Мандри Гуллівера - Свіфт Джонатан
Ми й поставили зарифлений фок; а потім вибрали шкоти. Румпель лежав на курсі фордевінд. Корабель тримався добре. Ми закріпили передній нірал, але вітрило розірвалося; тоді ми спустили рею і зняли з неї вітрило та весь такелаж. Шторм лютував; море загрозливо бурхало. Натягнувши румпель-шкот, ми полегшили роботу стерничого. Ми не збиралися спускати стеньги, а залишили всю оснастку, бо судно йшло за вітром, а стеньги, як відомо, допомагають керувати кораблем і прискорюють його хід, тим більше, що перед нами було відкрите море. Коли буря вщухла, ми поставили грот та фок і лягли в дрейф; потім поставили бізань і грот— та формарсель. Ми йшли на ост-норд-ост при південно-західному вітрі. Ми взяли галси на штирборт, послабили браси на завітряних реях, збрасопили під вітер і міцно притягли буліні, закріпивши їх. Ми маневрували бізанню, намагаючись використовувати вітер, і йшли так круто до вітру, як тільки могли.
Під час цього шторму, слідом за яким знявся сильний вест-зюйд-вест, нас, за моїми підрахунками, віднесло ліг на п'ятсот на схід, тож і найдосвідченіший моряк на борту не міг визначити точно, в якій частині океану ми опинилися. Харчів ми мали досить, корабель не протікав, екіпаж був у доброму здоров'ї; бракувало тільки питної води, і це дуже непокоїло нас. Щоб нас не занесло до північно-західних берегів Великої Татарії,79 а потім і до Льодовитого океану, ми визнали за краще йти тим самим курсом, аніж повертати далі на північ.
Шістнадцятого червня 1703 року юнга на марсі побачив землю. Сімнадцятого ми підійшли до великого острова чи континенту (ми не знали того), на південному боці якого вибігала в море недовга коса, а за нею виднілася затока, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн. Ми кинули якір за лігу від затоки, капітан вирядив баркас з десятком добре озброєних матросів, давши їм посуд для води, якщо вони її знайдуть. Я попросив у капітана дозволу поїхати з ними, щоб оглянути країну й зробити, коли пощастить, якісь відкриття. Приставши до берега, ми не знайшли ні річки, ні джерельця, ні будь-яких ознак людей. Через те матроси, шукаючи прісної води, розбрелися узбережжям, а я подавсь один у протилежний бік. Пройшовши з милю і не знайшовши нічого цікавого, крім голого, скелястого грунту, я відчув утому і почав повільно вертатися до затоки; ось переді мною відкрилась широчінь моря, і я побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж веслують до судна. Я хотів був гукнути до них (хоч мене однаково не почули б), як раптом угледів, що за ними женеться в морі якийсь гігант, широко ступаючи у воді, що сягала йому до колін. Але наші встигли на півліги випередити його, та й море навкруги було всіяне гострими скелями, так що страховище не зуміло наздогнати човна. Все це мені розповіли вже потім, бо тоді я не наважився чекати кінця тієї жахливої пригоди, а кинувся щодуху бігти тією самою дорогою, якою йшов був раніше, і видерся на стрімкий пагорб, звідки добре було видно навколишню місцевість. Я побачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава досягала двадцяти футів.
