Рябий пес біжить краєм моря - Айтматов Чингіз

О, то була втішна, чудова гра! Кириск був найсприт-ніший і найвитриваліший у тій грі. Треба було вибігти на крутий горбочок і звідти котитися з гірки, перекидаючись через самого себе, наче ти ошкурена колода, пущена вниз по схилу. Треба щільно притиснути руки вздовж тіла. Спершу доводиться допомагати собі, щоб зрушити з місця. Перекинешся раз, два, три, й далі піде — не втримаєшся. А сам смієшся, регочеш від задоволення, а небо нахиляється то одним, то другим краєм, хмари крутяться і миготять в очах, кружляють і падають дерева, все летить шкереберть, а сонце в небі аж боки рве од сміху. А'кругом крики й вереск дітвори! Котишся, котишся вниз, перекидаючись усе швидше й швидше, і в цей час так смішно мелькають то видовжені обличчя, то викривлені ноги хлопців, які біжать слідком, і нарешті зупинка. Ух! Тільки шумить у вухах! І тоді найвідповідальніший момент. До рахунку — раз, два, три — треба встигнути схопитися на ноги й не впасти від запаморочення. Звичайно всі з першої спроби падають. Од сміху тоді! Всі сміються, і сам смієшся! Хочеш устояти, а земля пливе під ногами. А Кириск не падав. Тримався на ногах. Старався. М%злук же була завжди поруч. Не хотілося при ній падати з ніг, наче якийсь слабак.

Але найкраще і' найсмішніше було, коли вони разом з Музлук наперегони котилися з горба. Дівчата теж можуть скочуватися. Тільки вони боягузки і, буває, кісками зачепляться за що-небудь. Та на це ніхто не зважає. Без синців у такій веселій забавці не обходиться.

А коли вони разом з Музлук скочувалися, то Кириск навмисне непомітно розставляв лікті, гальмував, щоб не випередити її. Вони одночасно докочувалися вниз під крики й регіт усіх присутніх, одночасно схоплювалися до рахунку "три"ла ноги, і ніхто не догадувався, яка то насолода йому була підтримувати Музлук, допомагати їй встояти на землі. Вони мимохіть обнімалися, нібито підтримуючи одне одного. Музлук так весело сміялася, губи її були такі звабливі, й весь час вона робила так, щоб Кириск підтримував її, вона все вдавала, наче падає, а він змушений був допомагати їй встояти на ногах, підхоплюючи, обнімаючи Ті, ніхто не здогадувався, які хвилини невідомого щастя й полохливої любові переживали вони при цьому. Під тонкою сукенкою шалено билося серце дівчинки, раз по раз приторкалися одне до одного їхні тіла, і Кириск відчував, як під руку попадалися малюсінькі, що тільки-но з'являлися, тугі груденята і як здригалася й швидко тулилася вона при цьому до нього, які загадкові, сяючі були в неї очі, сп'янілі від запаморочення. І весь світ — усе, що було на землі й у небі,— пливло, йшло обертом разом з ними, купаючись у їхньому щасті й неугавному сміхові. Ніхто не догадувався, яке то було пречудове щастя!

І лише єдиний раз хлопець,— трохи старший за Кирис-. ка,— ненависний і осоружний, догадався — почав падати, ;мов_ дурень, на Музлук — ніби не в силі встояти од памо-! роки на місці. Музлук відхилялася, тікала від нього, а він удавав, що падає від запаморочення, доганяв її і падав на неї. Кириск побився з ним. Хлопець був трохи більший за Кириска і кілька разів збивав його з ніг. І все ж таки виходило внічию — Кириск не здавався і не дозволив Музлук заступатися за нього. Але то трапилося лише раз...

І ще були радісні хвилини, коли, награвшись, задихані, спітнілі й розпалені, вони бігли пити воду з струмка.

Синя мишко, дай води! Ах, синя мишко, дай води!

