Підземний човен - Буличов Кір
Тепер скажи нам, представнику народу, чи віддамо ми їх драконові, чи кинемо в прірву, щоб вони вмерли від голоду?
Лемур витріщив від жаху очі й похитувався, як іван-покиван.
— Слушно, — похвалив Чотириокий. — Кинемо. Нехай помучаться перед смертю. Але крові не проллємо, не такі ми жорстокі, як дехто розпускає про нас плітки. Вирішено. Одноголосно. Хто не згоден, підніміть руки й нарікайте на себе!
І раптом пролунав гучний дзвін. Всі неандертальці підняли свої волохаті могутні руки.
— Що? — Чотириокий підскочив на троні й затупотів у нестямі ногами об підлогу...
Ні, зрозуміла Аліса — не ногами! Він стукав дерев'яними ходулями! Вона хотіла сказати про це
Пашці, але той швидко ступив крок уперед, зупинився на верхній сходинці й закричав:
— Жителі підземелля! Чесні гноми й неандертальці! Пригнічені лемури та інші тролі! Гуртуйтеся! Хай живе революція! Геть диктатуру Чотириокого! Час визволення близький!
Знатні особи спершу сторопіли від такого нахабства, Чотириокий досі ще в гніві стукав дерев'янками по підлозі,.а у відповідь на Пащин заклик із юрби долинув тонкий, але розбірливий голосок гнома:
— Хай живе воля!
— Знайти! — кричав Чотириокий! — Знищити!
Почалася метушня. Лемури кинулись у юрбу, розшукуючи гнома, інші били безпомічних неандертальців.
— А вас... вас, мерзотники... — Чотириокий не знаходив слів від обурення. Він підвівся на ходулях, утратив рівновагу, вчепився за шапку тролихи, шапка злетіла, оголивши лису горбисту голову.
І враз Чотириокий голосно охнув і завмер.
Голова його повільно поверталася, розчепірені пальці тремтіли. Аліса простежила за рухом його голови й побачила, що над майданом звільна пурхає якась комаха, схожа на нічну міль, тільки більша і зовсім прозора.
Як уві сні, повелитель підземного царства повільно рушив до молі.
Здогадавшись, що привернуло увагу диктатора, знатні особи кинулися вперед, намагаючись зловити міль.
— Ні! — закричав Чотириокий. — Не смійте! Ви пошкодите їй крила! її немає в моїй колекції! Сачок! Негайно сачок!
Але сачка ні в кого не було.
^/Гл?ф^^ завмерли,
Чу^^ дивлячись на
Х^И^ міль, котра, ніби
ж/ нічого не сталося,
V пурхала над юрбою.
Чотириокий стрибнув за нею, впав, але куди проворнішим виявився Пашка. У во-ротарському стрибку він кинувся
. • за міллю, та не встигла вивернутися і
опинилася в Пащиних долонях. Лежачи, Чотириокий кричав:
— Обережніше! Не помни крила! Уб'ю!
— Уб'ю! — кричали знатні особи. Пашка обережно тримав міль у долонях. Троль дістав із-за пояса коробочку й мовчки
підставив Пашці.
Пашка поклав туди міль, троль закрив коробочку й передав її диктаторові, який обсмикнув свою мантію, щоб не було видно ходуль, і через силу підвівся. Він трішки відкрив коробочку, зазирнув у щілину й повідомив:
— Цей вид науці невідомий!
— Це він! — прошепотіла Аліса. — Він ходулями мене ошукав.
Пашка кивнув.
— Дякую тобі, прибульцю, — щиро сказав Гарольд Іванович. — Дякую, Пашо. Наука тебе не забуде. За таку заслугу я дозволю тобі висловити будь-яке бажання. І я його виконаю.
Майданом прокотилося зітхання полегкості. Аліса зрозуміла, що ніхто з підземних жителів не хоче їхньої смерті. Але в юрбі придворних почулися невдоволені голоси.
— Мовчати! — розсердився Гарольд Іванович. — Тут я наказую. Павле Гераскін, тобі надається слово.
