Пригоди Гекльберрі Фіна - Твен Марк
І ми полізли далі. Почали шукати кормової частини рубки і знайшли її, а тоді, чіпляючись за ляди та перелазячи помацки від однієї ляди до другої, добралися нарешті до заскленої стінки стернової рубки, що одним краєм була вже в воді. Тільки-но ми підлізли впритул до дверей рубки, зирк — аж там човен! Хоч і темно було, а я його таки вгледів. Ех, і зрадів же я! Як оком змигнути був би я вже в тому човні, але враз двері відчинились. Один розбійник вистромив голову кроків за два від мене, і я подумав: отепер мені кінець, але він сховав назад голову й гукнув:
— Прибери цього клятого ліхтаря, Білле!
Він кинув у човен торбину з якимись речами, далі вліз у нього сам і сів. То був Паккард. За ним вийшов Білл і теж сів у човен. Паккард мовив стиха:
— Готово! Відчалюй!
Я вчепився за виступ, щоб не впасти, так раптом знесилився. Але Білл сказав:
— Стривай, ти його обшукав?
— Ні. А ти?
— Ні. Оце так! А він же дістав свою пайку, вона при ньому.
— Ну, то вернімося. На біса тягти з собою якийсь мотлох, а гроші залишати!
— Послухай, а він не здогадається, що ми замислили встругнути?
— Може, й не здогадається. Так чи інак, а його гроші треба забрати. Ходімо!
І вони вилізли з човна й вернулися до каюти.
Двері за ними самі причинилися, бо пароплав перехилився на цей бік. За півсекунди я вже був у човні, слідом за мною стрибнув і Джім. Я вихопив ножа, перерізав линву, і нас понесла течія.
Ми не торкалися весел, не зважувалися говорити навіть пошепки, ледве дихали. Ми хутко пливли за водою, у мертвій тиші промчали повз барабан, далі повз корму, а ще за одну-дві секунди опинилися ярдів за сто від розбитого пароплава; темрява поглинула його, і нічого не було видно; тепер ми знали, що небезпека минула.
Коли ми відпливли від того пароплава на три-чотири сотні ярдів униз за течією, то побачили ліхтарика, що іскрою блимнув на мить у дверях рубки, і ми збагнули, що шахраї метнулися до свого човна. Отепер вони почали розуміти, що опинилися в такому ж безнадійному становищі, як і Тернер.
Тут Джім узявся веслувати, й ми погналися навздогін за нашим плотом. Аж тепер я вперше пожалкував отих негідників — мабуть, раніше я не мав на те часу. Мені спало на думку, як же воно страшно, навіть для вбивць, потрапити в таку безвихідь. Я сказав сам до себе: хто його зна, адже ж я й сам можу стати колись убивцею,— а як же я почуватиму себе тоді в такій скруті? Тому я сказав Джімові:
— Тільки-но побачимо на березі світло, відразу ж пристанемо ярдів на сто вище або нижче, в такому місці, де можна добре сховатися тобі разом із човном; а тоді я піду на вивідки і наплету там чогось, щоб послати людей на підмогу тим розбишакам. Нехай вирятують їх з біди, щоб їх можна було повісити згодом, коли настане їхній час.
Проте задум мій не здійснився; незабаром знову зірвалася буря, цього разу ще більша. Дощ репіжив, як з відра, і ніде на березі не блимало ані вогника,— мабуть, усі вже поснули. Ми мчали вниз річкою й пильнували, чи не покажеться десь вогник або наш пліт. Так минуло багато часу, і нарешті дощ ущух, але небо було ще захмарене й зрідка блискало; аж раптом блискавка освітила якусь темну річ, що пливла попереду нас; ми — швиденько туди.
