Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:

— Гидота!

— Цілком згоден,— сказав Сомс,— принизливо. Чи це правда?

Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.

— А що, коли правда?

Ані крихти сорому!

— Це все, що ти можеш сказати?

— Ні.

— Ну то кажи.

— А який у тому сенс?

Сомс сказав крижаним голосом:

— То ти визнаєш?

— Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.

Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.

— Чи ти пам'ятаєш,— сказав він, зупиняючись перед нею,— хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.

— А ти пам'ятаєш, що я була більш ніж удвічі молодша за тебе?

Сомс відвів очі, які зустрілися з її твердим поглядом, і знову підійшов до Девіда Кокса.

— Я не хочу заводити суперечку. Я вимагаю, щоб ти припинила цю... цю дружбу. Ця справа мене тривожить тільки з того погляду, що вона може зашкодити Флер.

— Ага, Флер!

— Так,— уперто сказав Сомс,— Флер. Вона твоя дитина, так само, як і моя.

— Дуже люб'язно, що ти визнаєш це!

— Чи ти зробиш так, як я тобі кажу?

— Я не хочу відповідати на таке запитання.

— То я тебе примушу.

Аннет посміхнулася.

— Ні, Сомсе,— сказала вона.— Ти безсилий мене примусити. Не кажи того, про що ти будеш шкодувати.

Від гніву на його чолі надулися жили. Він розкрив рота, щоб вилити свою лють, і не зміг. Аннет провадила:

— Таких листів ти більше не одержуватимеш. Це я обіцяю тобі. І цього досить.

Сомса пересмикнуло. Він відчував, що ця жінка, яка заслуговує, він сам не знав чого, поводиться з ним, як з дитиною.

— Коли двоє одружуються і живуть, як ми з тобою, Сомсе, то краще їм помовчати з приводу їхніх стосунків. Існують такі речі, які не слід виставляти на світло, бо люди будуть сміятися. Ти мовчатимеш; не заради мене, а заради себе. Ти старішаєш, а я ще ні. Ти зробив мене дуже практичною.

Сомс, який пережив усі відчуття, що їх переживає людина, коли їй здушили горлянку, повторив тупо:

— Я вимагаю, щоб ти припинила цю дружбу.

— А що, як я не припиню?

— Тоді... тоді я викреслю тебе з мого заповіту.

Очевидно, це не справило ніякого враження. Аннет засміялася.

— Ти житимеш іще довго, Сомсе.

— Ти... ти розбещена жінка,— сказав зненацька Сомс.

Аннет знизала плечима.

— Не думаю. Життя з тобою багато чого вбило в мені, це правда. Але я не розбещена жінка. Я розсудлива — оце і все. І ти теж станеш розсудливий, коли все добре обміркуєш.

— Я зустрінуся з цим чоловіком,— похмуро сказав Сомс,— і застережу його.

— Mon cher, ти просто смішний. Ти не хочеш мене, а все, що ти хочеш від мене, ти маєш; і ти вимагаєш, щоб усе інше в мені вмерло. Я нічого не визнаю, але в моєму віці, Сомсе, я не збираюсь зрікатися життя; отож послухай мене і втихомирся. Сама я теж не хочу нариватися на скандал, аж ніяк не хочу. А тепер хоч би що ти робив, більше я тобі нічого не скажу.

Вона простягла руку, взяла із столика французький роман і розгорнула його. Сомс дивився на неї, неспроможний вимовити жодного слова — такі розбурхані були його почуття. Думка про того суб'єкта майже примушувала його жадати цю жінку, і, розкриваючи сутність їх взаємин, це лякало чоловіка, не схильного займатися самоаналізом. Не сказавши ані слова, він вийшов і зійшов сходами в свою картинну галерею. От що буває, коли одружуєшся з француженкою! А проте без неї не було б Флер! Вона виконала своє призначення.

"Вона має слушність,— думав він.— Я нічого не зроблю. Я навіть не знаю, чи правдивий цей лист". Інстинкт самозбереження попереджував його, що слід закрити всі люки, припинити доступ повітря і в такий спосіб загасити пожежу. Якщо не віриш у існування чогось, то його, вважай, і не існує.

Того вечора він прийшов до неї у спальню. Вона прийняла його, як завжди, спокійно, наче нічого не сталося. І він повернувся до своєї кімнати, сповнений дивним почуттям заспокоєння. Якщо не хочеш бачити, то не треба й бачити. А він не хоче і не схоче надалі. З цього немає ніякої користі — зовсім ніякої! Відкривши шухляду, він витяг із саше носову хусточку і рамку з фотографією Флер. Дивлячись на фото, він трохи посунув його вниз, і під ним з'явилося інше фото — давнє фото Айріні. Коли він стояв біля вікна, дивлячись на нього, пролунав крик сови. Сова пугукала, червоні троянди, здавалося, почервоніли ще дужче, знадвору війнуло пахощами липового цвіту. Боже! Тоді було по-іншому! Пристрасть!.. Пам'ять!.. Тлін!

