Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Проте почуття їхнє було непереборне і нарешті довело їх до того, що вони стали коханцями не тільки в мріях, а і в дійсності. І тут їх спіткала жахлива трагедія. Я повинен розповісти тобі про неї, бо інакше ти не зрозумієш становища, яке створилося в твоєму житті. Чоловік, з яким вона була одружена,— Сомс Форсайт, батько Флер,— однієї ночі, коли її пристрасть до того юнака була у самому розпалі, силою ствердив свої права на неї. Наступного дня вона зустріла свого коханого і розповіла йому про це. Чи він вчинив самогубство, чи, засліплений розпачем, випадково попав під колеса,— цього ми так і не довідалися; в усякому разі, він загинув. Подумай, що пережила твоя мати того вечора, коли почула про його смерть. Мені довелося побачити її тоді. Твій дід послав мене допомогти їй, якщо буде можливо. Я бачив її одну мить, потім її чоловік зачинив переді мною двері. Але обличчя її запам'яталося мені назавжди, я бачу його й нині. Тоді я не був у неї закоханий, почуття прийшло згодом, через дванадцять років, але те обличчя я пам'ятав увесь час. Любий мій хлопчику, нелегко мені писати про все це. Але зрозумій: я мушу. Твоя мати віддана тобі цілком, ти для неї все. Я не хочу засуджувати Сомса Форсайта. Я не маю проти нього серця. Мені давно вже його шкода; можливо, було шкода ще тоді. Світ вважає, що вона вчинила гріх, а він ствердив своє законне право. Він любив її по-своєму. Вона була його власністю. Такі у нього погляди на життя, на людські почуття, на серце — все це власність. То не його провина — такий він зроду. У мене такі погляди завжди викликали відразу — такий я зроду! Знаючи тебе, я відчуваю, що і в тебе вони викликають відразу. Але розповідатиму далі. Твоя мати тієї ж таки ночі пішла з його дому; дванадцять років вона прожила сама, дуже відлюдно, аж поки 1899 року її чоловік — адже він іще був її чоловіком, бо не робив ніяких спроб розлучитися з нею, а вона, звичайно, не мала права розлучитися з ним — очевидно, вирішив, що йому потрібна дитина, і почав переслідувати її настирливо й довго, щоб примусити вернутися до нього й народити йому дитину. В той час я був її опікуном — відповідно до волі твого діда, висловленої в його духівниці,— і стежив за тими подіями. Помалу я покохав її, покохав щиро. Він переслідував її дедалі настирливіше, поки одного разу вона приїхала до мене і попросила взяти її під захист. Її чоловік — а йому доносили про кожен її крок — спробував роз'єднати нас і почав шлюборозлучний процес. Може, він і справді хотів розлучитися з нею, не знаю; так чи так, а наші імена були оголошені публічно. Це спонукало нас до остаточного рішення, і ми з'єдналися насправді. Вона дістала розлучення, одружилася зі мною, і народився ти. Ми жили дуже щасливо, принаймні я, та, гадаю, і твоя мати. Невдовзі після розлучення Сомс одружився з матір'ю Флер, і в них народилась дочка. Ось і вся наша історія, Джоне. Я розповів її тобі, бо потяг, який, ми бачимо, зародився в тебе до дочки цього чоловіка, сліпо штовхає тебе до того, що напевно й цілковито зруйнує щастя твоєї матері, якщо не твоє власне. Я не хочу говорити про себе, бо я в такому віці, що навряд чи довго ходитиму по цій землі, до того ж якби мені довелося страждати, то я страждав би її стражданнями і твоїми. Але я хочу, щоб ти усвідомив одне: почуття такого жаху й такої відрази не можна ані поховати, ані забути. Воно живе в ній і нині. Тільки вчора на стадіоні "Лорд" ми випадково зустріли Сомса Форсайта. Якби ти міг побачити її обличчя, воно б тебе переконало. Сама думка, що ти можеш одружитися з його дочкою, для неї страхітлива. Я нічого не можу закинути Флер, крім того, що вона — його дочка. Але твої діти, якщо ти одружишся з нею, будуть внуками твоєї матері, так само, як і внуками Сомса, чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею. Поміркуй, що це означатиме. Одружившись із його дочкою, ти перейдеш у той табір, де твою матір тримали в ув'язненні, де вона стільки вистраждала. Ти лише готуєшся переступити поріг життя, ти знайомий з цією дівчиною всього два місяці, і хоч яким глибоким тобі здається твоє кохання, я закликаю тебе негайно порвати з нею. Не завдавай матері болю й приниження, які мучитимуть сердешну до кінця її днів. Хоч вона завжди здаватиметься мені молодою, проте їй уже п'ятдесят сім років. Крім нас двох, у неї немає нікого на світі. Незабаром у неї залишишся тільки ти. Тож наберися духу, Джоне, і поклади цьому край. Не треба тієї хмари, тієї перепони, що постала між тобою і твоєю матір'ю. Не розбивай її серця! Хай тобі щастить, любий мій хлопчику, і ще раз прошу пробачити мені за той біль, якого завдасть тобі цей лист,— ми прагнули, щоб усе пройшло для тебе безболісно, але Іспанія, видно, не допомогла.

Завжди відданий тобі батько Джоліон Форсайт"

Закінчивши свою сповідь, Джоліон сидів, підперши рукою запалу щоку, і перечитував написане. Дещо завдавало йому такої муки, коли він думав, як Джон читатиме його, що він мало не порвав листа. Розповідати такі речі хлопцеві — рідному синові,— розповідати їх про свою дружину і матір цього хлопця здавалося для його потайної форсайтівської душі жахливим. А проте, не розповівши про них, як примусити Джона зрозуміти дійсність, як показати йому глибоку розколину, незгладний шрам? Як виправдати без них те, що вони душать його кохання? Тоді краще взагалі нічого не писати!

