Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Спартак, нарешті, пішов до неї.

Евтібіда, якій ще не було двадцяти чотирьох літ, народилася на околиці Афін. 668 року римської ери, тобто за вісім років до описуваних подій, Сулла взяв після тривалої облоги Афіни, і чотирнадцятилітня Евтібіда стала рабинею.

Потрапивши до рук розпусного патриція Публія Стація Апроніана, вона, будучи від природи заздрісна, горда, запальна і схильна до зла, незабаром утратила всяке почуття сорому.

Незабаром ця дівчина дістала свободу. Тоді вона поступово здобула вплив, силу, багатство. Крім надзвичайної вроди, природа щедро обдарувала її розумом, який вона старанно гострила, придумуючи різного роду тонкі хитрощі й лукаві інтриги. Саме в цей час вона побачила Спартака.

його геркулесівська сила і врода породили в її серці недобру пристрасть. І вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її почуття.

Заманувши Спартака до свого дому, гречанка пустила в хід усі засоби спокуси, які тільки могла винайти її уява. Але вона побачила, що рудіарій лишається байдужим до неї.

В цей час Спартак став учителем гладіаторів Сулли і згодом виїхав у Куми, де в чудовій віллі оселився колишній диктатор разом з своєю сім'єю і почтом.

Евтібіда, глибоко ображена в своєму почутті і самолюбстві, здогадувалася інстинктивно, що тут не обійшлося без суперництва, що тільки почуття до іншої жінки заважало Спартакові кинутися їй в обійми. Вона всіляко намагалася забути рудіарія, викинути з голови саму думку про нього, та дарма! Людське серце — і так було завжди — бажає саме того, що для нього недосяжне, і чим більші перепони стоять на шляху до жаданої мети, тим дужче воно прагне того досягнути. Тому Евтібіда, досі безжурна й щаслива, опинилася в найсумнішому для людини становищі. Серед настогидлого багатства і зовнішньої видимості щастя життя стало для неї нестерпне.

Ми бачили, з якою радістю вона вхопилася за можливість відомстити воднораз людині, яку вона ненавиділа й кохала, і ненависній щасливій суперниці.

Поки Евтібіда віддається в своєму кабінеті пориванням своєї порочної натури, а Метробій мчить на прудкому коні в Куми, ми розповімо, що робилося в таверні Венери Лібітіни. Цього дня Спартакові і всій справі знедолених тут загрожувала небезпека.

Надвечір сімнадцятого дня квітневих календ (16 березня) 676 року в Лутації Одноокої зібралося кілька гладіаторів, щоб поїсти сосисок, смаженої свинини і випити вина.

На чільному місці, як розпорядник трапези, сидів галл гладіатор Крікс. Завдяки своїй силі і мужності він заслужено користувався авторитетом серед своїх товаришів і повагою Спартака.

Стіл, за яким сиділи гладіатори, був накритий у другій кімнаті таверни. Тому гладіатори почували себе вільно й зручно і могли без остраху розмовляти про свої справи, тим більше, що в першій кімнаті відвідувачів було мало. Та й ті, які заходили в цю годину, нашвидку випивали кухоль вина і йшли собі далі.

Коли сіли за стіл, Крікс помітив у кутку кімнати невеличкий столик із залишками закуски і перед ним стілець.

— А скажи мені, Лутаціє Кібела — мати богів, — звернувся Крікс до хазяйки таверни, яка поралася біля їхнього столу, — скажи-но, хто обідав за цим столиком?

Лутація обернулась і здивовано скрикнула:

— Куди ж він подівся?.. От тобі й на!..

І потім додала:

— Ах, нехай боронить мене Юнона Луціна… Він мені не заплатив…

З цими словами Лутація підбігла до столика, а Крікс спитав знову:

— Та хто ж цей невідомий, що криється під іменем "він"?