VII. НА СЦЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ДЖУН

Коли хтось скульптор, слов'янин, коли йому довелося деякий час прожити в Нью-Йорку, коли він егоїст і не має грошей, то де ж йому опинитися, як не в майстерні Джун Форсайт у Чізіку на березі Темзи. Вечір шостого липня Борис Струмоловський,— кілька його робіт експонувалися тут тому, що в інших місцях їх поки що не приймали як занадто передові,— почав дуже вдало: задумлива й урочиста мовчазність, яка робила його схожим на Христа, на диво личила його молодому, круглому, вилицюватому обличчю, обрамленому золотавим волоссям із гривкою над лобом, як у дівчини. Джун була знайома з ним три тижні, і він досі здавався їй живим втіленням геніальності й надією майбутнього: щось на зразок зірки Сходу, яка примандрувала на сліпий до краси Захід. До цього вечора основною темою його розмови були враження від Сполучених Штатів, порох яких він щойно струсив зі своїх ніг,— країни, на його думку, такої варварської з усіх поглядів, що він майже нічого там не продав та ще й викликав підозру поліції; в цієї країни, казав він, немає свого расового обличчя, немає ані свободи, ані рівності, ані братерства, немає принципів, традицій, смаку — одне слово, немає душі. Він залишив її, бо вона була йому ненависна, і приїхав у єдину країну, де можна жити по-людському. В хвилини самотності Джун думала про нього з жалем, стоячи перед його творіннями — страхітливими, але могутніми й символічними, коли їх розтлумачать. Те, що Борис, у ореолі золотавого волосся, яке створювало враження раннього італійського живопису, забуває про все на світі, захоплений своєю геніальністю,— єдина безперечна ознака, за якою можна визначити справжнього генія,— те, що він усе одно "бідолашка", хвилювало її гаряче серце так глибоко, що в ньому майже не залишилося місця для Пола Поста. І вона вже почала вживати заходів, щоб очистити свою галерею, збираючись заповнити її шедеврами Струмоловського. Проте відразу ж виявилося, що це справа нелегка. Пол Пост опирався, Воспович глузував. З усім запалом геніальності, якої вона не заперечувала й досі, вони вимагали, щоб галерея лишалася в їхньому розпорядженні принаймні ще півтора тижні. Наплив американців зменшується — незабаром почнеться відплив. Скористатися напливом американців — їхня єдина надія, їхній рятунок, адже в цій "проклятущій" країні до мистецтва всім абсолютно байдуже. Джун поступилася. Зрештою, Борис не буде заперечувати проти того, що вони скористаються напливом американців, яких він так глибоко зневажає.

Увечері вона пояснила це Борисові без свідків, як не рахувати Ганни Гобді, котра робила гравюри на середньовічні теми, і Джіммі Португала, редактора журналу "Неоартист". Вона пояснила це йому з тією щирою безпосередністю, яку постійне спілкування з неоартистичним світом неспроможне було придушити в її гарячому, великодушному серці. Проте не минуло ще й двох хвилин, відколи він порушив свою христоподібну мовчанку, як Джун почала поводити своїми синіми очима, як кішка хвостом. Це, сказав він, характерно для Англії, найегоїстичнішої країни в світі; країни, що ссе кров інших країн, висушує мозок і серце ірландців, індусів, єгиптян, бурів і бірманців, усіх найпрекрасніших народів світу; жорстокої, лицемірної Англії! Саме цього він і сподівався, приїхавши в країну, де завжди стоїть туман, а люди — геть усі крамарі, зовсім сліпі до мистецтва, погрузлі в гендлярстві й найгрубішому матеріалізмі. Чуючи, як Ганна Гобді бурмоче: "Слухайте, слухайте!", а Джіммі Португал стиха хихоче, Джун почервоніла і раптом вибухнула:

— То чого ж ви сюди приїхали? Ми вас не запрошували.

Струмоловський аж ніяк не сподівався від неї подібного зауваження, тож він тільки простяг руку і взяв сигарету.

— Англія ніколи не любила ідеалістів,— сказав він.

Але образа сколихнула щось первісно англійське в душі Джун; в ній прокинулося успадковане від старого Джоліона почуття справедливості.

— Ви користуєтеся нашою гостинністю, їсте наш хліб,— сказала вона,— а тоді ще й паплюжите нас. На вашу думку, може, це й чесно, але на мою думку — ні.

Вона раптом відкрила те, що інші відкрили давно: товсту шкіру, якою часом захищається чутливість генія. Молоде простодушне обличчя Струмоловського сповнилося злостивого глуму.

— Який там ваш хліб! Ніхто не їсть вашого хліба. Ми беремо тільки те, що нам належить, десяту частину того, що нам належить. Ви пошкодуєте про свої слова, міс Форсайт.

— Ні,— сказала Джун,— не пошкодую.

— Ет! Ми чудово знаємо, ми, художники: ви приймаєте нас, щоб дістати від нас якомога більше зиску. Мені від вас нічого не треба,— і, затягнувшися сигаретою Джун, він випустив хмару диму.

Ображене самолюбство породило в ній крижаний подих рішучості.

— Ну що ж, гаразд. Можете забирати свої твори.

І майже водночас вона подумала: "Бідолашний юнак! Живе він на горищі, і, мабуть, у нього навіть на таксі немає грошей. Та ще й перед цими людьми! Це ж справжній сором!"

Молодий Струмоловський енергійно труснув головою; його волосся, густе, рівне, гладеньке, наче із золота, при цьому не розкуйовдилося.

— Я можу прожити і без грошей,— відповів він пронизливим голосом.— Мені часто доводилося так жити заради мого мистецтва. Це ви, буржуазія, примушуєте нас витрачати гроші.

Ці слова вдарили Джун, як камінь у ребра. Після всього, що вона зробила для мистецтва, жила його тривогами, піклувалася про його "бідолашок"! Вона підшукувала потрібні слова, коли двері відчинилися і її покоївка-австрійка тихо сказала:

— До вас прийшла молода леді, gnädiges Fräulein [80].

— Де вона?

— У їдальні.

Кинувши погляд на Бориса Струмоловського, Ганну Гобді і Джіммі Португала, Джун нічого не сказала і вийшла з досить-таки розбурханими почуттями.