З пагорба я спустився на битий шлях — принаймні так мені здавалося, бо для тубільців то була всього-на-всього стежечка серед ячмінного поля. Я йшов тою стежкою деякий час, не бачачи майже нічого довкола, бо вже надходили жнива і стебла були щонайменше сорок футів заввишки. Аж через годину я дійшов до кінця цього поля, обгородженого тином, не нижчим від ста двадцяти футів та обсадженого деревами такої висоти, що я зовсім не міг її визначити. До сусіднього лану вів перелаз, що мав чотири приступки та ще й величезний камінь нагорі. Вилізти на цей перелаз я не міг, бо кожна приступка була шість футів заввишки, а верхній камінь — понад двадцять. Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов тубілець такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював, наскільки я міг судити, приблизно двадцяти ярдам, а на зріст він був такий, як сільська дзвіниця. До краю вражений і переляканий, я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він зліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом у багато разів гучнішим, ніж наш голос у рупор; спершу мені навіть здалося, що то грім: з такої-бо височини він лунав. На поклик з'явилося ще семеро таких самих страховищ із серпами, завдовжки з шість наших кіс. Ці люди були вдягнені бідніше, ніж перший, і були, мабуть, його слугами або наймитами; вислухавши його, вони пішли жати на той лан, де я ховався. Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось із великими труднощами, бо стебла ячменю були одне від одного не більше як на фут і я насилу протискувався між ними. Проте я все-таки сяк-так добувся до ділянки, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки поваленого колосся були такі цупкі та гострі, що крізь одяг впиналися мені в тіло. Тим часом я чув, що женці наблизились ярдів на сто до мене. Знесилений утомою і пригнічений горем, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину й осиротілих дітей та клясти свою шалену впертість, яка штовхнула мене на другу подорож усупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула згадка про Ліліпутію, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти за собою увесь імператорський флот і здійснити багато інших вчинків, які будуть занесені назавжди в літописи цієї імперії і здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, бо їм я здаватимусь таким самим нікчемним створінням, яким виглядав би серед нас ліліпут. Проте я розумів, що це буде ще моїм найменшим лихом, бо коли людська жорстокість і лють, як свідчать спостереження, збільшуються пропорційно до зросту, то чого ж я мав сподіватись тепер, крім перспективи бути з'їденим першим-ліпшим із цих велетенських варварів, котрому трапиться впіймати мене? Безперечно, філософи мають рацію, коли кажуть, що уявлення про велике і мале — відносні, що вони визначаються тільки в порівнянні. Може статись, долі заманеться влаштувати так, що й ліліпути зустрінуть народ, менший від них настільки, наскільки вони були менші від мене. І хтозна, чи немає в якій-небудь далекій, не відкритій ще нами частині світу породи смертних, які перевершують своїм зростом навіть оцих велетнів?
Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до борозни, де я лежав; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Отож, коли він зібрався ступити ще один крок, я з переляку закричав на все горло. Велетень спинився, уважно подивився собі під ноги й нарешті угледів мене на землі. З хвилину він вагався, маючи на обличчі отой вираз, який маємо ми, коли хочемо схопити якусь небезпечну звірючку так, щоб вона не подряпала або не вкусила нас (я сам так хапав ласиць в Англії). Нарешті великим та вказівним пальцями він зважився взяти мене ззаду за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до очей. Вгадавши його намір, я, на своє щастя, настільки опанував себе, що не пручався, коли він, боляче стискуючи мої боки, щоб я не вислизнув з-поміж його пальців, тримав мене футів на шістдесят над землею. Я тільки дозволив собі звести вгору очі, благально скласти руки і вимовити кілька слів сумним, приниженим тоном, який найбільше пасував до мого становища. Я весь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми кидаємо маленьке бридке звірятко, збираючись розчавити його. Але щаслива доля мене врятувала: мій голос та рухи, очевидно, зацікавили його, і він почав пильніше приглядатися до мене, ніби до якоїсь дивовижі, зачудовано дослухаючись до моєї членороздільної мови, хоч і не розумів її. Тим часом я не міг більше стриматись і почав стогнати, плакати та крутити головою, силкуючись показати, що своїми пальцями він завдає мені нестерпного болю. Він, здається, збагнув, чого я хочу, бо, піднявши полу камзола, обережно поклав мене туди і побіг до хазяїна — того самого заможного фермера, якого я першого побачив на полі.
Фермер, вислухавши (як я здогадався) все, що зміг йому розповісти про мене наймит, узяв соломинку, з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Скликавши своїх наймитів, він запитав їх (про це я дізнався згодом), чи не бачили й вони коли-небудь на полях інших звіряток, схожих на мене. Далі він обережно поставив мене навкарачки на землю, але я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене. Я скинув капелюха і низенько вклонився фермерові. Потім упав навколішки, звів угору руки й очі і якнайголосніше промовив кілька слів; витягши з кишені гаманець із золотими монетами, я покірливо подав його фермерові. Велетень поклав гаманець на долоню і підніс його до самих очей, щоб краще роздивитись; потім, витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих, по чотири пістолі80 кожен, і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Послинивши мізинця, він підняв ним спочатку одну велику монету, потім другу і, як видно, так і не добравши, що воно може бути, знаками звелів мені заховати їх назад у гаманець, а гаманець покласти до кишені, що я і зробив після невдалих спроб вручити йому золото в подарунок.
Поступово фермер переконався, що має справу з розумним створінням. Він раз у раз звертався до мене з словами, та голос його відлунював у моїх вухах, немов шум води в лотоках млина, дарма що говорив він дуже виразно.
