Пригоди Електроника - Велтистов Євген

Він найвидатніша людина, яку я тільки знаю, — Як не дивно, завжди рівний голос Електроника звучав майже урочисто.

Сергійко цього не помітив. Він був надто збуджений.

— Слухай, Електронику, поговори, будь ласка, зі мною. Ти будеш дресирувальником, а я… Кого б мені вибрати, щоб легко зрозуміти тебе?.. Я буду гусаком! Слово честі,я буду тямущим гусаком. Цей птах мені добре знайомий.

Сергійко замахав руками, зачалапав по підлозі босими ногами й навіть подивився на свої пальці — чи немає на них перетинок. Потім витягнув шию і страшно засичав.

— Схожий? — закричав він.

— Га-га-га, — сказав Електроник.

— Що? — запитав Сергійко.

— Га-га-га-га-га, — продовжував Електроник.

"Гусак" здивовано знизав плечима.

— Я не зрозумів.

— Ти не розмовляй, — нагадав дресирувальник. — Ти виконуй команди.

В "гусака" був такий здивований і розгублений вигляд, що дресирувальник перестав ґелґотати й сказав:

— Гаразд. Я розшифрую ці сигнали. Три "га" означають: "Поспішайте, поспішайте!" П'ять "га" — "Не будемо тут баритися, рушимо далі". Шість — "Трава на цьому лугу поганенька, а взагалі можна поскубти". А фраза із семи "га" найприємніша: "Тут є чим поживитися". Зрозуміло?

Сергійко кліпав віями.

— Зрозуміло… А я гадав, що це найдурніший птах: ґелґоче знічев'я. Виходить, коли ми раніше грали в "гусей і вовків", ми розмовляли точно як гуси. — Сергійко схопився і продекламував:

— Гуси, гуси!

— Га, га, га!

— Їсти хочте?

— Ага, ага!

— Жаль, — сказав він, зітхнувши, — що я вже переріс цю гру. А то підмовив би усіх "гусей" говорити тільки гусячою мовою, і ми обхитрували б усіх "вовків". А втім, чого я жалкую! — похопився Сироїжкін. Він кашлянув і провадив далі з гідністю: — Ми з тобою, Електронику, не маленькі, ми повинні рухати науку. Давай, наприклад, полічимо, скільки зірок на небі!

— А вони вже полічені, — байдуже доповів Електроник. — У нашій Галактиці, яка називається Чумацьким Шляхом, близько ста п'ятдесяти мільярдів зірок.

Сергійко похитав головою:

— Багатенько. Я чув, що багато, але не пам'ятав точно. Ще я читав, що на планетах, які перебувають у таких самих умовах, як і Земля, неодмінно є життя й розумні істоти.

— Одні вважають, що таких планет кілька мільйонів, інші — що менше, — уточнив Електроник.

— Я оце весь час думав: чому ж ми тоді не одержуємо ніяких сигналів з інших світів?

— Може, тому, що Земля розташована далеко від центру, в слабкій спіральній вітці Галактики? — припустив Електроник.

— Це я знаю, що ми живемо аж на околиці Чумацького Шляху, — махнув рукою Сергійко. — Але ж наші радіотелескопи прослуховують інші галактики. Апарати стоять напоготові. А ніяких відомостей не надходить. Мовби нас забули.

— На нас просто не звертають уваги, — підтвердив Електроник. — Наприклад, учені, які живуть на далекій планеті, зовсім в іншій галактиці, можуть припускати, що атмосфера Землі розжарена до мільярда градусів. Чому? Відповідь проста: ці вчені вимірюють температуру атмосфери за силою радіовипромінювання Землі. А на Землі працюють потужні телевізійні передавачі, що дають сильне випромінювання. І от на далекій планеті газети пишуть:

Земля поступово розпадається від високої температури…

— Ну хай так, — похмуро сказав Сироїжкін. — Все одно ми впіймаємо їхні сигнали. А ти зумієш їх розшифрувати?