Струмок протікав неподалік. Він біг з лісу і виходив на те місце, де вони бавились. Вода в ньому журкотіла по камінцях, зберігаючи в течії лісовий сутінок і лісову прохолоду. Трави, товплячись з боків, густо обступали струмок аж до самої проточної води. Ті, що росли з самого краю, полоскалися в струмку, опинаючись витягнутими стеблами натискові радісної течії. І біг собі струмок безтурботно в напрямку моря, то жваво поблискуючи на сонці, то поринаючи під крутий, навислий берег, то ховаючись у заростях трав і лозняка.

Вони разом добігали до струмка й разом припадали до води, розсовуючи трави на боки. Не було коли там мити руки й черпати воду пригорщами, пили, як олені п'ють, нахиливши голови до води, пірнаючи обличчям у булькот-ливий, ласкаво лоскотливий струмок. Ох, яка то була насолода!

Синя мишко, дай води! Синя мишко, дай води! Ах, синя мишко, дай води!..

Вони лежали біля струмка, нахиливши голови до води. Плечима вони щільно притулялися одне до одного, і їхні руки, занурені в швидку течію, зливалися, мовби у них була одна спільна'пара рук. Вони пили, ловлячи воду губами, перепочиваючи, насолоджуючись і пустуючи, булькаючи ротами у воді. їм не хотілося йти звідси, їм не хотілося підводити нахилені голови од чистого потоку, в якому вони бачили свої швидкоплинні, невловні відображення, усміхалися їм, тим кумедно викривленим відображенням, і всміхались одне до одного.

Синя мишко, дай води! Синя мишко, дай води! Синя мишко, дай води! Ах, синя мишко, дай води!..

А Музлук, не підводячи обличчя від струмка, дивилася на нього, лукаво скосивши довгасті очі, і він дивився на неї так само і. так само лукаво усміхався їй у відповідь. Вона штовхала його плечем, ніби відпихаючи його від себе, а він не поступався. Тоді вона набирала в рот води і шпувала

До стор. 77

йому в обличчя. Він робив те ж саме: набирав води ще більше і з. усієї сили видував струмінь їй в обличчя. І з цього починалося нестримне вовтузіння й біганина. Вони ганялися по воді, забризкували одне одного, як тільки могли і скільки могли, і, мокрі з голови до ніг, з галасом і реготом бігали сюди й туди по струмку...

Синя мишко, дай води!

Тяжко було Кирискові усвідомлювати, що цього вже ніколи не буде. Дихати ставало все важче і важче, все частіше судомою зводило шлунок. Він тихо плакав і корчився від болю, звертаючись усе до тієї ж синьої мишки:

Синя мишко, дай води! 4

Так він лежав, намагаючись забутися в мареннях. І ніщо не змінилося навколо. Біла запона туману так само нависала над ними. Вони безсило валялися в човні кожен на своєму місці. І невідомо було, як і раніше, щю їх чекало попереду, коли раптом човен сильно здригнувся і Кириск почув зляканий батьків голос:

— Милгуне! Милгуне! Що ти робиш? Облиш! Кириск підвів голову й був дуже вражений. Милгун,

перехилившись за борт, зачерпував ковшем морську воду й пив її.

— Облиш!— кинувся до нього Емраїн, наміряючись вирвати ківш.

Але Милгун став у погрозливу позу:

— Не підступай, Бородо! Уб'ю!

Цю гірко-солону воду, яку неможливо було взяти в рот, він пив, обливаючи одяг, вода лилася на груди й рукава, пив, давлячись, примушуючи себе, перехиляючи на себе кухоль тремтячими руками. Обличчя його при цьому, мов у звіра, ошкірилось.

Потім він жбурнув ківш на дно човна й повалився навзнак, хриплячи й задихаючись. Так він лежав, і допомогти йому нічим не можна було. Кириск від страху зіщулився, відчуваючи ще більшу спрагу й гостру різь у животі. А пониклий Емраїн знову взявся за весла й поволі повів човна кудись у туман. Нічого іншого вдіяти він не міг.

