Рябий пес біжить краєм моря - Айтматов Чингіз

І тільки в погляді зосталося те, чим був Орган. Мудрий, суворий погляд старійшини так само таїв у собі щось значне, відоме й приступне тільки йому.

День почався з найважчого — з того, що розподілили між собою по кілька ковтків води. Орган сам наливав. Затиснувши барило під пахвою, він тоненькою цівкою цідив вологу на дно ковша, і руки його при цьому дуже тремтіли. Першому він подав Кирискові. Кириск ледве дочекався цього. Зацокотів зубами об вінця ковша і, проковтуючи воду, відчув лише на мить, як звогчився, опав жар усередині й як зашуміло від хвилювання в голові. Та доки він повертав ківш, жар знову відновився і палив, як і раніше, і навіть більше, ніби там, усередині, роздратували звіра. Потім пив Милгун. Потім Емраїн. Страшно було дивитися, як вони пили. Хапали ківш тремтячими руками і повертали не дивлячись в обличчя Органові. Нібито він був винен, що так мало їм припало питва. А сам Орган, коли дійшла черга, не налив собі й краплини. Мовчки заткнув чопика. Це здалося Кирискові неймовірним. Коли б барило було в його руках, він ладен був би налити собі повен ківш, потім ще й ще і пити, поки не впав би. А потім хай буде, що буде. Аби лише раз напитися досхочу. А старий Орган відмовив собі навіть у тому, що належало йому.. Відмовився од води на денці.

— Нащо так, аткичх. Наливай, як усім! — не витерпів нарешті Емраїн, хриплячи, пересилюючи себе,— І вчора не пив. Загибати, то вже разом загибати!

— Я перебуду!— спокійно відповів Орган.

— Ні, це неправильно!— підвищив голос Емраїн і додав роздратовано:— Тоді і я не питиму!

— Тут і пити нема чого. Про що мова! — Орган усміхнувся, мовляв, які ви нерозумні, поволі похитав головою, знову виймаючи чопа з барила й, націдивши води на денце, сказав:— Нехай Кириск вип'є за мене.

Хлопець розгубився, і всі замовкли. А Орган простягав йому ківш:

— На, Кириску, пий. Не думай ні про що. Кириск мовчав.

— Пий,— сказав йому Милгун.

— Пий,— сказав йому Емраїн.

— Пий,— сказав 'старий Орган.

Кириск вагався. Мручи од спраги, хотів одним духом випити ці кілька ковтків води, але не посмів.

— Ні,— сказав він, переборюючи бажання, що вогнем палило його всередині — ні, аткичх, сам пий,— і відчув, як запаморочилась голова.

Органова рука здригнулася від цих слів, він важко зітхнув. Погляд його пом'якшав, вдячно голублячи хлопця.

— Я ж на віку своєму, знаєш, ой, як багато води випив. А тобі треба довго ще жити, щоб...— І він не доказав.— Ти зрозумів мене, Кириску? Пий, так треба, ти мусиш випити, а за мене не турбуйся. На!

І знову, ковтаючи воду, лише на мить відчув хлопець, як звогчився, опав жар усередині, й знову, вслід за полегшенням, зразу ж захотілося пити. Цього разу, він відчув у роті присмак води, що вже протухала. Та це не мало значення. Аби лише була вода, хай яка завгодно, аби лише можна пити. А її залишалося все менше й менше...

— Ну, що ж тепер, що будемо робити?—промовив Орган, звертаючись тим часом до одноплемінників.— Будемо пливти?

Запала тривала мовчанка. Всі оглянулись навкруги. Та, крім непроникливого туману за два сажні від човна, у світі нічого не було.

— Куди пливти?—зітхнувши, порушив мовчанку Емраїн.

— Що значить — куди?—несподівано чомусь спалахнув Милгун.— Будемо пливти, краще пливти, аніж здихати на місці!

— Ну, а хіба неоднаково — чи ми пливемо, чи не пливемо?— урезонював його Емраїн.— У такий туман пливти в нікуди, хіба не однаково?

— А мені плювати на туман!— ще з більшим викликом заперечив Милгун.— Мені плювати на твій туман! Утямив? Будемо пливти, а ні, я перекину зараз цей проклятий каяк догори дном, і всі підемо годувати риб! Ти зрозумів мене, Емраїне Бородатий, будемо пливти! Ти зрозумів?..

