Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

Страшна хвилина минула. Хлопці полегшено зітхнули, загомоніли, і тільки тоді відчув Султанмурат, як паморочиться голова, як тремтять руки й ноги. Спльовуючи кров з розбитої губи, пішов, як п'яний, за скирту, впав на сіно й, лежачи на спині, віддихувався, приходив до тями...

8

До вечора вони з Анатаєм ще не помирилися, але спільні справи примусили їх піти назустріч один одному. І все ж залишалася осугаг на душі, соромно було, що все так по-дурному склалося. Але при тому Султанмурат розумів, що пройшов важливе випробування, що, коли б він проявив малодушність, передусім сам би перестав себе поважати. А така людина не може бути і не повинна бути командиром десанту.

В цьому він переконався того ж дня, коли надвечір приїхали на кінний двір голова Тиналієв і бригадир Чекиш. Коні їхні після далекої дороги потомилися, були в грязюці. Тиналієв і старий Чекиш на світанку поїхали в Аксайське урочище і от тільки тепер повернулися. Задоволені приїхали. Через день-другий можна вирушати на Аксай. Степ запарував. Землі родючої багато. Ори, скільки зможеш. Загони визначили. Місце польового стану вибрали. Залишилося влаштуватися там і почати те, заради чого готувалися всю зиму.

— Ну як, хлопці? — звернувся до них Тиналієв.— Як настрій?' Які є пропозиції, зауваження? Кажіть зараз, щоб не схоплюватися, коли вже будете далеко від аїлу.

Хлопці мовчали, нічого такого, що треба б негайно вирішити, наче й не було, і все ж ніхто не взяв на себе відповідальності сказати останнє слово.

— У нас є командир,— промовив Ергеш.— Він усе знає, нехай сам скаже.

І тоді Султанмурат сказав, що поки що ніяких неполадок або якоїсь потреби немає, все продумано, взуття од ремонтовано, одіж залатано, щоб укриватися, беруть кожухи,— коротко кажучи, всі хлопці, їхні плуги й коні будь-якого дня готові приступити до роботи, як тільки земля вистигне.

Потім обмірковували всякі інші справи — про кашовара, про паливо, про юрту — і прийшли до спільного висновку, що днів за два-три, якщо не погіршає погода, якщо не піде сніг, треба вирушати в поле.

А погода стояла хороша, хоч і хмарна,— сонце то вигляне, то сховається. Парило, піднімався дух сирої землі, що звільнялася з-під снігу...

І наближалися ті дні... Все йшло до того...

Хоч і як готувалися, а перед самим виїздом знову виявилася сила всіляких справ. Бракувало двох попон, ті, що мали, були старі, діряві, їх нічого було брати з собою на Аксай. Ранньої весни. ночі холодні, майже зимові, особливо в перші дні оранки... Чекиш говорив, що раніше, коли орали ще сохою, в перші дні, бувало, ждуть до півдня, доки відтане після нічних заморозків земля... А кінь, який змерз уночі, не вкритий попоною,— вже не робоче тягло.

Довелося побігати Султанмуратові то в контору, то до голови, то до бригадира, доки змогли купити для колгоспу в аїлі ще дві добрячі попони...

І в цій біганині й клопотах він найдужче чекав хвилини виїзду з кіньми на водопій. Хотілося побачити Мирзагуль перед розлукою, зустрівши її, як і того разу, біля пересту-пок через річку... Кожного разу сподівався — і не щастило. Поспішав Султанмурат, не було часу чекати. І тому він постійно відчував якусь недомовленість, нез'ясованість, що залишалася в їхніх взаєминах, і якусь невиразну, тривожну провину свою за те, що вони можуть не побачитися перед від'їздом. Він знав, що й Мирзагуль д^умає про нього, і в цьому він переконався того разу з одного її погляду, коли в ній ніби впізнав себе. Проте він не припускав навіть думки, що Мирзагуль сама шукатиме зустрічі з ним. Дівоча гордість і честь не могли того дозволити. Дівчина вже сказала своє слово, вона подарувала йому вишивану хустинку, а решта вже його клопіт, чоловічий...

