понесла далі, поміж корчами, де нуртувала вода,— така бистра течія була в тому місці.

Минуло кілька секунд, і густий білий туман знову повив усе навколо, й усі звуки завмерли. Я сидів тихесенько в човні, прислухався, як б՚ється моє серце, і, здається, навіть не дихав, поки воно не відкалатало сотню разів. Нарешті я здогадався, в чому річ, і махнув на все рукою. Цей крутий берег був острів, і Джім обійшов його з другого боку. Це ж не якась мілина, що її можна минути за десять хвилин. На острові розкинувся справжній ліс, який трапляється тільки на великих островах; він був яких п՚ять-шість миль завдовжки й понад півмилі завширшки.

Я принишк у човні, нашорошивши вуха, і просидів тихо, мабуть, хвилин п՚ятнадцять. Течія, звісно, несла мене вниз із швидкістю чотири-п՚ять миль на годину, але того не можна помітити — навпаки, здається, ніби човен стоїть на воді нерухомо; і якщо на мить мигне який корч, то аж дух забиває і не догадуєшся, що це ти сам летиш, а думаєш: ух, та й прудко ж мчить отой корч! Якщо ви гадаєте, що вночі на річці, в густому тумані, не страшно й не почуваєш себе самотнім — спробуйте-но самі, тоді й побачите.

А далі з півгодини я все гукав: гукну, прислухаюсь і знов гукну; аж раптом чую — десь іздалеку долинув відгук; я спробував пливти на той голос, але даремно: відразу ж попав, мабуть, у ціле гніздо острівців, бо невиразно бачив, як вони пролітали з обох боків і часом були так близько один від одного, що тільки вузька протока залишалася між ними, а часом, хоч і не міг побачити, я знав, що десь тут мілина, бо добре чув, як вода плюскається між бережняком та різним сміттям, що його прибило до берега. Отут, серед обмілин, я так заплутався, що вже не чув ніякого крику; спочатку намагався його догнати, але то було ще важче, ніж гнатися за блудним вогником. Я ніколи не думав, що звук може так метатися на всі боки й так швидко й так часто міняти місце.

Мені довелося чотири-п՚ять разів відштовхуватись від берега, щоб не наскочити на острівець; ну, думаю, мабуть, і пліт раз у раз натикається на берег, а то він відплив би від мене так далеко, що не долітало б із нього ніякого крику,— пліт несло швидше, ніж мого човна.

Минуло трохи часу, і мого човна знову винесло на відкрите місце, та я не чув більше нізвідки ніяких криків. Я вирішив, що Джім налетів на корча і йому каюк. А сам так натомився, що ліг на дно човна й не хотів більше думати ні про що. Я, звісно, не хотів засинати, але на мене сон так наліг, що я вже нічого не міг вдіяти і зважився яку хвилинку подрімати.

Спав я, мабуть, багато більше, ніж хвилинку, бо, коли прокинувся, зорі сяяли в чистому небі, туман розвіявсь, а човен мій плив кормою вперед по великому закруті річки. Спочатку я ніяк не міг утямити, де я: здавалося, що все те ввижається мені вві сні; а коли почав пригадувати, що сталося, то якось невиразно, неначе все те трапилося ще минулого тижня.

Річка була тут широчезна, й по обох берегах її тягся височезний густий ліс — справжній мур, наскільки я міг роздивитися при світлі зірок. Вдивляючись униз за течією, я помітив чорну цятку на воді. Я помчав за нею, а підпливши ближче, переконався, що то були дві колоди, зв՚язані докупи. Потім я вгледів ще одну цятку вдалині й погнався за тією; а там іще одну, й цього разу я вже не помилився: то був наш пліт.

Коли я добрався до плоту, то побачив, що Джім сидячи спить; він схилив голову на коліна, а праву руку поклав на стернове весло. Друге весло було зламане, весь пліт укритий листям, галуззям та намулом. Виходить, і він побував у бувальцях.

Я прив՚язав човна, вклався на плоті під самісіньким Джімовим носом і почав позіхати й потягуватися, а тоді й кажу:

— Агов, Джіме, хіба я заснув? Чом же ти мене не збудив?

— Господи боже ти мій! Та невже це ти, Геку?! То ти не помер, чи то пак не втонув — ти знову вернувся? Ото щастя! Аж не віриться, голубе! Дай-но я подивлюся на тебе, синку, дай-но я тебе помацаю. Ні, то ти й справді не вмер! Справді вернувся живий та здоровий! Еге, той же самий колишній Гек, ну слава богу!

— Що тобі, Джіме? Ти часом не випив?

— Випив? Де б я випив? Та хіба ж тут було до пиття?

— Ну, то чого ж ти розказуєш мені сон рябої кобили?

— Як то... сон рябої кобили?

— А чого ж ти ляпаєш язиком, ніби я тільки-но вернувся, ніби мене тут не було?

— Геку... Геку Фінне, глянь мені в очі, глянь мені в очі! Хіба ж ти не сходив із плоту?

— З плоту? Я? Та ти що? Нікуди я не сходив. А куди ж би я мав ходити?

— Отакої! Слухай-но, хлопче, тут щось не теє, їй-богу, щось не теє! Може, я не я, тоді хто ж я? Якщо я не тут, то де ж я подівся? Ось що хотів би я знати.

— Тю! Мені здається, що ти — це ти, і, певна річ, ти тут, а от у голові в тебе, здається, замакітрилося, старий дурню!