То був наш пліт. Ех, та й зраділи ж ми, коли знову на нього перелізли. Скоро ми помітили попереду вогник, що блимав на правому березі річки. Я сказав, що поїду на той вогник. Човен був до половини навантажений здобиччю, що її награбували розбійники з розбитого пароплава. Ми покидали все жужмом на пліт, і я наказав Джімові пливти далі, а коли він побачить, що вже проплив миль зо дві, засвітити ліхтаря і не гасити його, поки я повернусь; потім я взявся за весла й рушив туди, де блимав вогник. Коли я підплив ближче, то побачив ще три-чотири вогники на схилі пагорка. То було містечко. Я покинув веслувати трохи вище того місця, де світилося, й пустив човна за водою. Порівнявся я з вогником і побачив, що то світиться ліхтар на великому поромі. Я об՚їхав пором навкруги і все дивлюся, де ж то може спати сторож; нарешті мені пощастило відшукати його на носі порома,— він сидів на бітенгу, похиливши голову на коліна. Я штурхонув його разів зо два в плече й почав ревти.
Він схопився, як опечений, а побачивши, що це я, голосно позіхнув, потягся та й каже:
— Ну, що з тобою? Не реви, хлопче! Що сталося?
А я й кажу:
— Татко, й мама, й сестричка, й... Голос мені ніби урвався з хвилювання. А він тоді:
— Та годі хлипати! В кожного бувають якісь прикрощі,— все, гляди, вийде на добре. Що з ними сталося?
— Вони... вони... Це ви за сторожа на поромі?
— Атож,— каже він дуже задоволено.— Я й капітан, і власник, і сам собі помічник, і лоцман, і сторож, і боцман; а трапляється, що я і вантаж, і пасажир. Я не такий багатий, як старий Джім Горнбек, і не можу, як він, розкидатися грішми й робити добро кому попало; а проте я йому багато разів казав, що не помінявся б із ним місцями; матроське життя найбільше мені до смаку, а жити за дві милі від міста — десь, де ніколи не може трапитися нічого цікавого, нізащо б я не погодився. Та хай мені віддадуть усі його капітали та ще стільки ж на додачу — нізащо в світі не житиму! Я кажу...
Тут я перебив його і сказав:
— Вони попали в таку біду і...
— Хто попав?
— Та татко ж, і мама, й сестричка, й міс Гукер. От коли б ви з своїм поромом попливли туди...
— Куди "туди"? Де вони?
— На тому пароплаві, що розбився.
— На якому б то?
— Там же тільки один і є.
— Що-о? Та невже на "Вальтері Скотті"?
— Еге.
— Ах ти ж, боженьку мій! Як же вони потрапили туди, га?
— Ну, певна річ, не навмисне.
— Ще б пак! Господи мій милосердний, та вони ж загинуть, якщо не виберуться звідти якомога швидше! Як же вони вскочили в таку халепу?
— Дуже просто. Міс Гукер гостювала в містечку...
— Ага, в Бутс-Лендінгу... Ну, далі.
— Отож вона гостювала в Бутс-Лендінгу, а проти вечора стала зі своєю негритянкою переправлятися кінським поромом через річку, щоб заночувати в своєї приятельки... Як же її звуть?.. Забувся!.. Ну, то вони загубили стернове весло, і їхній пором понесло течією вниз, кормою вперед. Пропливши отак зо дві милі, вони напоролися на розбитого пароплава, і перевізник, негритянка та коні потопилися, тільки міс Гукер за щось там ухопилася й видряпалась на отой пароплав. А за годину по тому, як посутеніло, поїхали й ми нашим човном, але було вже так темно, що ми помітили розбитий пароплав лише в ту хвилину, як з розгону наскочили на нього; але всі ми врятувалися, окрім Білла Віпла... Такий же був хороший хлопець! Вже краще був би я потонув замість нього!..
— Боже праведний! Зроду я такого не чув! А потім що ж ви стали робити?
