Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Все лихо від неї! А тепер ось маєш! Домашнє вогнище! Як можна мати домашнє вогнище без права володіти одне одним? Звичайно, у нього самого ніколи не було справжнього домашнього вогнища. Але хіба це його вина? Він щиро бажав його мати І ось винагорода йому — ті двоє, що сидять на трибуні, і ця історія з Флер!

І, охоплений почуттям самотності, він подумав. "Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися" Гукнувши за воротами таксі, він сказав:

— Відвезіть мене на Бейзвотер-род.

Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!

Смізер саме стояла у відчинених дверях.

— Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.

— Як здоров'я містера Тімоті?

— Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: "Мій брат Джеймс дуже постарів". Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: "Мій брат Джоліон нехтує консолями". Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.

— Гаразд,— сказав Сомс,— зайду на хвилинку.

— Еге ж,— торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі,— цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім...— Смізер похитала головою.— Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: "Їм потрібні мої гроші". Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: "Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього,— вона ніколи не думала про гроші,— кажу я,— найголовніше для неї було добре ім'я". Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: "Моє добре ім'я не потрібне нікому". Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.

Сомс, що саме розглядав давню гравюру біля вішалки для капелюхів і думав: "Цінна річ!"— промовив:

— Я піду нагору, Смізер, провідаю його.

— З ним куховарка,— відповіла Смізер із свого корсета,— вона буде рада вас бачити.

Сомс поволі рушив сходами, думаючи: "Я б не хотів дожити до такого віку".

На другому поверсі він зупинився і постукав. Двері відчинились, і він побачив просту кругловиду жінку років шістдесяти.

— Містер Сомс!— сказала вона.— Це ви, містере Сомсе!

Сомс кивнув головою.

— Атож, це я.

І зайшов до кімнати.

Тімоті сидів у ліжку, підпертий подушками, руки його були складені на грудях, а очі дивилися на стелю, де застигла догори лапками муха. Сомс стояв у ногах постелі обличчям до старого.

— Дядечку Тімоті,— сказав він, підвищивши голос.— Дядечку Тімоті!

Очі Тімоті відірвались від мухи і втупилися в гостя. Сомс побачив, як його блідий язик облизав потемнілі губи.

— Дядечку Тімоті,— повторив він,— чи можу я що-небудь зробити для вас? Може, ви хочете що-небудь сказати?

— Ха!— озвався Тімоті.

— Я прийшов провідати вас і подивитися, чи все тут гаразд.

Тімоті кивнув головою. Він, очевидно, намагався призвичаїтись до цієї несподіваної появи.

— У вас є все, що вам треба?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Може, вам що-небудь дістати?

— Ні,— сказав Тімоті.

— Я Сомс, ви ж мене знаєте. Ваш племінник Сомс Форсайт. Син вашого брата Джеймса.

Тімоті кивнув головою.

— Я б з радістю зробив для вас усе, що можу.

Тімоті поманив його пальцем. Сомс підійшов до старого.

— Ти,— сказав Тімоті глухим від старості голосом,— ти перекажи їм усім від мене, перекажи їм усім,— і його палець постукав Сомса по рукаву,— нехай тримаються, нехай тримаються. Консолі йдуть угору.— І він тричі кивнув головою.

— Гаразд,— сказав Сомс,— я неодмінно перекажу.

— Так,— мовив Тімоті й, знову утупившись у стелю, додав:— Муха.

Дивно розчулений Сомс поглянув на приємне повне обличчя куховарки, все в зморшках від гарячої плити.

— Тепер йому полегшає на душі, сер,— сказала вона.

Тімоті щось пробурмотів, але він явно розмовляв сам із собою, і Сомс з куховаркою вийшли.

— Мені так хотілося б приготувати для вас рожевий крем, містере Сомсе, як колись, у давні часи; пригадую, ви так його любили. Бувайте здорові, сер! Приємно було вас бачити.

— Бережіть його, він таки дуже старий.

І, потиснувши її зів'ялу руку, він пішов униз. Смізер усе ще стояла на порозі — дихала свіжим повітрям.

— Якої ви про нього думки, містере Сомсе?

— Гм,— озвався Сомс.— Він уже відійшов від цього світу.

— Атож,— погодилась Смізер,— я знала, що ви так подумаєте, прийшовши з вулиці і поглянувши на нього свіжим оком.

— Смізер,— сказав Сомс,— ми всі ваші боржники.

— Та що ви, містере Сомсе, не кажіть такого! Мені приємно з ним — він чудова людина.

— Ну, до побачення,— кинув Сомс і сів у таксі.

"Ідуть угору,— думав він.— Ідуть угору".

