Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

Навіть у цьому, в журбі й горі, вона була кращою за всіх. Він пишався нею і співчував їй. Хотілося підійти до дівчини, обняти її й заплакати, поєднати свій смуток з її смутком:

Ах, Мирзагуль, ах, Мирзагуль-бійкеч, Я — сизий голуб, літаю в синім небі, А ти — голубка, летиш крило в крило...

І потім, коли зазвучала в дворі— молитва і коли всі, хто був, замовкнувши, зосталися кожен наодинці з собою, розкривши перед обличчям долоні й дивлячись у них, як у книгу долі,—слухали урочисту й співучу мову молитви, що прийшла сюди тисячоліття тому з невідомої Аравії, молитви, яка провіщала вічність світу в народженнях і смерті, призначеній цьогр разу вбитому на війні батькові Анатая Сатаркулові,— Султанмурат і тоді, під час молитви тієї, звівши очі поверх долонь, подивився на неї. Разом з усіма зосереджена, юна Мирзагуль була прекрасна. Глибока задумливість була на її обличчі. Але дівчина не дивилася на нього.

Так вона й пішла, не перемовившись з ним і словом, лише перед тим, як піти, сумно затримала на ньому погляд і кивнула йому. Ах, Мирзагуль, ах, Мирзагуль-бійкеч..7

Плач у домі покійного Сатаркула втихав потроху. Наставало витверезливе жорстоке затишшя, хвилини примирення з утратою. Плач — це протест, бунт, незгода; набагато страшніше осмислення безповоротності того, що скоїлося. Отоді провідують людину найпохмуріші думки. .

Анатай сидів біля стіни, опустивши голову. Страшно було Султанмуратові дивитися йа нього. Зухвалого, сильного, злого Анатая розтоптало нещастя. Краще б він уже кричав, плакав, краще б уже рвав на собі одежу й метався.

Султанмурат не знав, як визволити його з тої глибокої туги й самотності. Але треба було допомогти йому, треба було хоч би що примусити його відчути, що він не сам, що поруч люди, ладні голову покласти за нього.-

— Ходім, Анатаю, у мене до тебе розмова,— сказав йому Султанмурат.

Анатай звівся з місця, й вони одійшли за ріг.

— Ти не думай, Анатаю,— почав Султанмурат, дуже хвилюючись, через силу підбираючи слова.— Адже я... я... Якщо хочеш, я оддам тобі ту хустинку назовсім.

Анатай сумно всміхнувся.

— Що ти, Султане! Не треба,— відповів він.— Вона твоя, і ти її нікому не віддавай. А я... Ти прости мені, що я тоді... ти мені прости, забудь. Я більше ніколи так не буду, Султане. Мені вже нічого не.треба... Мій тато, він був... Ми так чекали...— І, захлинаючись, давлячись слізьми, Анатай знову заридав.

Тепер вони плакали разом наодинці з часом, у якому вони жили — росли...

9

Третій день ходили плуги в Аксайському урочищі. Третій день, не вмовкаючи, понукували плугатарі, поганяли своїх коней. І вигорбилися темно-бурою смугою на косогорі свіжовиорані перші загінки аксайських десантників. Клин уже був чималий, око тішилося. Тепер, як погода буде, то й діло піде.

В цьому величезному передгірському просторі біля підніжжя Великого Манасового пасма зберігалася давно ніким не порушувана тиша. Звідси починався Аксайський степ, що переходив у чимкентські й ташкентські безводні землі. В цьому незайманому просторі степового краю плугові запряги здавалися маленькими жучками, що повзуть по горбовині, залишаючи за собою довгий розпушений слід.

Поки що тут ходили три плуги. Ергеша і Кубаткула затримали на кілька днів в аїлі — кинули на підмогу, на боронування озимих, щоб устигнути затримати вологу в грунті. Звичайно, потрібна, невідкладна справа, але й на Аксаї час не жде: щоб устигнути засіяти такий клин, який намітили, треба поставити весь десант на лемеші од світанку до вечора, інакше не" можна встигнути, інакше вся праця пропаде. Султанмурат турбувався, чекав, коли прибудуть ті дві запряги, чекав з дня на день. Обіцяли, через це посварився він з бригадиром Чекишем. Серйозно посварився.

—. Передайте,— казав,— аксакале, нехай голова Тиналієв приїжджає, нехай розбереться. Трьома плугами тут робити нічого. Завдання не виконаємо...

А старий Чекиш? А що старий Чекиш, він чуба на собі рвав. І зрозумів Султанмурат, як важко в колгоспі розумному, тямущому бригадирові. Хоче зробити все до ладу, вчасно, щоб нічого не пропустити, а скрізь усе горить, хочеться встигнути зробити по весні те, друге, десяте, а сил немає, людей немає, харчів немає. Голову витягне — хвіст, загрузне. Сидів він тут учора, думу думав. В аїлі пора голодна. Запаси вже кінчаються, до нового врожаю далеко. Скот охляв, дохне без кормів, різати немає вигоди. По кілограм м'яса для хворого їдуть на базар. Кілограм м'яса коштує стільки, скільки раніше коштувала вся туша. Але їдуть. Навіть не їдуть, а йдуть пішки за тридцять-сорок кілометрів. їздові коні ледве волочать ноги. Виїдеш — застрянеш у дорозі. Тільки й устигли підготувати тягло до сівби. Тягло справне, але теж ненадовго при такому перевантаженні.

Якщо думати про все це, страшно стає. Та найбільша біда — війна, кінця-краю їй не видно. Одна втіха, одна непогасна надія — перемагати почали німців, усюди тіснять їх, гонять...

