Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Закуримо?

Помітивши, як його мати піднесла руку до уст — швидко, наче просячи батька, щоб він замовк, Джон подав сигарети. Він дав прикурити батькові й Флер, потім закурив сам. Невже його оце струсонуло життя, як говорив Вел? Коли він не затягувався, дим був голубий, коли затягувався — сірий; йому сподобалось відчуття в носі й почуття рівності, яке давало куріння. Він був радий, що ніхто не сказав: "То ти вже почав курити!" Йому здалося, ніби він став старшим.

Флер поглянула на годинника і встала. Його мати пішла з нею в будинок. Джон залишився з батьком і сидів, пихкаючи сигаретою.

— Проведи її до машини, друже,— сказав Джоліон,— а коли вона поїде, попроси маму, хай прийде до мене.

Джон пішов. Він почекав у холі. Потім провів Флер до машини. Він не зміг сказати їй жодного слова і ледве спромігся потиснути їй руку. Цілий вечір він чекав, що йому що-небудь скажуть. Проте ніхто йому нічого не сказав. Наче нічого не сталося. Він пішов до себе в спальню, і в дзеркалі на туалетному столику зустрівся сам із собою. Він мовчав, мовчало і його відображення, але вигляд у обох був такий, ніби вони напружено міркували.

IV. НА ГРІН-СТРІТ

Невідомо, як саме створилося враження, що Проспер Профон — людина небезпечна: чи воно було породжене його спробою подарувати Велові мейфлайську кобилу; чи зауваженням Флер, що він, "як полчища мідійців, никає по всіх усюдах"; чи його безглуздим запитанням, адресованим Джекові Кардігану: "А навіщо вам життєздатність?"; чи просто тим фактом, що він чужоземець, чи, як тепер кажуть, "некорінний житель". Відомо лиш те, що Аннет була особливо приваблива, що Сомс продав йому Гогена, а потім порвав чек, і мосьє Профон сказав з цього приводу: "Мені не пощастило одержати тієї невеличкої картини, яку я купив у містера Форсайда".

Хоч на нього дивилися з підозрою, проте він і далі вчащав до вічнозеленого будинку Вініфред на Грін-стріт, виявляючи добродушну недотепність, яку ніхто не вважав наївністю,— слово, що його аж ніяк не можна було прикласти до мосьє Проспера Профона. Вініфред і досі вважала бельгійця "цікавим" і писала йому записочки на зразок такої: "Приходьте до нас увечері, будемо разом марнувати час",— не відставати в своєму лексиконі від сучасності стало для неї життєвою необхідністю.

Таємничість, якою він на думку всіх був оточений, пояснювалася тим, що він до всього брався, все бачив, чув, і знав, і, проте, ні в чому нічого не знаходив, а це здавалося неприродним. Вініфред був добре відомий англійський тип розчарованості, бо їй доводилося бувати у світському товаристві. Така розчарованість кладе на людину печать своєрідної шляхетності, і кожен, позначений такою печаттю, може пишатися цим. Але не знаходити нічого ні в чому не задля пози, а насправді, вважаючи, що ні в чому немає нічого,— це було не по-англійському; а все неанглійське підсвідомо здається небезпечним, а то й просто вважається поганим тоном. Так наче у вашому кріслі ампір розсівся настрій часів війни — темний, важкий, усміхнений і байдужий, наче ви слухаєте, як цей настрій промовляє, ворушачи товстими рожевими губами над мефістофельською борідкою. Як висловився Джек Кардіган, це "вже занадто" для англійця, бо якщо немає нічого, чим варто було б захоплюватися, то все-таки існує спорт, а він може захопити кожного! Навіть Вініфред, яка завжди була в душі справжнім Форсайтом, і та відчувала, що така розчарованість не дає ніякої користі, отже, їй немає місця в нашому житті. Одне слово, мосьє Профон занадто відверто виявляв цей настрій у країні, де його маскують з міркувань пристойності.