— Ах! — полегшено зітхнула Одноока. — Я на нього набрехала… Я знала, що він порядна людина. Ось він залишив вісім сестерцій на оплату рахунку… навіть більше, ніж належить. Ще чотири з половиною асси лишається в кредиті.

— Щоб тебе болячка задавила, чи скажеш ти, нарешті!..

— Бідолашний, — вела далі Лутація, прибираючи стіл, — він забув тут свою табличку з розрахунками і свій стилос…

— Бодай Прозерпіна сьогодні ж злопала твій язик, зварений у солодкому оцті, стара мегеро! Чи ти будеш відповідати зрозуміліше? — гримнув Крікс, бо йому вже урвався терпець від цього базікання.

— Та скажу!.. Голодранці… ви допитливіші від жінок, — з серцем відказала Лутація, — Тут обідав один сабінський торговець зерном, що приїхав до Риму в своїх справах. Ось уже кілька днів він приходить сюди саме в цю годину.

— Ану, покажи мені, — сказав Крікс, віднімаючи в Лутації маленьку дерев'яну табличку, покриту воском, і кістяну паличку. Він почав читати записи торговця.

На табличці справді було позначено різні міри зерна з відповідними цінами збоку, імена власників зерна, які, мабуть, одержували від торговця завдаток, бо поряд з іменами стояли різні цифри.

— Але я не збагну, — говорила Одноока, — коли саме він вийшов… Я могла б заприсягнутися, що тієї миті, коли ви входили, він був іще тут… А… розумію! Мабуть, він мене кликав, коли я готувала для вас сосиски, та дуже квапився і пішов собі… а гроші залишив, як порядна людина.

І Лутація, забравши назад паличку з таблицею, вийшла, промовивши:

— Завтра… якщо він прийде… а напевно прийде, я поверну все, що йому належить.

Гладіатори їли майже мовчки, і тільки згодом один з них спитав:

— Ну як?.. Про сонце немає ніяких звісток? [2]

— Його весь час облягають хмари[3], — відповів Крікс.

— Однак це дивно! — зауважив один.

— І незрозуміло, — прошепотів другий.

— А що мурашня? [4] — запитав третій.

— Розмножується і ретельно робить свою справу, чекаючи літа [5].

— О, хай прийде швидше літо, хай сонце, сяючи своїм могутнім промінням, звеселить працьовитих мурах і спалить крила злим осам [6].

— Скажи мені, Кріксе, скільки зірок уже видно? [7]

— Вчора було дві тисячі двісті шістдесят.

— А чи сходять ще нові?

— Безперервно, і з'являтимуться доти, поки не засяє над світом синій небосхил, укритий міріадами зірок.

— Глянь на весло[8] — сказав один з гладіаторів, побачивши Азур, рабиню-ефіопку, що принесла вино.

Коли рабиня вийшла, гладіатор-галл сказав ламаною латинською мовою:

— Адже ми тут самі, тому можемо говорити вільно і не ламати собі голову цією умовною мовою. Я лише недавно приєднався до вас і, скажу просто й одверто, ще не навчився як слід цієї мови. Отже, я питаю без усяких фіглів-міглів, чи збільшується кількість наших прибічників? Коли ми зможемо, нарешті, стати до справжнього бою і показати нашим зарозумілим знатним панам, що ми такі ж хоробрі і навіть хоробріші від них?..

— Ти надто квапишся, Брезовіре, — усміхаючись зауважив Крікс, — надто квапишся і гарячкуєш. Кількість прихильників Спілки зростає з дня на день; кількість новоприйнятих прибічників нашої справи збільшується щогодини, щохвилини. Так, наприклад, цієї ночі, о годині першого смолоскипа у священному лісі богині Фуріни, по той бік Субліційського мосту, між Авентінським і Янікульським горбами, будуть прийняті з додержанням установленого обряду одинадцять вірних і випробуваних гладіаторів.

