Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран
"Шо з ним?" — допитувалася вона. "З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?" — "З тим, шо не їсть м'яса". — "Він просто так звик". Герой запитав, шо вона хоче. "У них без м'яса нічого нема", — проінформував я героя. "І шо, він дійсно не їсть м'яса?" — бідкалася офіціантка. "Ага, він такий". — "А ковбасу?" — "Ніякої ковбаси", — сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. "А може, ви з'їсте трошки м'яска? — перепитав я героя. — Бо в них же без м'яса нічого нема". — "А в них немає картоплі або чогось подібного?" — запитав він. "У вас бараболя є? — спитав я офіціантку, — чи шо-небудь подібне?" — "У нас бараболя тільки до м'яса". Я переклав її слова герою. "А хіба я не можу замовити просто картоплю?" — "Шо?" — "Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?" — запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. "Спитай його, може, він буде їсти печінку", — сказав Дєд.
Офіціантка повернулася й оголосила: "Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з'їсти". — "Подвійна картопля — нормально?" — спитав я героя. "О, це було би просто супер!" Дєд і я заказали по свинячій відбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина якраз взялася знову до знайомства з ногою героя.
Коли принесли їсти, герой змусив мене забрати м'ясо з його тарілки. Сказав, шо навіть не хоче до нього доторкатися. Це вже доводило мене до білої гарячки. Хочете знати чому, тому шо я почав розуміти, шо він вважає наше їдло надто поганим для себе.
Я вибрав м'ясо з його тарілки, бо знав, шо Батя в такому випадку наказав би мені це зробити, і я навіть нічого йому не сказав. "Скажи йому, шо завтра ми рушимо дуже рано", — відізвався Дєд. "Рано?" — "Так ми зможемо довше шукати. Вночі шукати погано". — "Ми виїдемо дуже рано завтра", — переклав я для героя. "Це добре", — відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли Дєд заявив, шо виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він ше ненавидів Луцьк, машину, героя і мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він всього того буде мати на цілий день більше. "Я хочу глянути на карти", — сказав Дєд. Я попросив героя дати йому карти для більш ретельної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже вразило Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина почала товктися під столом, шо на ньому аж задрижали тарілки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком — ПЛОМП — на підлогу, пробігла якусь дистанцію і завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. "Ну, торба", — сказав Дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже брудна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. "Просто ужас, — сказав тихо Дєд і відіпхнув свою тарілку, — ужас". І він не помилився.
Офіціантка повернулася до нашого столика з Соlа'ми, які ми замовили. "От ваша…" — почала вона, але помітила на підлозі картоплю, кинулася геть з великим прискоренням. Герой все ше п'ялився на картоплю на підлозі. Я зметикував, шо він про себе мислить, шо робити: чи то підняти картоплю з підлоги, покласти її собі на тарілку і з'їсти, чи то проігнорірувати це падіння, буцім нічого не сталося, чи з'їсти ту бараболю, шо лишилася, і переконати себе, шо він уже ситий нею по горло, чи відкопнути картоплину Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, хоча псина через свій аристократичний характер, навряд чи їла би шось із брудної підлоги, чи, може, попросити офіціантку принести йому ше одну порцію, шо означало би, шо мені довелося б знову витягувати йому з тарілки м'ясо, бо він вважає його огидним, чи, може, — на шо я сподівався найбільше — він просто візьме і зжує, нарешті, свій шматок м'яса. Але він нічого того не зробив. Якщо хочете знати, шо він зробив, то я вам скажу, шо абсолютно нічого. Він просто сидів і вилупився на картоплю.
Дєд підняв картоплину, переклав її на свою тарілку, порізав на чотири шматочки, один подав Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, один мені, а один — герою. Далі він відрізав шматочок від свого і заковтнув його. Потім він подивився на мене, я не бажав їсти бараболю, хоча знав, шо мушу то зробити. Сказати, шо вона була недобра, це певно було би супер м'яко. Після того ми глянули на героя. Він подивився на підлогу й на свою тарілку. Потім відрізав шматочок від свого шматка, наколов його на виделку й почав на нього дивитися. "Раді вас бачити в Україні", — сказав Дєд і гепнув мене по спині, шо мені, мушу сказати, не дуже сподобалося. Далі Дєд засміявся. "Раді вас бачити в Україні!" — переклав я і також засміявся. Тоді й герой почав сміятися. Довгий час ми дружно і голосно реготали. Ми привертали до себе увагу абсолютно всіх, хто був у тому ресторані. Наш регіт був дуже потужним, а потім ше сильнішим. Я бачив, шо у кожного з нас на обличчі з'явилися сльози. Незадовго я зрозумів, шо кожен з нас сміявся із зовсім іншої причини, кожен зі своєї, і кожна причина не залежала від картоплі.
