Дочка Єви - Бальзак Оноре де
Охоплена почуттям вдячного захвату, притаманного жіночій пристрасті, Марі наче ковзала розкутою, легкою ходою по дрібненькому піску бічної алеї, обмінюючись із Раулем небагатьма, але схвильованими і повними глибокої значущості словами. Небо було безхмарне, на гіллястих деревах починали розпукуватися бруньки і де-не-де з-під безлічі бурих лушпинок пробивалися світло-зелені ріжечки. На кущах, березах, вербах, тополях уже зеленіло перше ніжне, майже прозоре листячко. Жодна душа не встоїть проти такої гармонії. Кохання пояснювало графині природу, як щойно пояснило закони суспільства.
— Як би я хотіла бути єдиним у вашому житті коханням! — сказала вона.
— Ваше бажання здійснилося,— відповів Рауль.— Ми дали спізнати одне одному справжню любов.
Він казав те, що думав. Граючи перед цим недосвідченим серцем роль бездоганно чистого чоловіка, Рауль спіймався на власні фрази, оздоблені високими почуттями. Його захоплення, спочатку корисливе і марнославне, перетворилося на щиру любов. Почавши з брехні, він став говорити правду. До того ж у кожного письменника жевріє прагнення схилятися перед духовною красою і загасити його нелегко. І нарешті, якщо чоловікові доводиться приносити жертви, він неминуче починає цікавитися створінням, яке вимагає їх. Світські жінки, як і куртизанки, відчувають цю істину і, може, навіть, несвідомо використовують її у своїх інтересах. Отож і графиня, після першого пориву вдячності й подиву, прийшла в захват від того, що надихнула Рауля на такі жертви, на подолання таких труднощів. В неї закохався чоловік, гідний її! Рауль і не здогадувався, до чого зобов'язує його вдавана велич. Жінки не дозволяють своєму коханцеві сходити з п'єдесталу. Божеству не прощають жодної дрібної риси. Марі не знала ключа до загадки, якого Рауль дав своїм друзям, коли вони вечеряли у Вері. Перші десять років молодості цього письменника, що вибився з низів, забрала боротьба; і тепер він хотів, щоб його кохала одна з цариць великосвітського товариства. Марнославство, без якого кохання недовговічне, як сказав Шамфор, підтримувало його пристрасть і мало підсилювати її з кожним днем.
— Можете ви заприсягтися мені, що не належите й ніколи не належатимете жодній іншій жінці? — сказала Марі.
— Для іншої жінки в моєму житті не знайдеться ні часу, ні місця в серці,— відповів він і не вважав, що сказав неправду — так зневажав він Флоріну.
— Я вірю вам,— сказала графиня де Ванденес.
Коли вони вийшли на алею, де стояли екіпажі, Марі облишила руку Натана, і той прибрав шанобливу позу, ніби вони тільки щойно зустрілися. Із капелюхом у руці він провів її до коляски, а потім поїхав слідом за нею, вдихаючи куряву, підняту кіньми і дивлячись, як коливаються на вітрі пера її капелюшка, схожі на віти плакучої верби.
Незважаючи на благородну відмову Марі від його жертв, Рауль, спонукуваний пристрастю, з'являвся скрізь, де вона бувала. Він обожнював невдоволений і водночас щасливий вираз обличчя графині, коли вона хотіла й не могла висварити його за те, що він марнує такий потрібний йому час. Марі взяла на себе керівництво роботою Рауля, вона встановила для нього твердий розпорядок дня і залишалася вдома, щоб не давати йому привід відриватися від діла. Щоранку вона читала його газету і стала герольдом слави Етьєна Лусто, чиї фейлетони їй страшенно подобалися, читала вона й статті Фелісьєна Верну, Клода Віньйона та інших колег Натана. Коли помер де Марсе, Марі порадила Раулеві віддати йому належне і з насолодою прочитала велику й чудово написану статтю, в якій Натан віддав хвалу небіжчикові міністру, водночас осудивши його за маккіавелізм та ненависть до мас. Вона була присутня, звичайно, в літературній ложі театру Жімназ, на першій виставі п'єси, якою Натан сподівався підтримати свою справу і яка мала величезний позірний успіх. Графиню обманули куплені оплески.
— Ви не були на прощальному спектаклі в Італійців? — спитала в неї леді Дадлі, до якої вона поїхала після вистави.
— Ні, я була на прем'єрі в Жімназ.
— Не терплю водевілів. Я ставлюся до них, як Людовік Чотирнадцятий до картин Тенірса,— сказала леді Дадлі.
— А я вважаю, що водевілісти багато чого досягли,— озвалася маркіза д'Еспар.— Сучасні водевілі — чарівні комедії. Вони вимагають від акторів таланту й дотепності, і я дивлюся їх з великою втіхою.
— Актори і справді грали чудово,— сказала Марі.— Я кажу про сьогоднішню виставу в Жімназ. П'єса припала їм до смаку, діалог у ній витончений, дотепний.
— Як у Бомарше,— зауважила леді Дадлі.
— Пан Натан поки що не Мольєр, але...— мовила маркіза д'Еспар, дивлячись на графиню.
— ...він ставить водевілі,— продовжила її думку дружина Шарля Ванденеса.
— І валить міністерства,— докинула пані де Манервіль.
Графиня де Ванденес мовчала. В її серці закипав гнів, і вона хотіла б відповісти якоюсь дошкульною реплікою, але не знайшла нічого кращого, як сказати:
— Може, він їх ще ставитиме.
Дами обмінялися поглядом таємничого взаєморозуміння. Коли Марі де Ванденес пішла, Моїна де Сент-Еран вигукнула:
— Таж вона боготворить Натана!