Сьогодні зранку ніби випогодилося. Хмарно було, але над горами час від часу виринало сонце, розгулювалося иебо над головою, знову хмурилось і знову затягувалося хмарами. А в обід різко похолодало й потемніло навкруги. Сніг або дощ, щось збирається... Дуже вже посутеніло кругом. Виходячи орати після* обіду, плугатарі взяли з собою мішки, щоб накрити голови од дощу чи снігу.

Йшли по початій загінці, звалюючи борозну всередину. Перший ішов Султанмурат: другий — ступнів за двісті — Анатай; завершував, майже за півверстви, Еркінбек. Сьогодні орачі були в полі самі. Три орачі й великі гори попереду. Три орачі й безмежний степ за ними. Голова Тиналієв зміг тут побувати лише на початку. Справ у нього багато, поскакав кудись, залишивши бригадира Чекиша налагоджувати оранку. Сьогодні й Чекиш поїхав вимагати залишені в аїлі запряги Ергеша й Кубаткула. От і вийшло: на третій день зосталися орачі самі собі — з плугами, з кіньми, з землею, яку призначалося орати й орати, щоб було де збирати врожай, щоб було що їсти людям...

Загін був далеко від польового стану — од юрти, в якій вони жили, од стогу сіна конюшинного, од мішків вівса, од усього того, що було тепер їхньою домівкою. На польовому стані залишалася тільки стара кухарка. Все бурчить, все скаржиться, що паливо сире, що того немає, цього немає, замість того щоб своєчасно приготувати їжу. В полі шматок коржа й гарячої юшки — більшого не попросиш. А вона все бурчить, проклинає життя, ніби хтось її у чомусь докоряє. В аїлі її мало знали. Прийшла звідкись. Інші не можуть залишити домівки — діти, господарство, а вона по-

годилася приїхати на Аксай, щоб прохарчуватися біля орачів. Хай собі харчується на здоров'я, тільки б своєчасно готувала їжу. А вона все метушиться й не встигає. Допомогти їй орачі не можуть. Бо кінь — не машина, не трактор, якого виключив, а сам подавсь. Залив бак і поїхав. Хлібороб працює в полі й сам, як кінь, а потім доглядає чотирьох плугових коней, годує їх, напуває і, добираючись до юрти, падає з ніг... А на світанку знову до роботи... Найтрудніше встати на світанку...

Головна турбота хлібороба — щоб плуги ходили, щоб коні, втягуючись у роботу, не спали з тіла, щоб вистачило в них сил до кінця весни. Це важливо. Дуже важливо. Першого дня, коли почали орати, через кожні десять-два-дцять ступнів коні зупинялися перепочити. Задихалися. Довелося підняти трохи вище лемеші, зменшити глибину оранки. Але це вимушений захід до того часу, доки коні не втягнуться в роботу.

Сьогодні кращою була оранка. Дружніше беруться коні, звикаються, ідуть четверики, тягнуть дружно, щільно зімкнувшись, припадаючи до землі, повитягавши в напруженні шиї, мов бурлаки на картинці в підручнику. Ступінь за ступенем, ступінь за ступенем тягнуть і тягнуть плуга, що ріже лемешами товщу земну.

Але погода підводить. Ось уже снігом запахло, замигтіли рідкі білі сніжинки... Отже, зима ще недобрала свого, вирішила нагадати про себе на прощання. Даремно вона це робить. Орачам дуже не до речі...

Султанмурат устиг накинути на .голову мішок, але все одно це не врятувало його від снігопаду. Сидячи верхи на борозенному коні в середині запряги, розмахуючи над головою батогом, він весь час одкривався вітрові то з одного, то з другого боку. Сніг припустився густий, мокрий, швидко танув. Завіяло, закрутило. У сніговій імлі сховалися гори, світ зімкнувся. І тільки нокаюче погукування чути було в цій імлі, мов крики птахів, що їх застукала зненацька непогода.

А, плуги йшли. Чорні плуги то з'являлися на пагорбі, мов на гребені хвилі, то знову зникали в низині...

Припадаючи до борозни, мовби виповзаючи з самої землі, йшли четверики, пожадливо дихали коні, бралися з усіх сил. Сніг миттю танув на їхніх розгарячілих, напружених спинах, стікаючи патьоками по боках. Важко коням, дуже важко, земля намокла, ковзається під копитами, збруя ^обважніла од вологи, лемеші застряють, засмоктуються в

! 151

липких шарах цілини. Але не можна зупиняти плуги. Треба орати. Завтра, як вигляне сонце, ці борозни провітряться й поле буде готове. Не можна гаяти часу.

Плуг застрявав. Султанмурат тільки те й робив, що злазив з сідла, зчищав пужалном глину з лемешів і, гукнувши до Анатая й Еркінбека, які йшли позаду, і почувши у відповідь їхні голоси, знову проштовхувався поміж мокрими збруями й тілами коней до борозенного коня, знову вилазив у сідло, і знову четверик ішов попереду.

А сніг не переставав. Пливли чорні запряги плугів, мов кораблі в білому тумані. І в тій тихій сніговій заметілі, що поглинала всі звуки, линули над полем лише погукування плугатарів:

— Ана-та-й!

— Еркінбе-екІ

— Султанмура-а-ат!

По обличчю текло: чи то талий сніг, чи то піт; руки на поводах понабухали, посиніли, від холоду й сирості, здушеним боками коней, які терлися один об одного, ногам було боляче, хотілося їх кудись пересунути й не було куди, але Султанмурат розумів, що за ним по його сліду йдуть Анатай і Еркінбек, що втрьох вони — шість лемешів, що не має він права зупиняти посеред дня шість лемешів, які орють аксайську землю. Аби тільки коні здужали, аби тільки коні не здалися. І тому вій подумки звертався до них, бадьорив їх:

"Потерпіть, народжені від Камбар-Ати дружніше налягайте. Не кожного ж дня буде так важко.