— У мене є бажання, — почав Пашка, — щоб ви відпустили нас з Алісою додому, а також відпустили всіх неандертальців, випустили з коліс нещасних лемурів та гномів і взагалі повернулися до свого брата. Годі вам тут розкошувати.
— Багато, ох як багато бажань у тебе, Пашо, — мовив докірливо Гарольд Іванович. — Та, на жаль, це все не бажання, а вимоги. А вимог я не допущу.
— Хіба це не бажання — залишитися живим?
— Ні, це ультиматум. І якщо ти не хочеш залишитися без бажання, то квапся, проси. Адже все одно я тебе скараю. Бо інтереси держави вищі за особисті. Тебе не я засудив, тебе народ засудив. А проти народу я не піду. Говори бажання, яке особисто я можу виконати.
— Добре, — згодився Пашка. — Є в мене бажання. Стало дуже тихо. Тільки ящірка постукувала від
нетерпіння хвостом.
— Змалечку я цікавився збиранням комах, — сказав Пашка. — Не було в мене більшої радості, ніж наколювати на булавки метеликів і жучків. Усі в класі заздрили моїй колекції. Аліса може підтвердити.
Аліса пильно дивилася на Пашку. Ніколи вжитті він не збирав метеликів та жучків.
— Я хочу перед смертю, — вів далі Пашка, — побачити велику й славетну колекцію підземних комах, зібрану великим ученим Гарольдом Івановичем. Якщо я побачу її, то можу вмерти спокійно.
Над майданом шелестіли здивовані голоси. Ніхто нічого не розумів.
— Ти не обманюєш, мій хлопчику? — спитав Чотириокий.
— Я ніколи не обманюю! — урочисто збрехав Пашка.
— Ну що ж, я знаю одного ентомолога на ім'я Гарольд Іванович. Він живе в задніх приміщеннях мого палацу й ніколи не виходить до людей. Я попрошу цього скромного чоловіка показати тобі колекцію. Але як тільки подивишся, відразу на страту — домовилися?
— Ясна річ, після такої колекції й померти не жаль, — промовив Пашка зі сльозою в голосі.
Аліса не розуміла, що задумав її друг, але не стала заважати йому. Вона сподівалася на Пащину кмітливість.
— Ідіть у тронну залу, — наказав Чотириокий. — Вас проведе мій вірний троль. А ви, всі інші, роз-ходьтеся, негайно розходьтеся на свої робочі місця. І через те, що всі прогуляли цілу годину, простовбичивши на цьому майдані й нічого не роблячи, вас усіх оштрафовано на денний пайок, а сон сьогодні буде вкорочено на годину. Ура?
— Ура! — крикнув хтось із придворних.
— А щодо вас, мої любі помічники, — зауважив диктатор, обернувшись до знатних осіб, — то після страти прошу всіх на скромну вечерю.
Більше Аліса нічого не чула. Троль заштовхнув їх із Пашкою до тронної зали, мовчки показав на двері за троном і залишився стояти біля них. Мабуть, ніхто не мав права заходити до внутрішньої квартирки кабінетного вченого Гарольда Івановича.
Вони піднялися знайомими східцями.
— Ти що задумав? — запитала Аліса.
— Нічого! — відповів Пашка, показавши собі на вухо — можуть підслуховувати.
Він перший підійшов до дверей квартири Гарольда Івановича й натиснув на кнопку дзвінка.
— Він іще не встиг, — промовила Аліса.
І справді їм довелося зачекати хвилини зо три, перш ніж із середини почулося човгання кроків, і голос ученого спитав:
— Хто там?
— До вас гості! — бадьоро відповів Пашка. — Ваші давні друзі, нас прислав Чотириокий.
— Хто-хто? — Гарольд Іванович прочинив двері на ланцюжок.
— Тутешній повелитель.
— Тут є повелитель? Ніколи не чув, — сказав учений. — Ах, це ви, Пашенька й Алісочка? Який я вам радий! Заходьте, заходьте.
Вчений відкинув ланцюжок і впустив гостей.
Чорний капелюх висів на вішалці в передпокої. Але сам диктатор устиг скинути ходулі й був уже в домашньому халаті та капцях.
