Мандри Гуллівера - Свіфт Джонатан

Добра жінка хоч і з великими труднощами, але збагнула, нарешті, в чому річ; вона знов узяла мене на руки, винесла в садок і опустила на землю. Відійшовши ярдів на двісті вбік, я на мигах попросив її не дивитись і не йти слідом за мною, тоді заховався між двома листками щавлю і там справив природну потребу.

Сподіваюся, ласкавий читач пробачить мені всі ці дрібні деталі. Хоч якими незначними вони можуть видатися для людей обмежених, вони, проте, допоможуть філософові збагатити свої думки та уяву і використати їх для громадського та приватного добра, що й було єдиною моєю метою, коли я вирішив пустити в світ оцей та інші описи своїх мандрів; я найбільше дбаю про правду й уникаю будь-яких прикрас чи то наукового, чи то літературного характеру. Що ж до цієї моєї подорожі, то вона справила на мене таке сильне враження і так глибоко закарбувалася в моїй пам'яті, що, переносячи ті пригоди на папір, я не обминув ані найменшої подробиці. Але згодом, прискіпливо переглядаючи рукопис, я викреслив багато не дуже важливих місць, які були в першому варіанті, боячись докорів за нудність та дріб'язковість, у яких так часто і, мабуть, небезпідставно звинувачують мандрівників.

Розділ II

Портрет фермерової доньки. Автора везуть до сусіднього міста, а потім до столиці. Подробиці його подорожі.

Хазяйка моя мала дев'ятирічну доньку, дуже розвинену, як на свій вік; вона майстерно шила й вигадливо вбирала свою ляльку. Удвох з матір'ю вони влаштували мені постіль у ляльковій колисці, поставили її у шухлядку, а шухлядку помістили на привішену до стелі дошку, щоб убезпечити мене від пацюків. Ця споруда правила мені за спальню, поки я жив у них, але вони вносили в неї деякі поліпшення в міру того, як я опановував їхню мову і казав їм про свої потреби. Дівчинка була така спритна, що, побачивши тільки один або два рази, як я скидаю з себе одяг, навчилася одягати й роздягати мене; проте я ніколи не зловживав її послугами і волів робити це сам. Вона пошила мені сім сорочок та ще деяку білизну, взявши найтоншого, але грубшого, ніж наше рядно, полотна, і завжди сама прала ту білизну. Вона ж таки була моєю вчителькою і вчила мене їхньої мови, називаючи кожну річ, на яку я показував пальцем, тож через кілька днів я міг уже попросити всього, чого б мені не забажалося. Вдача у неї була напрочуд лагідна, зріст, як на її вік, невеликий, не більше як сорок футів. Вона назвала мене Грілдріг, і це ім'я так і залишилось за мною — спочатку в родині фермера, а потім і в усьому королівстві. Це ім'я означає те саме, що латинське homunculus, італійське homunceletino і англійське mannikin — чоловічок. Їй найбільше я завдячую те, що лишився живим у тій чужій країні. Ми ніколи не розлучалися, поки я жив там. Я звав її Гламделкліч, тобто нянечка, і був би дуже невдячним, якби не згадав тут з пошаною про її піклування та увагу до мене. Щиро бажаючи віддячити їй так, як вона на те заслуговує, я натомість став мимовільною, але згубною для неї причиною неласки, якої вона — як я маю багато підстав боятися — зазнала.

Незабаром сусіди довідались про мене, і кругом пішов поголос, ніби мій хазяїн знайшов у полі якусь дивовижну тваринку, завбільшки як сплекнак, усією своєю будовою разюче подібну до людини; вона до того ж точно наслідує всі людські рухи і навіть розмовляє своєю власною мовою, але знає вже чимало і їхніх слів, ходить і стоїть на двох ногах; лагідна й слухняна; підходить, коли її кличуть, і робить усе, що їй наказують; руки, ноги і все тіло її надзвичайно малі, а обличчя ніжніше, як у панської трирічної доньки. Один фермер, що жив коло нас і більше за інших приятелював з моїм хазяїном, умисне прийшов дізнатися, чи слушні ці чутки. Мене зараз же поставили на стіл, і я ходив там, витягав з піхов тесак і вкладав його назад, уклонявся, вітаючи гостя; його мовою питав, як він себе почуває, і висловлював радість, що бачу його,— точнісінько так, як навчала мене моя маленька нянечка. Старий гість мав поганий зір і, щоб краще розглянути мене, начепив собі на ніс окуляри. Глянувши на його очі, що блищали за скельцями, неначе два повні місяці за двома вікнами, я зареготався від щирого серця. Мої хазяїни, зрозумівши причину цих веселощів, підхопили той сміх, а старий дурень страшенно розсердився. Він мав славу великого скнари, і, на жаль, цілком справедливо: клятий стариган порадив моєму хазяїнові в базарні дні показувати мене за гроші в найближчому місті, до якого було з півгодини верхової їзди, тобто близько двадцяти двох миль. Побачивши, як вони з моїм хазяїном шепочуться та іноді показують на мене пальцем, я здогадався, що вони готують мені якусь прикрість; зі страху мені здалося навіть, що я зрозумів деякі їхні слова. Другого ранку Гламделкліч, моя маленька нянечка, хитро вивідавши все від матері, розповіла мені, що саме вони вирішили. Бідна дівчинка пригорнула мене до грудей і заплакала з горя та сорому. Вона боялася, що грубі прості люди на смерть затискають мене або, взявши в руки, покалічать. Гламделкліч знала, який я скромний, як пильную своєї честі і якою образою буде для мене таке виставляння за гроші на потіху грубої юрби. Вона сказала, що тато й мама пообіцяли віддати їй Грілдріга в її цілковиту власність, але тепер вона бачить, що вони її обдурили, як і торік, коли подарували ягнятко, а потім продали його різникові, ледве воно відгодувалося. Щодо мене, то, мушу признатись, я був уражений менш за неї. В мені завжди жила надія рано чи пізно знов дістати волю; отож, бувши чужинцем у цій країні, я не вбачав для себе ніякої ганьби в тому, що мене виставлятимуть напоказ. Я думав, що на батьківщині ніхто не закидатиме мені цього, бо в моєму становищі таку образу мусив би стерпіти сам король Великобританії.

