Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Маркіз дав зрозуміти Сігоньякові, що впізнав його і не засуджує; одначе, як істинно світська людина, він не збирався розкривати баронову таємницю й упадав коло Субретки, люб'язно сиплючи їй лестощі та похвали,— почасти щиро, почасти жартома,— на що акторка відповідала вибухами сміху, причому сміялася так, аби видно було її прекрасні зуби.

Щоб продовжити цю вабливу пригоду, маркіз раптом сказав, нібито він пристрасний любитель і неабиякий знавець театру. Побідкався, що в провінції йому бракує цього задоволення, яке живить розум, облагороджує мову, витончує манери та вдосконалює звичаї, і, звертаючись до Тирана — пейно, керівника трупи,— запитав, чи не можуть вони дати кілька своїх вистав у замку де Брюйєра, де легко обладнати сцену у великій залі або в оранжереї.

Добродушно всміхаючись у широку жорстку бороду, Таран відповів, що зробити це дуже просто і що його трупа — найкраща з усіх мандрівних труп — до послуг його світлості, геть уся, "від Короля до Субретки",— як сказав він з удаваним простосердям.

— Ну от і прекрасно,— мовив маркіз.— А щодо умов, то тут не буде ніяких ускладнень, ви самі визначите суму: не личить торгуватися з Талією, музою, яку вельми поважає Аполлон 14 і високо цінять і при дворі, й у місті, і в селі, де живуть зовсім не такі дикуни, як думають у Парижі.

Сказавши такі слова й багатозначно штовхнувши коліном Субретку, яку це зовсім не збентежило, маркіз встав із-за столу, насунув аж до брів капелюха, махнув на прощання рукою, вийшов і, під дружне гавкання своєї зграї, одразу ж пустився в дорогу — поїхав уперед, щоб підготуватись у замку до зустрічі акторів.

Було вже пізно, а рано-вранці вони мали вирушити, бо замок де Брюйєра містився далеченько від заїзду — добрий кінь легко проскакав би по путівцях ті три-чотири милі, а притомленим бикам, які тягнуть важенну колимагу по піску, на таку дорогу потрібно куди більше часу.

Жінки пішли в комірчину, де їм послали кілька оберемків соломи, а чоловіки зостались у кімнаті і влаштувались* як могли, на лавах та дзиґликах.

IV. Розбійники-опудала

Повернімося тепер до дівчинки, яку ми лишили, коли вона спала, сидячи на лаві,— спала сном аяс надто глибоким, щоб він був справжній. її поведінка викликає у нас небезпідставні підозри, а хижа пожадливість, з якою дикі очі малої дивилися на Ізабеллине перлове намисто, примушує стежити за кожним її вчинком.

Справді, коли двері за акторами зачинилися, дівчина повільно розплющила очі з довгими чорними віями, пильно оглянула кожен куток і, впевнившись, що в кімнаті нікого немає, встала з лави, випрямилась, звичним рухом відкинула назад волосся, рушила до дверей, тихо, мов тінь, відчинила їх. Вийшовши, так само обережно, щоб не зарипіло, щиб не стукнула клямка, зачинила двері, не поспішаючи, наблизилась до огорожі, обійшла її.

І тоді, певна, що її вже не видно з хати, щодуху побігла, перестрибуючи калюжі з застояною водою та повалепі смереки,— мчала по вересовиську, як біжить лань, тікаючи від зграї хортів. Волосся довгими, мов чорні змії, пасмами метлялось у неї по щоках, часом, спадаючи з лоба, затуляло очі, і дівчина, не зупиняючись, нетерпляче, з досадою відгортала його долонею за вухо; але бистрі ноги її обходилася й без допомоги очей — вони добре знали дорогу.

