Пригоди Електроника - Велтистов Євген

Який тут здійнявся гавкіт! Собаку немов прорвало після десяти років мовчання: ніколи ще в своєму житті вона не гавкала так несамовито.

Сергій спочатку не зрозумів, чим викликане це гавкання. Але Скажена Ковбаса недвозначно кидалася на Електроника, намагаючись схопити його за холошу, відразу ж лякливо відскакувала й не припиняла шалено гавкати, ніби хотіла скликати у квартиру Сироїжкіних усіх сусідів.

Сергійко кинув на підлогу ковбасу — це не справило на скандалістку ніякого враження. Вона сатаніла дедалі більше й більше.

Нарешті Елекроник, що незворушно спостерігав, як собака біснується, проявив свої здібності: він задзявкав, заскавчав і видав ще якісь там дивні звуки. Скажена Ковбаса на хвилину замовкла, навіть сіла. Та раптом задерла морду й завила пронизливо й моторошно, наче в домі з'явився небіжчик.

У Сергія по спині пробігли мурашки. Далі витримати він не міг. Похапцем відчинив двері й видворив на площадку оскаженілу псину. Потім підняв з підлоги ковбасу, вискочив на площадку й кинув шматок навздогін гості. Щоб не зчиняла галасу на сходах.

— Ух-х! — Сироїжкін витер з лоба піт. — Шалена якась… Як ти думаєш, що з нею таке?

— Вона мене злякалася, — спокійно пояснив Електроник.

Дослід провалився. Дворняга виявилася норовистішою ніж хижаки.

— Я завжди вважав, що собаки — найзагадковіші й найнезбагненніші істоти, — зробив висновок Сироїжкін.

— А професор вважає, що найзагадковіша істота — червоний лис, — сказав Електроник. — Пам'ятаєш, я тобі розповідав, як він утік і бігає по всьому місту?

— Лис із найправдивішими очима, — згадав Сергій.

— Ти його не зустрічав? — запитав Електроник.

— Не зустрічав.

— Ти можеш його навіть не помітити: він дуже швидко бігає. По-моєму, він розв'язує якусь свою задачу.

І тут Сергійко здогадався, чому гавкала Скажена Ковбаса. Вона враз відчула, хто такий Електроник. Отже, з'явилася третя істота, яка знала їхню таємницю. Добре, що вона не вміла говорити.

— Досить дурниць! — рішуче сказав Сироїжкін Електроникові. — Збирайся ти краще у школу й заробляй п'ятірки. І пам'ятай про таємницю!

ГНІТЮЧА ТАЄМНИЦЯ: "ВРЕШТІ-РЕШТ, Я ЛЮДИНА!"

Дивне життя настало в Сергійка. Він був вільною людиною — ні уроків, ні домашніх завдань. Вільний, як птах: куди хочеш, туди й лети!

Електроник щодня приносив щоденник з новими п'ятірками. У "Програмісті-оптимісті" раз у раз з'являлося прізвище Сироїжкіна. На уроках діти тільки й чекали тієї хвилини, коли Сироїжкін вийде до дошки і здивує їх. Якось Електроник у переказі про зоопарк переплутав живого слона з шаховою фігурою і написав, що слон пішов на h8. Усі сприйняли це за дотепний жарт.

Галина Іванівна часто ставила за приклад Сергійка: останнім часом він сидів дуже уважний, не шепотівся, не заглядав у чужі зошити, не запізнювався на уроки — одне слово, був найретельнішим учнем. Макар Гусєв під час таких похвал обертався до Сироїжкіна, підморгував йому й смішно смикав свій комір, за що кожного разу мав зауваження:

— Гусєв, не крутися!

Ніхто в класі, крім Макара й Електроника, не розумів цієї маленької пантоміми. Одного разу вони зіткнулися ніс у ніс в чужому дворі, й Гусєв, як завжди, став відмінювати на всі лади прізвище Сироїжкіна. Невідомо, що сталося з тихеньким Електроником, тільки він вистрибнув на бетонний бортик сходів, і в ту ж мить Макар відчув, що висить у повітрі. Хлопчаки, які пробігали поблизу, спинилися мов укопані й не повірили своїм очам: незнайомий худенький хлопчина тримав за комір відомого забіяку Макара Гусєва. Тримав без усяких зусиль у витягненій руці, неначе кота, що прошпетився, й дуже спокійно промовляв:

— Я людина ввічлива. Я не б'юся. Зваж. Не заводься. Переходь вулицю на зелене світло. Вивчай математику.