Звичайно, він зумів би зустрітися з нею перед від'їздом, він так і розраховував, коли б не нове лихо. Напередодні виїзду на Аксай, коли десантники збиралися гнати коней на прощальний водопій, після якого Султанмурат і хотів дочекатися Мирзагуль, біля самих воріт кінного двору зустрів їх бригадир Чекиш. Він був похмурий і непривітний. Руда борідка скуйовджена, шапка насунута аж на очі.

— Ви куди?

— Коней напувати.

— Постривайте. Ось що, Анатаю, ти йди додому. Мати в тебе захворіла. Іди, йди зараз. Злазь з коня. А ви, хлопці, швидко на водопій і швидко назад. Миттю! Я вас чекаю тут.

По дорозі до річки, поганяючи табунець тюпачка, дивився Султанмурат на шлях і, повертаючись, озирався: ні, не видно Мирзагуль. Ще рано було повертатися їй зі школи. І чого це старий Чекиш так поквапив їх? Що скоїлося? Коли б не це, сьогодні неодмінно дочекався б її! Так хотілося знову побачитися на переступках через річку...

Коли вони повернулися на кінний двір і поставили коней на свої місця, старий Чекиш зібрав їх, чотирьох, од-кликав убік. "

— Розмова є,— буркнув він.

Потім запропонував сісти. Всі присіли навпочіпки, підпираючи спинами стіну дувала. Голова Тиналієв любив розмовляти стоячи, сам стояв і щоб перед ним люди стояли, а бригадир Чекиш, навпаки,— віддавав перевагу розмові неквапливій, сидячи. Старий, одне слово. От вони повмощу-валися, і Чекиш, хмуро погладжуючи розкошлану руду бороду, почав:

— Хочу я вам сказати, джигіти, ви вже не малі діти. Рано вам довелося скуштувати гіркоти життя. По гарячому ступати, в холоді спати. Отож доля така судилася. От і сьогодні в одного з вас велике лихо: батько Анатая, Сатар-кул, загинув на фронті. Ви вже не діти. Коли в одного нещастя, другий йому опорою мусить бути. Збирайтеся. Будете зустрічати й проводжати людей. Коней приймати. Зараз зійдуться люди біля дому покійного Сатаркула, і вам годиться там бути. І не розпускайте нюні біля Анатая, як малолітки; якщо плакати, то. плачте голосно, по-чоловічому, щоб видно було, що плачуть вірні друзі Анатая. Зі мною підете, отож через те я вас і поквапив...

Вони йшли слід у слід стежкою до дому Анатая на краю вулиці. Такими ж невеликими мовчазними гуртками верхи й пішки пливли люди з різних боків.

Погода видалася мінлива. То сонце вигляне, то знову хмари, то несподівано вітрець північний, низовий потягне, що аж гомілки мерзнуть од пронизливого холоду. Тяжко, боляче було Султанмуратові на душі від страху та жалю, коли він підходив до дому Анатая. Моторошно було, бо за якусь хвилину-дві сплеском здійметься в аілі, як полум'я пожежі над дахами, ще один великий плач і ще одного чоловіка, який народився й виріс під цими батьківськими горами, не дочекаються з війни, ніколи й ніхто його не побачить... "А що з батьком, і досі немає ні листів, ні звісток ніяких? Що з ним? Мати вже знетямилася від страху. Тільки б не це, тільки б не так!"

Вони вже наближалися до двору, коли в домі Анатая почувся пронизливий зойк, і той плач, посилюючись, вихлюпнувся в двір і на вулицю, де товпилися люди...