Коли Флер, швиденько повернувшися з Робін-Гіла, зійшла того вечора до обіду, "настрій" стояв біля вікна маленької вітальні Вініфред і дивився на Грін-стріт з таким виразом, ніби нічого там не бачив. І Флер одразу втупилася в камін, наче побачила вогонь, якого там не було.

Мосьє Профон відійшов від вікна. Він був у вечірньому костюмі: біла жилетка, біла квітка в петельці.

— А, це ви, міс Форсайд,— сказав він.:— Мені дуже приємно бачити вас. Як здоров'я містера Форсайда? Я оце щойно говорив сьогодні, що хочу побачити, як він тішиться життям. Він знервований.

— Та невже?— коротко відповіла Флер.

— Знервований,— повторив мосьє Профон, гаркавлячи.

Флер круто повернулася.

— Може, сказати вам, що б його потішило?— запитала вона. Але слова "звістка, що ви ушилися" завмерли, коли вона побачила вираз його обличчя. Він вищирив свої чудові білі зуби.

— Сьогодні мені довелося почути в клубі про його колишні неприємності.

Флер широко розплющила очі.

— Що ви маєте на увазі?

Мосьє Профон нахилив свою напомаджену голову, ніби бажаючи пом'якшити свої слова.

— Те, що сталося до вашого народження,— сказав він.— Ту невеличку справу.

Розуміючи, що він хитро відвернув її увагу від тієї частки, яку сам доклав до прикрощів її батька, Флер, проте, відчула, що її затоплює хвиля непереборної цікавості.

— Скажіть, що ви чули?

— Але ж ви все це знаєте,— відказав мосьє Профон.

— Певно, що знаю. Але я б хотіла переконатися, що вам нічого не перебрехали.

— Йшлося про його першу дружину,— почав мосьє Профон.

Мало не вигукнувши: "Та в нього ж не було іншої дружини!"— Флер сказала:

— То що ж вам розповіли про неї?

— Містер Джордж Форсайд розказав мені про те, що перша дружина вашого батька потім одружилася з його кузеном Джоліоном. Гадаю, для містера Форсайда це було трохи неприємно. Я бачив їхнього сина — гарний хлопець!

Флер підвела погляд. Мосьє Профон загойдався перед нею, посміхаючися своєю мефістофельською посмішкою. То ось у чому річ! Спромігшися зробити героїчне — найгероїчніше в її житті — зусилля, дівчина примусила спинитися це глузливе обличчя. Вона не знала, чи він помітив, що з нею діється. Цієї миті зайшла Вініфред.

— Ага, ви вже тут. Ми з Імоджен чудово погуляли на "Дитячому базарі".

— На якому дитячому?—механічно запитала Флер.

— Що його організувало товариство "Рятуйте дітей". Я купила таку чудову річ, серденько. Старовинна вірменська прикраса — зроблена, мабуть, кілька століть тому. Я хочу знати вашу думку про неї, Проспере.

— Тітонько,— раптом прошепотіла Флер.

Почувши щось дивне в тоні дівчини, Вініфред підійшла до неї.

— Що з тобою? Тобі недобре?

Мосьє Профон відійшов до вікна і навряд чи міг їх почути.

— Тітонько, він... він сказав мені, що тато був уже колись одружений. Чи правда, що він розлучився з тією жінкою і вона вийшла заміж за батька Джона Форсайта?

Ніколи за все своє життя матері чотирьох маленьких Дарті не доводилося переживати такого збентеження. Обличчя племінниці страшенно зблідло, очі стали аж чорні, тихий Голос тремтів.

— Твій батько не хотів, щоб ти довідалася про це,— сказала вона якомога поважніше.— А воно, бач, як вийшло. Не раз я йому говорила, що треба тобі розповісти.