— Заходьте, — запросив він ласкаво. — Що ж вас знову привело до мене?
— Пристрасне бажання подивитися на вашу колекцію, — відповів Пашка. — Перш ніж нас скарають, я повинен натішитися нею.
— Скарають? Вас? Дітей? Яке варварство! Ви, напевно, злісні злочинці?
— Чесно кажучи, ні! — прошепотів Пашка. — Але цей мерзотник Чотириокий думає інакше. І знаєте чому?
— Чому ж?
— Він нас страшенно боїться.
— Вас? Дітей?
— Він боїться, що вернемося назад і розповімо про ті неподобства, які тут кояться.
— Неподобства? — вчений був дуже засмучений. — Не може бути! Я, щоправда, не зустрічався із тутешнім повелителем, але, за відгуками, він — вельми милий чоловік і жертвує всім, аби навчити місцевих дикунів жити по справедливості, дотримуватися порядку й планової системи. Він вважає, що світ мусить бути організований строго й чітко, як колекція комах.
— Ні! — підтримав хитрість Гарольда Івановича Пашка, — коли зустрінетеся із цим негідником, то зрозумієте, наскільки ви не маєте рації. Це мучитель і садист. Він упевнений, що люди повинні жити, як метелики на булавках.
— Не будемо гаяти часу. Яку частину колекції ви хотіли б подивитися?
— Всі частини, — відповів Пашка.
— Ну що ж, почнемо.
Наступні півгодини видалися Алісі найнудніши-ми в житті. Гарольд Іванович діставав один за одним планшети з наколотими на них комахами й детально розповідав про них Пашці, а Пашка неквапливо ставив запитання. І якщо подивитися на них збоку, то подумаєш, що перед тобою старий учений і його вірний захоплений учень.
— От і все, — сказав нарешті Гарольд Іванович. — Ви ознайомилися з моєю скромною колекцією. Якщо не враховувати тієї коробочки, яку мені принесли сьогодні.
Він показав на коробочку з міллю, що її спіймав Пашка.
— До неї я візьмуся сьогодні ввечері, коли з вами буде покінчено. Чи задоволені ви, Павле Гераскін?
— Мені жаль, що моя мрія стати збирачем комах не здійсниться.
— Якби це залежало від мене, — признався Гарольд Іванович, — ти був би моїм улюбленим учнем. Але народ... народ вимагає.
— Чого вимагає народ?
— Ти ж мені сам сказав, що народ тебе засудив?
— Нічого я не говорив. Народ чекає не дочекається, коли вас уб'ють.
— Ох, не говори страшних речей, у мене слабкі нерви! Як можна мене вбити, коли мене всі так люблять?
— Як жаль, — пошкодував Пашка, оглядаючись, — що ви не показали мені всієї колекції. Не думав, що ви будете обманювати мене в дрібницях.
— Я? Показав не всю колекцію?
— А де сколопендра Гарольді? Чому ви її приховуєте?
— Але ж вона існує в єдиному екземплярі!
— У тій маленькій кімнаті? — Пашка показав на дверцята за письмовим столом. — У скляній банці?
— А ти звідкіля знаєш?
— Я здогадався, — відповів Пашка. — Я тільки здаюся незібраним і неуважним. А насправді я все запам'ятовую і вмію робити висновки!
— А втім, — Гарольд Іванович поправив окуляри. — Я й сам збирався тобі її показати. А чому й ні? Ти ж нікому про неї не розкажеш!
Гарольд Іванович відчинив дверцята. За ними виявилася маленька кімната, і крізь відчинені двері Аліса побачила вузьке ліжечко і шафочку. Із шафочки Гарольд Іванович дістав невеличку кришталеву баночку. В ній сиділо прозоре, страшенно гидкого вигляду членистоноге.
— Ось вона! — сказав Гарольд Іванович, показуючись на порозі. — Сколопендра Гарольді! Мій скарб.
Пашка підійшов чимближче.
— Руками не хапати! — злякався диктатор.
— Я тільки подивлюся! — промовив тремтливим голосом Пашка.