— Спробую.

— Авжеж, ти зумієш! — Сироїжкін нітрохи не сумнівався у здібностях Електроника. — Давай я посилатиму тобі таємничі сигнали з далекої планети, а ти їх розшифровуй.

— Гаразд, — сказав Електроник. — Я згоден.

Сергійко вмить змінився до невпізнання. Він посадив Електроника за письмовий стіл, тицьнув йому олівець і зошит. Відчинив одежну шафу, висунув усі шухляди для білизни. На підлогу полетіли пальта, куртки, шапки, випрасувана білизна.

— Ти на мене не дивися! — кричав Сергійко, хапаючи різні речі й не знаючи, що натягнути на себе. — Ти поки що зосередься. Адже ти просто землянин. А зараз перед тобою постане мешканець іншого світу!

І він справді з'явився перед землянином у такому вигляді, що якби на місці спокійного Електроника був хтось інший, він не знав би що й подумати. Можна ручатися, що й батьки не впізнали б свого сина в цій дивній істоті, закутаній в біле простирадло з ніг до голови й обв'язаній барвистими шарфами, в чорних окулярах, синьому ковпаці від торшера і з яскраво-червоними смугами губної помади на щоках.

— Чудово, — сказав Електроник. — У тебе не земний вигляд. Я готовий.

— Спочатку виберемо зоряну систему, в якій я перебуваю, — урочисто заявив мешканець іншого світу. — Щоб звучало гарно. Велика Ведмедиця? Туманність Андромеди? Скорпіон? Але хто я тоді буду? Ведмедець, андромед чи скорпіонець? Не хочу! Я буду… Ура, придумав! Я буду Змієносець з планети Сузір'я Змієносця!

— Слухаю тебе, змієносце, — нагадав про себе землянин.

— Зараз… Будь уважним!

Сергійко побіг до сусідньої кімнати й стукнув кулаком у стіну. Переконавшись, що звук голосний і виразний, схопив зі столу залізну вазу, почав відстукувати: крапка — тире — крапка — тире…

— Давай розшифровуй! — крикнув Сергійко.

— Тут нічого розшифровувати, — сказав, заходячи, Електроник. — "Я, Змієносець, шлю палкий привіт". Азбука Морзе. Метод, що давним-давно застарів на телеграфі. Ти не міг передати свій привіт таємничіше?

— Я іншого нічого не придумав, — зізнався Змієносець.

— Тоді це зовсім не цікаво, — прозвучав вирок землянина.

— А звідки я знаю, яке там життя, на цьому Змієносці! — спалахнув Сергійко. — Може, там дерева пасуться на луках, як корови. А корови, навпаки, ростуть на хвостах! Звідки я знаю, які у Змієносців руки й ноги, очі й вуха й що вони повідомлять нам про себе! Ох, ну й спека під цим ковпаком!..

Змієносець сердито скинув свій головний убір і став роздягатися. Справді, становище його було складне. І землянин, здається, зрозумів, як важко бути представником іншого світу.

— Не гнівайся, — сказав він, — давай грати навпаки. Давай посилати наші сигнали із Землі.

— А ти знаєш, що треба передавати? — зрадів Сергійко.

— Знаю. Записуй. Зараз ми складемо систему.

Електроник ходив по кімнаті й міркував:

— Спостереження свідчать, що у Всесвіті діють одні закони фізики й хімії. Через те взаєморозуміння з іншими світами можливе. Для початку ми подаємо ряд умовних знаків.

— Чим подаємо? — здивовано запитав Сергійко в товариша.

— Це не мав значення — світловим променем чи по радіо. Важливим є сам принцип космічних переговорів. Пиши: дві крапки, знак "більше", крапка. Три крапки, знак "менше", чотири крапки.

Сергійко записав:

..>… 10 + а.) Потім знайомимо з запитанням. (Сергійко строчить: х + 10 = 111; х =?; х = 101.) Пояснюємо одиницю довжини нашого часу. І так далі.