Макар безпорадно метляв ногами, сичав, як найсправжнісінький гусак, схлипував:

— Вивчатиму…

Нарешті Елекроник повільно опустив руку, посадив забіяку на східець.

Хвилин зо три отямлювався Макар: ніколи в житті він не був так страшенно приголомшений.

— Ти що, Сироїжкін, залізний? — промимрив вражений Макар. — Ну гаразд!.. Мир? — І він простягнув руку.

— Мир, — погодився Електроник і допоміг Макарові стати на ноги.

— Не можна вже й пожартувати… — буркотливо сказав Макар. — Гаразд, більше ніяких порівнянь не буде! — Він дружньо ткнув Електроника в бік і потряс рукою: — Ого! Та в тебе сталеві м'язи! Я забив собі кулак… І давай не згадувати про той випадок з телескопом. Якщо хочеш знати, після тебе я сам подивився в нього й мало не осліп… Гей, ви! — крикнув він свідкам. — Чого вирячилися? Не бачили, чи що, як тренується чемпіон зі штанги? Ану підходь, хто бажає випробувати силу?

Охочих помірятися силою з чемпіоном не знайшлося.

Так було встановлено мир, про який не знав навіть винуватець пригоди. Сироїжкін, звичайно, помітив, що Макар змінився, але він вирішив, що це данина поваги його математичним здібностям. Ще б пак! Недавно навіть Професор забігав до нього, просив розв'язати задачу з фізики. Сергій іронічно подивився на приятеля й поважно сказав:

— Ось що, дорогий Професоре! Чи відомо тобі, скільки знань зберігає пам'ять людини? Цілу бібліотеку, яка налічує тридцять тисяч книжок!.. Невже в тебе менше?

— Задаєшся? — образився Професор.

— Треба розвивати свою пам'ять, — відповів Сироїжкін і зачинив двері. Він побоювався, що Професор зайде до кімнати й побачить Електроника.

Що не кажіть, а це приємно, коли навіть вважають тебе задавакою і знають, що ти можеш лущити, як горіхи, будь-які задачі.

Слава приходила до Сироїжкіна сама собою. Навіть не приходила — прилітала, гарцювала попереду нього на вороних конях, сурмила у фанфари й, наче тінь, не відставала ні на крок. Дзвонив у школу тренер із стадіону і просив передати, щоб Сироїжкін обов'язково записався в їхню секцію. Вчителі, зустрічаючись, говорили Сергійкові що-небудь приємне, добре. Спартак Недєлін, гордість всієї школи, окликав кирпатого семикласника й вітався з ним. Навіть задумливий Віктор Попов спитав нього, чи не захоплюється він музикою. І Сироїжкін умить забув, як Попов колись луснув його дверима по лобі.

Від такої гучної слави часом було просто жарко. Щоки Сироїжкіна палали. Але він тримався а гідністю. Коли йому ставили несподіване запитання, він відповідав дипломатично: "Я подумаю… Я теж так вважаю…" Або ж переводив розмову на інше, розповідаючи те, про що дізнався від Електроника. Сергія слухали уважно: він говорив про цікаві речі.

Шкільному фізкультурникові Сироїжкін сказав:

— Легкою атлетикою я вирішив не займатися — не вистачає часу. До того ж це хибна думка, що раніше люди були сильніші, а зараз науки ослабляють людину. Недавно в одному музеї взяли лицарські костюми й приміряли їх на людей середнього зросту. І виявилося, що всі обладунки для них малі. От вам і байки, що, мовляв, були колись силачі та велетні!

Фізкультурник, певна річ, не погодився із Сироїжкіним і просив його подумати. Проте із задоволенням вислухав невідому йому історію, ще й запитав, звідки Сироїжкін знає про лицарські костюми.

— Прочитав в одній англійській газеті, — сказав Сергій. — Забув тільки в якій.