Місце тут, як бачилось у тьмавому світлі місяця, затягнутого хмарою, мов чорною оксамитовою півмаскою, було пустинне і страшенно похмуре. Кілька смерек з надрізами для збирання живиці, виставивши свої кровоточиві рани, стояли, як привиддя замордованих дерев, край піщаної, білої навіть уночі, дороги. Далі по обидва боки тієї дороги тягнулися темно-фіолетові вересовиська, і над ними пливли в місячному сяйві сиві пасма туману, гейби сунули якісь примари,— на людей забобонних або мало обізнаних з природними явищами тих глухих місць це могло нагнати неабиякого страху.

Мала, певно, звикла до цих примарних видінь, бігла собі, ніби їх і не було. Нарешті вона дісталася до пагорбка, на якому темнів маленький лісок — десятків зс два чи зо три смерек. Швидко й легко, наче вона зовсім і не стомилася, дівчина по досить крутому схилу вибралась на вершину пагорба і зупинилася. Стоячи на узгір'ї, вона пильним поглядом, який, здавалося, пронизував нічну пітьму, окинула кілька разів усе довкола, нічого не побачила, окрім безмежної пустелі, і, засунувши в рот два пальці, тричі свиснула; одинокий мандрівець, почувши вночі серед лісу такий свист, потай здригається в тривозі, іоча й припускає, що то свистять лякливі лісові сови чи якісь інші сумирні істоти. Коли б не маленькі паузи, з якими свистіла, дівчинка, то можна було б подумати, що це кричить орлан, осоїд чи сова, так досконало вона відтворювала ті крики.

Незабаром купа хвої поблизу неначе заворушилась, вигнулася, струсонулась, мов розбуджений звір, і перед малою повільно випросталася якась темна постать.

— Це ти, Чікіто? — чоловічим* голосом озвалась вона.— Я вже й не ждав тебе, задрімав.

Той, кого розбудила своїм свистом Чікіта, був чоловік років двадцяти п'яти чи тридцяти, середнього зросту, худорлявий, але кріпкий і, здавалося, придатний до будь-якого нечистого діла — міг бути браконьєром, контрабандистом, нелегальним торговцем сіллю !, злодієм чи розбійником; та він і займався цими пристойними роботами по черзі або й усіма разом, залежно від обставин.

Світло місяця, прорвавшись крізь хмари, впало на нього, наче промінь потайного ліхтаря, чітко вирізнивши на темному тлі смерек і обличчя, й вельми своєрідне в своїй колоритності вбрання того чоловіка. На лиці його, мідно-цеглистому, мов у карибського індіанця, поблискували очі хижого птаха і дуже білі зуби з гострими, як у молодого вовка, іклами. Лоб у нього, мов у пораненого, був перев'язаний хусткою, яка стримувала густі кучері непокірного волосся, що пучками стирчало на маківці голови. Стара голуба, але вже вицвіла, оксамитова куртка, оздоблена ґудзиками з монет на дротяних вушках, облягала його груди; на ньому були широкі полотняні штани і плетені мотузяні черевики, зав'язки яких обтягували навхрест його ноги, сухорляві й міцні, мов у оленя. А доповнював це вбрання широкий червоний вовняний пояс, що кілька разів — аж до грудей — обкручував тулуб. Випнутий живіт показував, куди йдуть харчі, а з ними й усі гроші цього бродяги; за спиною у нього стирчала з-під пояса здоровенна валенсійська наваха2 — одна з тих видовжених навах, леза яких закріплюються поворотом мідного кільця й бувають прикрашепі стількома червоними рисочками, скількох людей ними вбито. Не знаємо, скільки червоних зарубок містила на собі наваха Агостена — так звали цього молодика, з яким Чікіта підтримувала невідомі нам стосунки,— але, глянувши на нього, можна було безпомильно сказати, що їх немало.

— Ну, як там, Чікіто? — спитав Агостен, лагідно гладячи шерехатою долонею дівчинку по голові.— Ти щось бачила в заїзді Чиригирі?

— Туди приїхала балагула, і в ній повно людей. Під повітку занесли п'ять сундуків, видно, важких, бо кожен несло по двоє.