— Геніально! — видихнув Сироїжкін. — Ніяк не думав що і в космічній мові теж суцільна математика. Мабуть і я буду математиком-програмістом, — додав він уже для себе.

— Все це придумав не я, а вчені, — сказав Електроник. — Називається мова "лінкос", або "лінгвістика космосу". Лінкос пояснює, хто така людина, як вона поводиться яких результатів у науці й практиці досягла. Можливо що існують й інші космічні мови, яких я не знаю, але головне в них ти вже підмітив: усі вони засновані на математиці, бо вона доступна всім розумним істотам Всесвіту.

Сергійко лукаво посміхався, слухаючи все це. Поки Електроник розбалакував, він придумав одне дуже хитре запитання.

— Скажи, Електронику, а чи можна цим лінкосом передати твою вчорашню розмову з моєю мамою?

— Будь ласка, — вмить відповів Електроник. — Кілька осіб розмовляють на математичну тему, неважливо, про що саме йдеться. Як набрати на телефоні номер, як повечеряти, як лягти спати — все це можна виразити математично. Діючих осіб три. "А" — твоя мама — ставить задачі. "В" — це я — завжди розв'язує задачі правильно. "С" — це ти — звичайно плутається, дає неправильні відповіді. Отже, "А" просить "С" розв'язати задачу: "Чому ти не подзвонив, чому не вечеряєш, чому ти хрипиш?" "В" розв'язує задачі правильно: "Я з'їв п'ять пиріжків, я хочу спати, я здоровий". Проте "А" — твоя мама — каже: "Погано!" Адже вона запитувала "С", тобто тебе, а не "В". Вранці "С" дає "А" ті самі відповіді, й тоді "А" хвалить: "Добре!" От і пояснено правило ввічливості: не відповідай на запитання, яке не до тебе звернено.

— Ха-ха-ха-ха! — заходиться Сергій. — Ти молодчина, зміркував, що й до чого. Даю тобі слово: з мамою я розмовлятиму тільки сам.

Він щось пише на папері, потім згортає аркуш навпіл.

— Тепер прочитай мою думку про дуже важливе питання. А я поки що змию губну помаду.

І він біжить у ванну.

Електроник розгортає аркуш, читає:

"Навіщо мені шукати мешканців інших світів, коли жива нелюдина, мій друг і брат по розуму, завжди поряд зі мною??? Звати його Електроник!!!" А під цими рядками намальовані дві смішні людинки, які стоять, узявшись за руки.

— Спасибі, — каже Електроник. — Ти справжній друг. Я це розумію.

ДОБРЕ, ЩО СОБАКИ НЕ ГОВОРЯТЬ

— Теорія теорією, — сказав, виходячи з ванної, Сироїжкін, — а практика насамперед. Раз ти найкращий у світі дресирувальник, давай проведемо дослід. Я зараз заманю якого-небудь собаку, і ми з ним порозмовляємо. Ну як, Електрошо, тобі подобається моя ідея?

— Подобається, — сказав Електроник. — Приводь собаку.

Сироїжкін миттю скотився східцями, оглянув двір. Ну звичайно, жодного собаки. Лише Скажена Ковбаса дрімає проти сонця, гріє облізлі боки. Добре, що він подумав про неї і захопив приманку. Ця байдужа до всього на світі, крім власного хвоста, і взагалі дурна дворняга вмить змінювалася й шаленіла, коли бачила ковбасу: стрибала, скавчала, пускала слину. Через те ніхто не звав її інакше, як Скажена Ковбаса. Тільки один хазяїн, двірник, пам'ятав, що справжня кличка собаки — Айстра.

Заманити Скажену Ковбасу в ліфт її улюбленими ласощами й підняти на восьмий поверх не становило особливих труднощів. І в квартиру вона ввійшла охоче, не зводячи очей з запахущого шматка й поскімлюючи від нетерпіння.

Несподівано Скажена Ковбаса загарчала, і її шерсть враз наїжачилася.