Приїхавши в свій готель на Найтсбрідж, він зайшов у вітальню й подзвонив, щоб принесли чаю. Ні дружини, ні дочки ще не було. І знов його охопило почуття самотності. Ох, ці готелі! Які вони тепер страхітливо величезні! Він пригадує часи, коли найбільшим в Лондоні були готелі Лонга, Брауна, Морлі та готель "Тевісток", і люди хитали головою, коли йшлося про Ленгхем і Гранд-готель. Готелі й клуби, клуби й готелі, тепер їм кінця немає! І Сомс, який щойно спостерігав на стадіоні "Лорд" дивовижну живучість традицій, поринув у роздуми про те, які зміни відбулися в Лондоні, де він народився шістдесят п'ять років тому. Чи йдуть консолі вгору чи ні, а Лондон став величезним нагромадженням власності. В усьому світі ніде немає стільки власності, хіба що в Нью-Йорку! Тепер у газетах чимало істеричного галасу, але кожен, хто, як оце він, пам'ятає, який був Лондон шістдесят років тому, і бачить його нині, розуміє плодючість і гнучкість багатства. Треба тільки зберігати самовладання і невтомно діяти. Та що там казати! Він пам'ятає вимощені нетесаним камінням вулиці й смердючу солому під ногами в кебі. А старий Тімоті — чого б він тільки не розповів, якби зберіг свою пам'ять! Скрізь безладдя, люди спантеличені, метушаться, але тут — Лондон, Темза, навколо — Британська імперія, а далі — край землі. "Консолі йдуть угору!" Нема чого дивуватися. Все залежить від породи. І все, що в Сомсі було від бульдога, на мить відбилося в його очах, поки їхню увагу не привернув невеличкий вікторіанський естамп на стіні. Готель придбав три дюжини таких естампів. От старі гравюри — сцени полювання або "Кар'єра гульвіси" в старих заїздах — на них приємно було подивитися, але оці сентиментальні дурниці... Ех, вікторіанська доба минула! "Перекажи їм, нехай тримаються!"—сказав старий Тімоті. Але за що триматися в цьому сучасному стовпотворінні "демократичних принципів"? Адже тепер під загрозою навіть приватна власність! І від думки, що приватну власність можуть скасувати, Сомс відставив чашку з недопитим чаєм і підійшов до вікна. Що, як природою можна буде володіти не більше, ніж ота юрба володіє квітами, деревами й ставками Гайд-парку?! Ні, ні! Приватна власність лежить в основі всього, чим варто володіти. Просто світ трохи очманів, як часом чманіють при повному місяці собаки і починають полювати серед ночі на кроликів. Але світ, як і собака, знає, де смачно годують і м'яко стелять, і він напевно вернеться до своєї найзатишнішої домівки — до приватної власності. Світ тимчасово здитинів, як старий Тімоті, і починає з ласого шматка!

Він почув за спиною кроки і побачив, що прийшла дружина з дочкою.

— Нарешті повернулися!—сказав він.

Флер не відповіла; вона трохи постояла, дивлячись на нього й на матір, потім пішла в свою спальню. Аннет налила собі чашку чаю.

— Я їду в Париж, Сомсе, до своєї матері.

— Он як! До матері?

— Так.

— Надовго?

— Не знаю.

— І коли ж ти від'їздиш?

— У понеділок.

Чи справді вона їде до матері? Дивно, як йому байдуже до цього! Дивно, як напевно вона передбачила, що йому буде байдуже до всього цього, аби тільки уникнути скандалу. І раптом між собою і дружиною він виразно побачив обличчя, яке вже бачив сьогодні: обличчя Айріні.

— Гроші тобі потрібні?

— Дякую, у мене їх досить.

— Гаразд. Сповісти нас, коли вертатимешся.

Аннет поклала на блюдце тістечко, яке крутила в руці, і, глянувши на чоловіка крізь підфарбовані вії, спитала:

— Що переказати maman?

— Перекажи привіт.

Аннет потягнулася, взявшись руками за талію, і сказала по-французькому:

— Яке щастя, що ти ніколи не любив мене, Сомсе!

Потім підвелася і теж вийшла з кімнати. Сомс був радий, що вона сказала це по-французькому, ніби не вимагаючи ніякої відповіді. І знову те обличчя — бліде, темнооке й досі вродливе! І десь глибоко-глибоко в ньому зажевріло щось схоже на іскру, яка тліла під купою холодного приску. А Флер закохалася в її сина! Просто випадковість! А чи існує взагалі випадковість? Людина йде вулицею, і на голову їй падає цеглина. Це, звичайно, випадковість. Але тут!.. "Успадкувала",— сказала його дочка. Вона, вона міцно тримається свого!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І. СТАРИЙ ДЖОЛІОН З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЗНОВУ

Подвійна спонука примусила Джоліона сказати за сніданком дружині: "Поїдьмо на стадіон!"

"Потрібно..." що-небудь, чим можна погамувати тривогу, яка гнітила їх обох протягом шістдесяти годин відтоді, як Джон привіз сюди Флер! "Потрібно" що-небудь, що може втишити муки пам'яті в людини, яка знає кожен день загрожує звільнити її від них.

П'ятдесят вісім років тому Джоліон вступив до Ітона, бо старому Джоліонові захотілося "прилучити його до лику освічених людей" ціною щонайбільших витрат.