— Ну, кричали ми, кричали, але береги там так далеко, що ніхто нас не почув. Тож батько й сказав, що комусь треба добратися до берега й попросити підмоги. Я єдиний умію плавати, тому, недовго думаючи, шубовснув у воду й поплив, а міс Гукер сказала: якщо я нікого не знайду на березі, то щоб розшукав десь тут її дядька, і він усе владнає. Я виліз на берег за якусь милю звідси нижче за течією і весь час надаремне намагався умовити кого-небудь із стрічних, щоб нам допомогли, усі казали: "Та що ти! Такої ночі, та ще й течія така бистра? Не варт і пробувати, біжи до порома". То, якщо ви поїдете і...
— Їй-богу, я б поїхав, та, мабуть, і доведеться докласти рук. А хто ж, хай вам усячина, заплатить за це? Як ти га даєш, може, твій батько?..
— О, не турбуйтесь! Міс Гукер сказала мені, що її дядько Горнбек...
— Ах ти чорт! То він їй дядько? Слухай-но, біжи мерщій на той вогник, он туди, через дорогу, а звідтіля поверни на захід; пройдеш із чверть милі і побачиш таверну; скажи там, щоб провели тебе до Джіма Горнбека, він за все заплатить. Та гляди, не барися — він же захоче взнати, що там сталося. Скажи йому, що врятую його небогу й вивезу її звідти у безпечне місце раніше, ніж він встигне доїхати до міста. Біжи, та швидше! А я махну будити мого механіка.
Я подався туди, де блимав вогник, але, тільки-но власник порома зник за рогом, я повернув назад, сів у мого човна і вздовж берега проїхав ярдів шістсот проти води, а тоді сховався між дров՚яних барж; я не міг заспокоїтися, поки не побачив, що пором уже поплив. Правду сказати, мені було дуже приємно, що я так клопочуся долею отих розбишак: мабуть, мало хто на моєму місці клопотався б ними. Ото коли б удова довідалася про мій вчинок! Ото було б їй втіхи, що я допомагаю таким негідникам: вдова і взагалі всі добрі люди люблять помагати негідникам та шахраям.
Отож незабаром у тумані стало видно розбитий пароплав, що поволеньки все глибше й глибше поринав у воду. Мене аж у холодний піт кинуло, а проте я взявся за весла і гайда до того пароплава. Він був уже майже весь під водою, і за хвилину я побачив, що навряд чи хто міг зостатися на ньому живий. Я об՚їхав круг пароплава, погукав трохи, але ніхто мені не відповів — там було тихо, як у могилі.
Мені стало шкода тих розбишак, але сумував я недовго; якщо вони нікого не жаліли, то і я не буду їх жаліти.
Тим часом показався пором; я відплив на середину річки навскоси за течією; а далі, зміркувавши, що їм уже не видно мене, покинув веслувати, озирнувся й побачив, що ті, на поромі, кружляють навколо розбитого пароплава й винюхують, де тут останки міс Гукер, бо ж дядько її Горнбек неодмінно їх шукатиме! Але незабаром вони покинули шукати, і пором попрямував до берега, а я взявся за весла, і мій човен помчав, мов стріла, за водою.
Здавалося, що спливло багато часу, доки Джімів ліхтар заблимав на нашому плоті; а як я побачив його, то все ввижалося, немов він кліпає миль за тисячу від мене. Коли я нарешті доплив до плоту, небо на сході вже почало сіріти. Ми пристали до острова, сховали пліт, затопили човна, а самі полягали й тут же таки поснули, мов убиті.
Розділ XIV
Повстававши, ми взялися переглядати все добро, що його нагарбали розбишаки на розбитому пароплаві; там знайшли ми і чоботи, і ковдри, і сяку-таку одежину, і різні інші речі, чималу паку книжок, підзорну трубу та три скриньки сигар. Ніколи ще ми з Джімом не відчували себе такими багатіями. Сигари ті були найкращого гатунку. Цілісінький день, аж до вечора, вилежувалися ми в лісі та все балакали; а я ще й читав з тих книжок,— взагалі ми чудово провели час.