Він згорнув свою сповідь і поклав її в кишеню. Дякувати богові, була субота; отже, до завтрашнього вечора можна поміркувати, бо навіть якщо він пошле листа зараз, Джон одержить його не раніше понеділка. Джоліон відчув дивне полегшення від думки про цю відстрочку і від того, що листа, одісланий він чи ні, написано.

Серед кущів троянд, посаджених там, де колись росла папороть, він побачив дружину з невеличким кошиком на руці — Айріні підрізала троянди. Вона, здавалося, ніколи не сиділа без діла, і тепер, коли йому самому доводилося майже весь час сидіти без діла, він їй заздрив. Він вийшов до неї. Вона підняла руку в забрудненій рукавичці й усміхнулася йому. Мереживна хустина, зав'язана під підборіддям, ховала її волосся, і овальне обличчя з і досі темними бровами здавалося дуже молодим.

— Цього року страшенно багато попелиці, а погода холодна. У тебе стомлений вигляд, Джоліоне.

Джоліон дістав з кишені свою сповідь.

— Я написав ось це. Гадаю, тобі треба прочитати.

— Це Джонові?

Обличчя її зразу змінилося, наче змарніло.

— Так. Годі таїтися з цим.

Він дав їй листа, а сам пішов між кущів. Потім, побачивши, що вона дочитала і стоїть непорушно, притиснувши до себе аркуші, підійшов до неї.

— Ну як?

— Чудово написано. Навряд чи можна написати краще. Дякую, любий.

— Ти нічого не хотіла б викреслити?

Вона похитала головою.

— Ні. Щоб зрозуміти, він мусить знати все.

— Я думав так само, але мені все це огидне.

Він відчував, що йому це огидніше, ніж їй. Про статеві справи йому легше було розмовляти з жінкою, ніж з чоловіком; до того ж вона завжди була природніша й щиріша, ніж він, її не стримувала потайна форсайтівська натура.

— Не знаю, Джоліоне, чи зрозуміє він це навіть тепер? Він іще дуже молодий і сахається всього, що нагадує про фізичні стосунки.

— Він успадкував це від мого батька; той теж, мов дівчина, уникав будь-яких розмов про такі справи. Чи не краще буде переписати листа і просто сказати, що ти ненавиділа Сомса?

Айріні похитала головою.

— Ненависть — це тільки слово. Воно нічого не передає. Ні, краще хай буде так, як є.

— Гаразд. Пошлю листа завтра.

Вона підвела до нього обличчя, і перед багатьма великими, обвитими плющем вікнами будинку, він поцілував її.

II. СПОВІДЬ

Трохи згодом того ж таки дня Джоліон задрімав у старому кріслі. На колінах у нього лежала догори палітурками розгорнена "La Rôtisserie de la reine Pédauque" [84], і, засинаючи, він думав: "Чи будемо ми, англійці, коли-небудь по-справжньому любити французів? Чи любитимуть вони коли-небудь по-справжньому нас?" Сам він завжди любив французів, призвичаївшись до їхньої дотепності, їхніх смаків, їхньої кухні. Вони з Айріні часто їздили до Франції перед війною, коли Джон учився в школі-пансіоні. І його роман з Айріні почався в Парижі — його останній і найдовший роман. Але французи... жоден англієць не полюбить їх, якщо не навчиться дивитись на них ніби збоку, оком естета! І, дійшовши цього сумного висновку, Джоліон задрімав.

Прокинувшись, він побачив Джона, що стояв навпроти нього перед вікном. Хлопець, очевидно, ввійшов із саду і чекав, поки батько прокинеться. Джоліон усміхнувся спросоння. Приємно дивитися на сина — чутливий, відданий, щирий! Потім його серце стислося, по тілу пробіг дрож. Джон! Ота сповідь! Він насилу взяв себе в руки.

— Це ти, Джоне! Звідки ти взявся?

Джон нахилився і поцілував його в чоло.

Аж тоді Джоліон помітив, яке дивне в сина обличчя.

— Я приїхав, щоб дещо сказати тобі, тату.

З усіх сил Джоліон намагався заспокоїти збурення в грудях — серце калатало, кров вирувала.

— Ну що ж, сідай, сину. Ти бачив матір?

— Ні.

Спаленіле обличчя хлопця зробилося блідим; він сів на бильце старого крісла, як колись сам Джоліон, бувало, сідав коло свого батька, що так само напівлежав. До того дня, коли між ним і батьком стався розрив, він завжди сидів там. Невже тепер настала хвилина розриву з його сином? Все своє життя він смертельно ненавидів сцени, уникав скандалів, спокійно йшов своєю дорогою і не заважав іншим іти своєю. Але тепер, наприкінці життєвого шляху, його, очевидно, чекає сцена куди болісніша, ніж ті, що він їх досі уникав. Намагаючись не виявляти своїх почуттів, він чекав, поки син заговорить.

— Тату,— повільно сказав Джон.— Ми з Флер заручилися.

"Саме цього я й чекав!"— подумав Джоліон. У нього здавило в горлі.

— Я знаю, що вам з мамою це не подобається. Флер каже, що мама була заручена з її батьком перед тим, як ти одружився з нею. Звичайно, я не знаю, що сталося, але ж це було давно. Мені вона дорога, тату, і вона каже, що я дорогий їй.

У Джоліона вихопився дивний звук, схожий на сміх і водночас на стогін.

— Тобі дев'ятнадцять років, Джоне, а мені сімдесят два. Як нам зрозуміти один одного в таких речах?

— Адже ти любиш маму, тату; ти повинен зрозуміти наші почуття.