Раніше Сироїжкін і не уявляв, як він може легко й натхненно брехати. Звичайно, не про обладунки, про них він справді читав у газеті. Але не в англійській, а в "Пионерской правде". І річ не тільки в цій "англійській газеті", що зірвалася з його язика. Сироїжкін став помічати, що іноді він бреше там, де зовсім і не треба.

Якось Таратар зустрів його у дворі, зупинив, поцікавився, куди він іде. Сергійко сказав, що поспішає у книгарню, хоче купити повне зібрання творів Бурбакі, славетних математиків. А йшов він на волейбольний майданчик, де й опинився через хвилину. Тут-таки збрехав хлопцям, що розв'язав найскладнішу задачу, хоч саме в ту хвилину над нею сидів удома Електроник. Словом, Сергійко став страшенним брехуном. Він так розхвалився, що проголосив себе винахідником "лінкоса", й з того дня весь двір поділився на землян і гостей з космосу, які вели нескінченні розмови.

Та якщо сумління Сироїжкіна в такі хвилини й мовчало, то це не означає, що його життя було легким і безтурботним. Ніхто й гадки не мав, які муки звалилися на нашого героя.

Щоранку, коли в школі вже продзвенів дзвоник і в класах скрипіли грудочки крейди й пера, коли батьки учнів були на роботі, з під'їзду десятиповерхового будинку з'являлася зігнута постать і поспішала зникнути за рогом.

Сонце заливало яскравим світлом просторий двір, від чого він ставав ще більшим, двірники із змієподібних шлангів поливали клумби, дерева й асфальт, безжурно цвірінькали на кущах горобці. А Сергійко, насунувши аж на очі кепку, злодійкувато озираючись, тікав із свого двору. Йому здавалося, що сотні, тисячі відчинених вікон дивляться йому прямо в спину й торжествують: "Ага! Оце той самий знаменитий Сироїжкін ховається від усього світу. Галино Іванівно! Таратаре Таратаровичу! Підійдіть до вікна й подивіться на цю знаменитість! Тоді ви, може, здогадаєтеся, що на другій парті поряд з Професором сидить аж ніяк не справжній Сироїжкін. Обман! Ганьба!!! Злочин!!!" Так, у такі хвилини Сергійко почував себе явним злочинцем. Таємниця, про яку знали тільки він та Електроник, втискувала йому голову в плечі, примушувала оглядатися, тривожно стукала в груди. Страшно було подумати, що обман викриється.

Сергійко здалеку роздивлявся всіх перехожих. А що коли знайомий або, ще гірше, вчитель? Неодмінно спитає, чому він не в школі. А якщо вчитель іде з уроку й там йому п'ять хвилин тому відповідав Електроник, — що він подумає, побачивши другого Сироїжкіна на вулиці?

І він часто сахався вбік від перехожих, а потім полегшено зітхав: здалося…

А яких зусиль коштувало зберегти таємницю!

Увечері пролунав дзвінок біля дверей, і Сергій злякано почув знайомий голос. Таратар! "Зараз відчиню!" — крикнув йому Сергій і кинувся в кімнату. Електроник сидів за письмовим столом і робив одразу дві справи: розв'язував задачі з алгебри й вивчав англійську мову, настроївшись на навчальну програму (він, як і обіцяв, за одну ніч склав усередині себе мініатюрний телеприймач).

— Це Таратар! Залазь у шафу! — трагічним шепотом заволав Сергій, але у відповідь почув формули й англійські слова.

Тоді Сергій схопив Електроника за плечі, штовхнув у шафу, замкнув на ключ і кинувся до дверей.

— А я вже зібрався йти, — добродушно сказав Таратар, вітаючись із Сергієм.

— Я прибирав, — заметушився Сергій, — тут такий розгардіяш…

— Я на хвилинку, — мовив учитель, кладучи капелюх на стілець і не помічаючи блідості Сироїжкіна. — Ти мені казав про твори Бурбакі, то я зайшов подивитися.

Блідий відмінник умить став червоногарячим.

— Ой, я зовсім забув, я віддав ці книжки одному знайомому, своєму дядькові.