— У лісі богині Фуріни, — повторив запальний Брезовір, — де ще стогне в листі дубів невідомщений дух Гая Гракха, благородною кров'ю якого ненависть патриціїв окропила цю священну заповітну землю? Так, саме в цьому лісі слід збиратися і об'єднуватися пригнобленим, щоб завоювати собі свободу!

— Щодо мене, — сказав гладіатор-самніт, — то я не можу діждатися часу, коли спалахне повстання. І не тому, що я дуже вірю у його щасливе закінчення, а тому, що мені не терпиться схопитися з римлянами і відомстити за тих самнітів та марсійців, які загинули через цих грабіжників у священній громадянській війні.

— Ну, коли б я не вірив у перемогу нашої праведної справи, то я б зовсім не вступав до Спілки пригноблених.

— А я увійшов до Спілки тому, що все одно мені судилося бути забитим, і я волію впасти на полі бою, ніж загинути в цирку.

В цю мить один з гладіаторів упустив свій меч. Цей гладіатор сидів на стільці якраз проти одного з двох обідніх лож, на які лягли деякі з товаришів. Він нахилився, щоб підняти меч, і раптом скрикнув:

— Під ложем хтось є!

Йому здалося, що він побачив чиюсь ногу і край зеленої тоги.

На цей вигук усі гладіатори збентежено схопилися з місць, і після якоїсь миті замішання Крікс вигукнув:

— Дивись на весло! Брезовіре і Торквате, відганяйте мух ми будемо смажити рибу7.

Двоє гладіаторів з найбезтурботнішим виглядом стали на дверях, розмовляючи один з одним; інші миттю підняли ложе і знайшли під ним скоцюрбленого чоловіка років тридцяти. Схоплений чотирма дужими руками, він одразу почав просити пощади.

— Ні звуку, — тихо й загрозливо наказав йому Крікс. — Тільки поворухнись, тут тобі й смерть!

І блиск десяти мечів у десяти могутніх руках попередив спійманого, що тільки-но він спробує подати голос, як йому буде кінець.

— А!.. Так це ти, той сабінськнй торговець зерном, що залишає на столах сестерції без ліку? — запитав Крікс, очі якого налилися кров'ю, а обличчя засіпалося в страшному гніві.

— О повірте, шановні, я не… — благально почав тремтячим голосом юнак, напівмертвий від жаху.

— Мовчи, падлюко! — перебив один з гладіаторів і сильно стусонув його ногою.

— Підожди, Евмакле, — докірливо зупинив товариша Крікс. — Треба, щоб він заговорив і признався, що його принадило сюди і хто його послав.

І тут же звернувся до удаваного торговця зерном:

— Отже, не гендлювати зерном, а для шпигунства і зради?

— Присягаюся великими богами… мені доручив… — тремтячим голосом промимрив нікчема.

— Хто ти? Хто тебе послав сюди?

— Даруйте мені життя… і я вам скажу все… але згляньтесь… помилуйте, даруйте мені життя!

— Це ми вирішимо потім… а поки що говори.

— Мене звуть Сільвій Корденій Веррес… я грек… колишній раб, нині вільновідпущеник Гая Верреса.

— А! Так це за його наказом ти сюди прийшов?

— Так, за його наказом.

— А чим ми зашкодили Гаю Верресу? Що примушує його стежити за нами й доносити? Якщо він хоче знати мету наших таємних нарад, то, мабуть, збирається донести на нас Сенатові?

— Не знаю… про це я не знаю, — відповів вільновідпущеник Гая Верреса, тремтячи всім тілом.

— Не прикидайся дурником… Якщо Веррес міг доручити тобі таку тонку й небезпечну справу, то, значить, він вважав тебе здатним довести її до кінця. Отже, говори все, що знаєш, бо ми не простимо тобі мовчанки!

Сільвій Корденій збагнув, що з цими людьми жарти короткі, що смерть ось уже за плечима.