Милгун то затихав, то знову судорожно здригався, хрипів, гинув від приступу спраги. Через деякий час він, однак, підвів голову.

— Горить, усередині все горить!— І почав роздирати одежу на грудях.

З 292

65

— Ну скажи, що зробити? Як тобі допомогти? Там ще е,— кивнув Емраїн на барило.— Налити трохи?

— Ні,— відмовився Милгун.— Тепер уже ні. Хотів дотягти до ночі й тоді вже, як наш покійний аткичх, але не дотяг. Нехай так. А якби ні, то зробив би щось не те. Випив би всю воду. А тепер мені кінець, і я піду сам. Тепер мені кінець... Я сам, я ще в силі...

Серед пустельного моря, в тумані, що йому не було ні кінця, ні краю, ні погибелі, страшно й нестерпно було слухати слова людини, яка прирекла себе на повільну смерть. Емраїн пробував якось заспокоїти друга й брата свого Милгуна, щось сказати йому, але той яе хотів його слухати, він поспішав, він вирішив покласти край своїм мукам одним ударом.

— Ти не кажи мені, Емраїне, нічого, вже пізно!— бурмотів Милгун, мов божевільний.— Я сам. Я сам піду. А ви, батько з сином, ви самі вирішуйте. Так буде краще. Ви мене простіть, що так виходить. Ви — батько з сином, ви залишайтеся, ще є трохи води... А я зараз переступлю.— І, вимовивши ці слова, Милгун устав, пригинаючись, тримаючись за борт човна. Похитуючись, зібравшись на останній силі, Милгун сказав Емраїнові, дивлячись спідлоба:

— Ти мені не заважай, Бородо! Так треба. Ти мені не заважай. Прощайте. Може, дотягнете. А я зараз... А ти зразу жени човна геть. Зразу і не жди. Якщо наблизишся, перекину. А тепер греби, Бородо, греби дужче.. Чуєш, перекину...

Емраїнові нічого більше не залишалося, як підкоритися погрозам і благанням Милгуна. Човен пішов по прямій, розтинаючи безшумний туман і безшумну воду. Кириск жалісно заплакав:

— Аки Милгуне! Аки Милгуне! Не треба!

І саме в цю хвилину Милгун рішуче перевалився за борт човна. Човен дуже нахилився й знову вирівнявся.

— Геть! Геть відпливайте! — закричав Милгун, борсаючись у крижаній воді.

В тумані він одразу зник з очей. Все затихло, і потім у дзвінкій тиші ще раз пролунав голос, останній викрик Милгуна, що тонув. І тут Емраїн не витримав.

— Милгуне! Милгуне! — погукав він і, ридаючи, повернув човна назад.

Вони хутко вернулись, але Милгуна вже не було. Поверхня води була пустельна й спокійна, ніби нічого й не

сталося. І вже важко було визначити місце, де втонула людина.

Весь день до вечора вони крутилися тут, нікуди не відпливаючи. Спустошені й убиті горем, вони обидва плакали. Уперше в житті Кириск бачив, як плакав батько. Раніше ніколи з ним такого не траплялося.

— От тепер ми самі,— бурмотів Емраїн, витираючи сльози з" бороди, і ніяк не міг угамувати себе.— Милгуне, вірний мій Милгуне! — шепотів він, схлипуючи...

А день уже хилився до вечора. Так воно здавалося. Якщо десь було сонце," якщо воно ходило по небу над морями, над туманами, то, мабуть, уже закочувалося спокійно на своє місце. А тут, під густим покривалом туману, що темнів поступово, наповнюючись сутінковою млою, кружляв по морю, пропавши без вісті, самотній човен, у якому залишалося тепер тільки двоє — батько й син.

Трохи раніше, перед тимяк сказати собі, що наближається вечір, Емраїн нарешті вирішив, що пора їм попити води.