— Ох!— вигукнула Флер і більше нічого не сказала. Але цей вигук прозвучав так, що Вініфред погладила її плече — пружне плічко, гарненьке й біленьке! Вона часто мимоволі оцінювала племінницю поглядом — звичайно, дівчина вийде заміж, але не за цього хлопчиська Джона.

— Ми забули про це вже багато років тому,— сказала вона заспокійливо.— Ходімо обідати!

— Ні, тітонько. Я почуваю себе недобре Можна мені піти нагору?

— Моя голубонько!— схвильовано мовила Вініфред.— Ти так близько береш це до серця? У тебе ще все попереду. А цей хлопець — дитина!

— Який хлопець? У мене просто болить голова. І мені сьогодні не хочеться більше бачити цього чоловіка.

— А ти заспокойся,— сказала Вініфред.— Іди полеж. Я пришлю тобі брому і поговорю з Проспером Профоном. Нащо йому було розпускати язика? Хоча, повинна сказати, на мою думку, краще, що ти про все дізналась.

Флер посміхнулася.

— Так,— сказала вона, тихо вийшла з вітальні і пішла нагору сходами.

Голова в неї паморочилася, в горлі пересохло, серце злякано тріпотіло. Ніколи ще досі в житті у неї ні на мить не з'являлося побоювання, що вона не зможе володіти тим, чого їй хочеться. За цей день їй довелося зазнати чимало гострих переживань, тож не дивно, що, коли на додачу вона зробила страшне відкриття, у неї заболіла голова. Тепер зрозуміло, чому батько ховає ту фотографію за її власним фото: він соромиться, що зберігає її. Але чи може він ненавидіти Джонову матір, якщо зберігає її фотографію? Дівчина стиснула руками чоло, щоб у неї прояснилося в голові. Чи Джонові вже розповіли, чи її відвідини Робін-Гіла примусили батьків розповісти йому? Все тепер залежить від цього! Вона знає, всі знають, крім, можливо, Джона!

Вона ходила по кімнаті, кусаючи губи, і міркувала з відчайдушною зосередженістю. Джон любить свою матір. Якщо йому розповіли, що він робитиме? Важко сказати. Але якщо не розповіли, то чи не слід їй... чи не варто їй спробувати заволодіти ним, одружитися з ним, перш ніж він довідається? Вона поновила в пам'яті бачене в Робін-Гілі. Обличчя матері, таке пасивне — темні очі, волосся наче напудрене, стриманий вираз, усмішка — воно її бентежило; батькове обличчя — добре, змарніле, сповнене іронії. Інстинктивно вона відчувала, що навіть тепер вони не хочуть розповісти це Джонові, не хочуть вразити його — бо, звичайно, вся ця історія вразить його глибоко й боляче!

Треба попросити тітку, хай не розказує батькові, що їй усе відомо. Поки вважається, що ані вона, ані Джон нічого не знають, ще вдасться врятувати становище — можна замести сліди і домогтися того, чого вона бажає. Але її жахала думка про те, що вона сама і ніхто їй не допоможе. Всі проти неї, геть усі! Джон сказав правду: він і вона хочуть жити, але минуле заступило їм дорогу, минуле, до якого вони зовсім не причетні і якого не розуміють! Жах, та й годі! І раптом вона згадала про Джун. Чи не допоможе їм вона? Чомусь у неї залишилося таке враження, що Джун співчуватиме їхньому коханню, бо її дратує, коли людям ставлять перепони. Потім інстинкт підказав їй іншу думку: "Не треба розкривати карти навіть їй. Це ризик. А я хочу, щоб Джон належав мені. Наперекір їм усім".

Їй принесли бульйону й таблетку улюбленого засобу Вініфред від головного болю. Вона проковтнула і те, й те. Тоді з'явилася й сама Вініфред. Флер розпочала кампанію словами:

— Знаєте, тітонько, я не хочу, щоб люди думали, ніби я закохана в цього хлопця.