— В кого — в мене? Ні, ти мені скажи: хіба ж ти не їздив у човні з мотузкою, щоб прив՚язати плота десь при березі на мілині?

— Ні, не їздив. Яка там до біса мілина? Ніякої мілини я не бачив.

— Ти не бачив узбережної мілини, порослої кущами? Ану пригадай-но, хлопче: ще мотузка відв՚язалася, плота підхопила течія, і ти разом з човном зник у тумані!

— В якому тумані?

— Як у якому тумані?! Та в тому ж, що стояв над річкою цілісіньку ніч. Хіба ж ти не гукав, хіба ж я не гукав, і хіба ж ми не заблудилися поміж острівцями, один із нас заплутався між ними, а другий однаково що заплутався, бо ж не знав, де саме його носить? І хіба ж я й сам не натикався на чортову гибель отих клятих острівців, та так, що мало не втонув був разом із плотом? Хіба ж усе теє було не так, хлопче, хіба ж не так? Ну ж бо, відповідай!

— Щось ти наплутав, Джіме! Я нічого не второпаю. Не бачив я ні туману, ні острівців — нічого такого не було! Я сидів отут і гомонів з тобою цілу ніч, поки ти хвилин десять тому не заснув, та, мабуть, і я задрімав біля тебе. Не міг же ти за цей час напитися п՚яний,— виходить, тобі все це приснилося.

— Та як же могло наснитися так багато за якихось десять хвилин?

— А от приснилося, бо ж нічого такого не було.

— Та що ти, Геку! Таж воно так виразно стоїть мені перед очима, як...

— Ну, та й що з того, виразно чи не виразно? Нічого такого не було — і край! Я ж знаю, бо весь час був тут.

Джім помовчав хвилин із п՚ять, мабуть, обмірковував усе те. А тоді й каже:

— Ну добре, Геку! Може, мені воно й справді наснилося, а проте хай мене грім поб՚є, якщо мені коли доводилося бачити такий чудернацький сон! І ніколи я так не стомлювався уві сні, як оце довелося.

— Ого, ще й як можна вві сні стомитися! Трапляється! Що не кажи, а твій сон був, мабуть, віщий... Ану розкажи мені все чисто, Джіме, аж до найменшої дрібниці.

Джім почав свою розповідь і розказав усе майже так, як воно й було, та тільки де-не-де надто прикрашав. Потім сказав, що тепер треба той сон "витлумачити", бо його послано, щоб застерегти нас. Перша мілина — то людина, яка нам бажає добра, а течія — то друга людина, яка намагається відвести нас від тієї. Крики — то перестороги, що їх коли-не-коли посилають нам, і, якщо ми не зуміємо розгадати їх, вони завдадуть нам лиха, замість того щоб визволити нас із біди. Безліч острівців — то неприємності, що загрожують нам, якщо ми злигаємося з лихими людьми і взагалі з усякою поганню; та якщо ми не будемо втручатися в чужі справи, не будемо дратувати нікого, то виберемося з туману на широку світлу річку, тобто попадемо у вільні штати, де у нас більше не буде ніяких неприємностей.

Коли я переліз на пліт, небо повилося в хмари й було зовсім темно, а зараз воно знову пояснішало.

— Ну, добре, Джіме, ти витлумачив усе як слід,— кажу я,— а що має означати оцей гармидер?

Я показав на листя й різне сміття на плоті та на поламане стернове весло. Тепер усе це було добре видно.

Джім глянув на сміття, тоді глянув на мене, далі знову на сміття. Віщий сон так запав йому в голову, що він ніяк не міг спустити його з думки та збагнути, в чому справа. Коли розшолопав усе, то подивився на мене пильно, вже не всміхаючись, і сказав:

— Що означає цей гармидер? Я тобі скажу. Коли я геть стомився веслувати й раз у раз гукати тебе і заснув, серце мені краялося, що ти пропав: мені стало байдуже, що станеться зі мною і з плотом. А коли я прокинувсь і побачив, що ти повернувся живий та здоровий, я так зрадів, аж сльози набігли мені на очі; я ладен був стати навколішки й цілувати тобі ноги. А в тебе одне в голові: напустити туману старому Джімові, пошити його в дурні. Оце ж і є оте сміття; і сміття — ті люди, які кидають багно на голову своїм друзям і беруть їх на глум!

Він підвівся й почвалав до куреня, вліз у нього, не сказавши мені більше ні слова. Та й цього було досить. Я відчув себе негідником і ладен був цілувати йому ноги, аби він забрав свої слова назад.

Минуло хвилин п՚ятнадцять, аж поки я переміг себе й пішов принижуватися перед негром; а проте я зробив це і ніколи об тім не шкодував — ніколи! Відтоді я перестав витворяти Джімові такі штуки, я й цього разу не дозволив би собі забивати йому баки, коли б знав, що він візьме це так близько до серця.

Розділ XVI

Ми проспали майже цілий день, а вночі рушили знову в дорогу, пливучи трошки позаду довжелезного плота, що посувався повільно, немов похоронна процесія. Він мав спереду й позаду по чотири довгі весла, отож, вирішили ми, на ньому повинно бути плотарів щонайменше тридцять чоловік. Там виднілося п՚ять великих куренів, досить далеко один від одного, посередині палало багаття, а на обох кінцях стояло по жердині з прапорцем. Оце так плотюга! Бути за плотаря на такому розкішному плоті — це вам неабищо!

Течія віднесла нас до великого закруту; аж ось стали насуватися хмари, незважаючи на пізню пору, зробилося дуже парко.