— І не грається в хованки,— сказала маркіза д'Еспар.
Настав травень. Ванденес відвіз дружину в маєток, де вона втішалася лише пристрасними листами Рауля, якому писала щодня.
Розлука з графинею могла б урятувати Рауля від прірви, на краю якої він опинився, якби Флоріна була з ним поруч; але оточували його лише друзі, що перетворилися на його таємних ворогів, як тільки він виявив намір панувати над ними. Тепер колеги-журналісти ненавиділи Натана, готові, проте, подати йому руку і втішити в разі падіння, а в разі успіху — обожествити. Так воно ведеться в літературному світі. Там люблять тільки тих, хто стоїть нижче, і ставляться вороже до всіх, хто прагне пробитися нагору. Ця загальна заздрість удесятеро побільшує шанси людей пересічних, адже вони ні в кого не викликають ні заздрощів, ні підозри, прокладають собі дорогу, наче кроти, і хай якими будуть дурними, а поприлаштовуються у трьох-чотирьох відділах "Монітера", поки таланти все ще б'ються біля дверей, щоб не дати один одному ввійти. Але найбільшу небезпеку для Рауля становила не глуха ворожість удаваних друзів, яку Флоріна відразу розкрила б, завдяки природженому чуттю куртизанки, що вгадує істину серед тисячі припущень. Два його компаньйони, адвокат Массоль і банкір дю Тійє, замислили впрягти його творчий запал у колісницю, на якій вони зручно розсілись, а потім прибрати його з дороги, як тільки він не зможе постачати газету новими ідеями, чи просто позбавити його цього могутнього засобу впливу, коли вони захочуть скористатися ним самі. Для них Натан був лише певною сумою, призначеною на витрати, літературною силою на десять пер, наданою до їхніх послуг. Массоль, один з тих адвокатів, які вважають за красномовство здатність базікати безупину, володіють даром знуджувати всіх своєю балаканиною, а на зборах, мов чума, занапащають будь-яку нову думку, прагнув пробитися нагору за всяку ціну, але вже не мріяв стати міністром юстиції; ця посада більше його не вабила, бо за останні чотири роки у нього на очах змінилося чи то п'ять чи то шість охоронців печатки. Замість міністерського портфеля він домагався кафедри у відомстві народної освіти і місця в Державній раді, присмачених орденом Почесного легіону. Дю Тійє і барон де Нусінген гарантували йому орден та посаду доповідача в Державній раді, якщо він дбатиме про їхні інтереси. Массоль вважав, що ці двоє мають більше засобів, щоб виконати свої обіцянки, ніж Натан, і сліпо підкорявся їм. Щоб краще обплутати Рауля, компаньйони надали йому безконтрольну владу. Дю Тійє користувався газетою тільки для біржового ажіотажу,— а в цьому Рауль не тямив анічогісінько,— але вже натякнув Растіньякові через барона де Нусінгена, що газета буде мовчазливо прихильна до влади з тією єдиною умовою, щоб уряд підтримав кандидатуру дю Тійє на депутатське місце барона де Нусінгена, майбутнього пера Франції, обраного до палати невеличким числом виборців у занепалому містечку, куди тепер регулярно надсилали газету, безкоштовно і в багатьох примірниках. Отож банкір і адвокат просто морочили Натана і з величезною втіхою спостерігали за тим, як він царює в газеті, користуючись у ній усіма привілеями та іншими благами, такими втішними для його самолюбства. Натан був у захваті від своїх компаньйонів і вважав їх найчудовішими у світі людьми — як і тоді, коли вони так люб'язно дали згоду на купівлю коней та екіпажа; він думав, що крутить ними як йому заманеться. Люди з багатою уявою, для яких надія — суть життя, не хочуть зрозуміти, що у справах найнебезпечніша мить — це та, коли все йде, як їм хочеться. Такою миттю тріумфу для Натана стало його проникнення у світ фінансистів-політиків — коли дю Тійє познайомив компаньйона з Нусінгеном, привівши його в дім банкіра. Пані де Нусінген зустріла Рауля дуже ласкаво, не так заради нього самого, як заради пані де Ванденес. Та коли в розмові з ним вона ніби мимохідь згадала ім'я графині, Рауль не придумав нічого кращого, як прикритися Флоріною, наче ширмою, і з поблажливою самовтіхою став розводитися про свої взаємини з актрисою, про неможливість порвати з нею. Чи є глузд у тому, щоб зректися певного щастя задля кокеток із Сен-Жерменського передмістя?
Натан, якого ошукували Нусінген і Растіньяк, дю Тійє і Блонде, з марнославства погодився підтримати доктринерів, що формували один із своїх недовговічних кабінетів. А щоб прийти до влади з чистими руками, він, з показної гордості, погребував зібрати податок із кількох підприємств, що виникли за допомогою його газети,— він, який з легким серцем компрометував друзів і не дуже делікатно поводився з тими або тими промисловцями у певні критичні моменти. Ця непослідовність, що пояснювалася його марнолюбством, його амбіціями, часто притаманна людям такого типу. У очах публіки мантія має бути бездоганною, і доводиться іноді позичати в друзів матерію, щоб залатати на ній дірки. І все ж таки через два місяці після від'їзду графині Натан опинився в скрутному становищі й у самому розпалі свого тріумфу пережив кілька прикрих хвилин. У дю Тійє він узяв наперед сто тисяч франків. Гроші, які дала Натанові Флоріна,— тобто третина першого внеску,— пішли на сплату податків та на устаткування, що поглинуло величезні кошти.