— Гм! — буркнув Агостен.— Інколи подорожні кладуть у багаж каміння, аби в заїзді думали, що вони дуже важні люди, таке буває.

— Але три молоді пані там у платтях, обшитих золотом. А в однієї, найкрасивішої, на шиї — низка великих білих зерен, які блищать при світлі, наче срібні. О, це так гарно! Просто чудово!

— Перли! Це добре,— мовив бандит крізь зуби,— Аби тільки вони не були підроблені. В Мурано 3 вміють працювати, а на моральну сторону нинішні зальотники зважають мало.

— Любий Агостене,— підлесливо мовила Чікіта,— коли ти переріжеш горло красивій данії, то віддай мені те намисто.

— Авжеж, воно й справді дуже підійшло б тобі, страшенно пасувало б до твоєї розпатланої кучми, й до сорочки, яка годиться хіба що на ганчірки, і до цієї жовтої спідниці.

— Я стільки помагала тобі, вистежувала все для тебе, коли треба було — попереджала, бігала в туман по росі, продиралася крізь колючі хащі, хоч як діставалося босим ногам. І харчі завжди носила тобі у схованки, навіть коли мене мучила лихоманка і я стукотіла зубами, мов на болоті бусол дзьобом.

— Це правда,— відказав розбійник,— ти смілива й віддана, але що ж тут говорити, як у нас іще немає того намиста. Скільки чоловіків ти налічила там?

— О, багацько! Один здоровий і дужий, заріс бородою; один старий; двоє худих; один-— схожий на ч лиса, і ще один — наче якийсь пан, хоча й неважно одягнений.

— Шестеро,— замислено озвався Агостен, лічачи на пальцях.— Колись це не злякало б мене! А тепер же я лишився сам, один з усієї ватаги. У них є зброя, Чікіто?

— У того пана є шпага, а у високого, худого — рапіра.

— Пістолетів, аркебузів немає?

— Не бачила,— відповіла Чікіта.— Хіба, може, вони лишили їх у возі. Але ж Чиригирі або Міонетта сказали б мені.

— Ну що ж, ризикнемо — влаштуємо засідку,— мовив Агостен, наважившись.— П'ять сундуків, золоте шитво, намисто з перлів... Я, бувало, працював і заради меншого.

Розбійник і дівчинка зайшли в лісок; діставшись до най-глухішого закутка, жваво почали відкидати каміння та хмиз, аж поки не показалося п'ять чи шість присипаних землею дощок. Агостен підняв їх, відкинув убік і, коли внизу відкрилася чорна яма, заліз по пояс у неї. Що то було — підземелля чи печера, де звичайно знаходять притулок розбійники? Криївка, в якій бандит ховав награбоване добро? Чи, може, могила, де він скидав у одну купу трупи своїх жертв?

Коли б хто заглянув у ту нору, то це останнє припущення видалося б йому найвірогіднішим, але поблизу нікого не було, окрім галок, що дрімали, сидячи на смереках.

Агостен нагнувся, подлубався десь там у ямі, витягнув людську фігуру, тверду, мертвотно застиглу, випростався й безцеремонно швиргонув її на край ями. Чікіта, не відчуваючи, здавалося, ніякого страху, схопила покійника за ноги і досить легко — не можна було й припустити, що ця слабенька дівчина має таку силу,— відтягнула його трохи далі. Агостен, продовжуючи свою похмуру роботу, витягнув 8 тої усипальні ще п'ять трупів, і мала поклала їх рядом з першим, посміхаючись, як молодий упир, що готується до бенкету на цвинтарі. Відкрита могила в темній тіні смерек, бандит, що порушує вічний спокій своїх жертв, дівчинка, яка допомагає в цьому лиховісному ділі,— то була картина, здатна навіяти жах на найхоробрішого з хоробрих.

Бандит узяв одного небіжчика, відніс на край схилу, забив у землю кілок, притулив до нього, поставивши на ноги, труп і прив'язав мотузкою.