Ідучи слідом за Чекишем, десантники голосно заплакали, заголосили разом, як учив Чекиш:

— О батечку наш Сатаркул, славний батечку наш Са-таркул, де ми тебе побачимо тепер, де ти поклав свою золоту голову?

. У цю хвилину, у хвилину спільного горя, батько Анатая Сатаркул воістину був їхнім рідним батьком, і воістину в ту хвилину він був славен, тому що велич кожної людини пізнається його близькими лише тоді, коли людина вмирає... Так було завжди і так буде...

— О батечку наш Сатаркул, славний батечку наш Сатаркул, де ми тебе побачимо тепер, де ти поклав свою золоту голову?

З цими скорботними словами десантники пройшли за Чекишем крізь натовп і, опинившись на подвір'ї, побачили біля самих дверей Анатая. Горе зменшує людину. Найстарший серед них, грізний і дужий Анатай виявився зовсім беззахисним хлопчиком. Приголомшений горем, що звалилося на його плечі, він по-дитячому, вголос, ридав, притиснувшись до стіни, мов лошатко в негоду. Обличчя його спухло від сліз. А поряд голосно плакали менші його брати й сестри.

Друзі підійшли до Анатая. Побачивши їх, Анатай заплакав ще дужче, ніби скаржачись їм на своє горе, на те нещастя, що скоїлося у всіх на очах. Він просив тим самим захистити його, допомогти йому. Ця беззахисність Анатая найдужче приголомшила Султанмурата. А вони розгублено топталися біля Анатая, не знаючи, що робити, як утішити товариша. Ніхто, здається, нічим не міг йому допомогти. І ніхто не підозрював, що Султанмурат щойно вискочив з двору з автоматом у руці й побіг з ним просто туди, просто в той бік, де точилася війна, без передиху просто на фронт, і там, кричачи від лютості й гніву, плачучи й кричачи, розстрілював фашистів чергами, чергами, чергами з невичерпного, невгаваючого автомата за вбитого батька друга свого Анатая, за завдані аїлові страждання й біди...

Шкода, що не було в нього автомата!

І тоді Султанмурат сказав Анатаєві (він же був командиром десанту):

— Не плач, Анатаю. Що ж робити. От у Еркінбека й Кубаткула теж батьки загинули на фронті. Сам знаєш. Од мого батька теж листів немає давно. Війна. Сам розумієш. Ти тільки скажи, Анатаю, ми тобі допоможемо. Ти тільки скажи, що зробити, щоб тобі стало легше...

Та Анатай, притиснувшись до стіни, судорожно здригаючи плечима, не міг нічого видушити з себе. Ці слова не втішили його, навпаки — гірко роз'ятрили, і він став задихатися від потоку сліз, посинів від задухи. Султанмурат побіг, приніс йому в кухлі води.

І з того моменту він відчув на собі відповідальність за те, що тут коїлося. Він зрозумів, що треба Діяти, якось допомагати людям. Учотирьох вони носили воду з річки, кололи дрова, розпалювали вогонь у самоварах, позбираних у сусідів, зустрічали й проводжали, верховим дідам допомагали сушитися...

А люди все йшли і йшли. Одні приходили висловити співчуття сім'ї загиблого, інші відходили, виконавши свій обов'язок. А десантники залишалися весь день у дворі Анатая.

Найтяжчі хвилини пережив Султанмурат, коли прийшла вчителька Інкамал-апай і з нею дівчатка сьомого класу, і серед них Мирзагуль. Так плакала Інкамал-апай, так побивалась, обнявши Анатая, не можна було дивитися без сліз. Віщування тієї знаменитої ворожки про сина вчительки не збувалися, та й не вірила вона їм. От і плакала в тривожному передчутті, дала волю сльозам, щоб легше стало зболеній душі. Дівчатка теж плакали біля вчительки своєї, а Мирзагуль стояла, опустивши голову, плачучи беззвучно, може, також згадавши батька й брата, і ні разу не глянула в його бік.