Є один прикол, про який я раніше не згадував, але зараз саме той момент, шоб розповісти. (Будь ласка, Джонатан, ніколи нікому цього не показуй. Я навіть не знаю, нашо я це тут пишу.) Одного разу я прийшов додому після дискотеки в одному з тусовочних нічників Одеси і мені захотілося переглянути телебачення. Я був у шоці, коли почув, шо телевізор уже був включеним, бо було досить пізно. Я докумекав, шо це міг бути тільки Дєд. Я вже розвивав цю тему раніше, коли писав, шо Дєд часто приходив до нас уночі, коли не міг заснути. Так було ше до того, як він почав жити у нас. У таких випадках він вічно засинав перед телевізором, а за пару годин прокидався і йшов досинати додому. Якшо я тільки не спав, я тоді б не почув, як Дєд дивиться телевізор, то я міг і не знати, ми він приходив до нас, чи ні. Може, він і приходив кожної ночі. Але раз я цього не знав, то думав про нього як про привида.
Коли Дєд дивився телевізор, я не зважувався з ним вітатися, бо не хотів йому заважати. Так і тієї ночі я пройшов тихо, намагався не шуміти. Я вже був на четвертій сходинці, коли почув шось дивне. Це в принципі не був плач. То було шось трохи легше за плач. Я помалу опустився на чотири сходинки назад. На самих тільки пальцях я пройшов на кухню і з-за кута виглянув у кімнату з телевізором. Спочатку я побачив телек. Показували футбол. (Не пам'ятаю хто грав, але знаю, шо наші вигравали.) Потім я побачив руку на бильці крісла, в якому Дєд любив сидіти. Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)
Побачене викликало в мені страждання. І я поясню від чого. Я зрозумів, чого він мало не плакав. Я все це дуже добре розумів і думав підійти до нього і сказати, шо я колись-то теж майже плакав, як і він, бо мені здавалося, шо я ніколи не буду якоюсь величиною з багатьма і різними дівчатами і місцями, куда можна буде піти. Але це було не так. І він теж потім стане таким, як і я. А тепер глянь на мене, Ігор, синяки пропали і це лайнове відчуття теж, а з'явилася впевненість, шо ти заслужив на все, шо маєш від життя.
Але тоді я нічого не міг йому сказати. Я опустився на підлогу на кухні, за пару метрів від нього й почав ржати. Я не розумів, чого я ржу, але стриматися не міг. Я затиснув рукою свій писок, шоб не видавати ніяких звуків. Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.
Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. "Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці", — попросив я. "А про що саме ви б хотіли дізнатися?" — "Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?" — "Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому". — "Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?" — "Що я хочу робити?" — "Ну, ким ви будете?" — "Я ще не знаю". — "Та як же, знаєте?!" — "Тим або іншим". — "Як це тим або іншим?" — "Ну, я ще не вирішив". — "Батя казав мені, шо ви пишете книжку про цю поїздку". — "Я люблю писати". — Я поплескав його по спині: "Так ви писатель?!" — "Тссс". — "А чого, класна кар'єра!" — "Перепрошую?" — "Ну писатель — це ж дуже благородно". — "Благородно? Я про це не думав". — "А якісь книжки ти вже видав?" — "Ні, але я все ще дуже молодий". — "Ну, а оповідання твої вже видавали?" — "Ні, хіба одне або два". — "А як вони називалися?" — "Забудьте". — "Суперова назва!" — "Та ні, я маю на увазі, що про це варто забути". — "Я би дуже хотів прочитати твої оповідання". — "Вони вам навряд чи сподобаються". — "Чого ти так думаєш?" — "Вони навіть мені не подобаються". — "Ну?" — "Це все гідне хіба підмайстра". — "Шо значить гідне підмайстра?" — "Ну, це ще не справжні оповідання, я лише вчуся, як писати". — "Але одного разу ти ж таки навчишся?!" — "Маю надію". — "Це ж усе одно, шо стати бухгалтером". — "Можливо". — "А нашо тобі писати?" — "Не знаю, я звик думати, що я для цього народився. Ні, насправді я так ніколи не думав. Це слова інших людей". — "Та кинь ти, я от чую, шо народився для того, шоб стати бухгалтером". — "Вам пощастило". — "А ти може народився, шоб писати". — "Не знаю. Може, й так. Насправді це звучить жахливо.