Послухавшись свого приятеля, мій хазяїн найближчого базарного дня повіз мене в скриньці до сусіднього міста, взявши з собою й донечку, мою няньку, яку посадовив на подушку позад сідла. В скриньці, закритій з усіх боків, були дверцята, щоб я міг виходити і входити, та кілька продухвин для свіжого повітря. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й пуховик із ліжка своєї ляльки, щоб я міг полежати. Дарма що ми їхали тільки півгодини, дорога страшенно втомила й виснажила мене. За кожним кроком кінь ступав не менше як на сорок футів і хитався, наче корабель, що під велику бурю то підіймається, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми трохи більше, ніж від Лондона до Сент-Олбенса.83 Мій хазяїн спинився у заїзді, де завжди оселявся, приїздячи до міста, і, порадившися з господарем заїзду та закінчивши всі необхідні приготування, послав гралтрада, або кликуна, сповістити всьому місту, що в "Зеленому орлі" показуватимуть чудну тварину, не більшу за сплекнака (місцевий звірок, футів шести завдовжки і дуже зграбний), а будовою тіла надзвичайно подібну до людини, і та тваринка вміє вимовляти багато слів та робити силу цікавих штук.

Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті заїзду, яка мала розмір щось із триста на триста футів. Біля столу на низенькому стільці стала моя нянечка, яка мала пильнувати мене та демонструвати мої дивовижні здібності. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у кімнату не більше як тридцять чоловік заразом. Виконуючи накази дівчинки, я походжав по столу, а вона питала мене про те, на що я вже вмів відповісти по-їхньому, і я відповідав якомога голосніше. Я часто звертався до глядачів, то засвідчуючи їм свою пошану, то запрошуючи відвідати мене ще раз, то вимовляючи кілька інших завчених мною фраз. Я брав наперсток з вином, який дала мені Гламделкліч замість келиха, і пив за їхнє здоров'я; видобував тесак і вимахував ним так, як роблять майстри фехтування в Англії. Моя нянечка дала мені соломинку, і я робив з нею вправи, як із списом, чого навчився ще замолоду. Того дня мене показали дванадцятьом партіям глядачів, і перед кожною з них я мусив повторювати всі ці дурниці, аж поки зовсім знемігся від утоми та досади. Бо ті, хто бачив мене, нарозповідали в місті таких чудес, що люди плавом пливли до заїзду й мало не висадили дверей, ломлячись до кімнати. У своїх власних інтересах хазяїн не дозволяв нікому, крім моєї нянечки, торкатися до мене і для більшої безпеки лави круг столу розставив так, щоб до мене не можна було дотягтися рукою. Проте якийсь лихий школяр, добре націлившись, мало не влучив мене горіхом і неминуче розтрощив би мені голову, якби горіх — з гарбуз завбільшки — не пролетів мимо. Я з задоволенням побачив, як глядачі, полатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.

Мій хазяїн оголосив у місті, що знов показуватиме мене найближчого базарного дня, а тим часом заходився майструвати мені зручніший екіпаж; і це було дуже до речі, бо перша моя подорож та безперервне восьмигодинне розважання публіки так стомили мене, що я ледве тримався на ногах і не міг вимовити жодного слова. Тільки через три дні я трохи оклигав, але й дома не мав спокою через сусідів, які, прочувши про мій успіх, приїздили до мого хазяїна за сто миль, щоб подивитись на мене. Протягом короткого часу нас відвідало не менше як тридцять чоловік з жінками та дітьми (бо країна та дуже багатолюдна), і мій хазяїн, показуючи мене, брав щоразу як за повну кімнату, хоч би присутня була тільки одна родина. Отож, хоч мене й не возили до міста, я не мав відпочинку всі дні тижня, крім середи, що заступає в них неділю.

Зрозумівши, що на мені можна заробляти добрі гроші, хазяїн вирішив повезти мене до найголовніших міст королівства. Призапасивши все потрібне для далекої подорожі та влаштувавши свої домашні справи, він попрощався з дружиною і 17 серпня 1703 року, приблизно через два місяці після того, як я прибув до них, вирушив зі мною та з Гламделкліч до столиці, розташованої в самому центрі країни, тисячі за три миль від нашого дому. Свою доньку Гламделкліч він знову посадовив позад себе. Вона везла мене на колінах, у скриньці, прив'язаній їй до пояса. Дівчинка вимостила скриньку всередині якнайм'якіше і оббила її найтоншою тканиною, поставила туди ліжко своєї ляльки, приготувала мені білизну та інші необхідні речі — одне слово, постаралася влаштувати все якомога краще.