Кирискові стало не по собі. Йому стало соромно за аки Милгуна. Той чинив не так, як слід, все ж таки він був молодший за батька. Отже, щось зрушилось, щось схитнулося в ньому чи в тому, що вони тепер являли собою, ці четверо нівхів у човні. Всі мовчали, засмучені й пригнічені. Замовк, з шумом дихаючи, і сам Милгун. Емраїн похилив голову. А старий Орган дивився кудись убік, і обличчя його було непроникне, мов той туман, що оточував їх з усіх боків густою завісою.

— Заспокойся, Милгуне,— промовив нарешті Емраїн.— Адже я так; до слова сказав, звичайно, краще пливти, аніж стояти на місці. Ти маєш рацію. Давай, попливли.

І вони рушили. Знову заскрипіли кочети, знову із сплеском підіймалися й опускалися весла, беззвучно розбігалася й одразу ж знову зливалася за човном тиха безслідна вода. Але враження було таке, що вони не пливли, а стояли на місці. Скільки б вони не просувалися, кругом стояв туман, схоже було — ніби вони в зачарованому колі. Оце, напевне, й вивело знову Милгуна з себе.

— А мені плювати на твій туман, чуєш ти, Бородатий Емраїне!— заговорив він, роздратовуючись.— І я хочу, щоб ми пливли швидше! Ворушися, Борода, греби, не спи, чуєш ти! Мені плювати на твій туман!— І при цьому Милгун став різко налягати на весла.— Ану, нагрібай! Нагрібай!— вимагав він.

Емраїн не захотів озлоблювати Милгуна, але його, зачепив Милгунів тон, і він теж прилучився до цієї безглуздої гри.

Човен плив усе швидше й швидше. Він напропале мчав ривками крізь туман, невідомо куди й невідомо чого. А Милгун і Емраїн, не поступаючись один перед одним, оскаженіло гребли й далі в якомусь дикому, несамовитому шалі жорстокості, ніби вони могли випередити туман, вирватися з його безмежжя.

Мелькали лопаті весел, розвіваючи бризки, що косо летіли з них, шуміла вода за бортами, нахилялися й зводилися залиті потом ошкірені обличчя веслярів, які то падали, згинаючись, вимахуючи веслами, то з силою розгиналися, впираючись веслами в воду...

То вдих, то видих, то вдих, то видих... Вдих, видих, вдих, видих...

Туман — попереду, туман — позаду, туман — навкруг.

— Хана, хана! 1 — ніби вихаркуючи, люто піддрочував, вигукував Милгун.

Спершу Кириск пожвавішав, піддався омані руху, але потім збагнув, як це все марно й страшно. Хлопчина злякано дивився на старійшину Органа, чекаючи, що той спинить ДІЮ безглузду гонитву. Але той ніби відсутній був — задумливий погляд його блукав десь осторонь, на обличчі застиг відчужений вираз. І чи то старий плакав, чи то звично сльозилися очі — обличчя його було мокре. Він

Хана — давай, ану лишень!

нерухомо сидів на кормі, ніби й не відаючи про те, що відбувається.

Човен же плив, гнаний напропале крізь туман, невідомо куди й невідомо чого...

— Хана, хана!— одчайдушно лунало в тумані.— Хана, хана!

Так тривало досить довго. Але поступово веслярі стали видихатися, поступово зменшувалася швидкість. І незабаром вони поопускали весла, голосно дихаючи, давлячись од задухи. Милгун не підводив голови.

Так настало гірке протверезіння. Туману вони не випередили, за межі його не вискочили, все лишилося, як і було: мертва хвиля, цілковита невідомість, суцільна непроникна імла. Лише човен і далі ще деякий час плив і крутився з розгону сам по собі...

Навіщо було це робити? Для чого? А що виграли б вони, коли б стояли на місці? Теж нічого.

Кожен, либонь, думав про це. І тоді Орган сказав:

— Послухайте тепер мене.— Слова свої він викладав спроквола, можливо, зберігаючи тим свої сили — адже він уже не пив, не їв другий день.— Можливо,— міркував він,— туман продержиться ще багато днів. Бувають такі роки. Випадки такі бувають. Самі знаєте. Сім, вісім, а то й десять днів лежить туман над морем, як мор над краєм, як хвороба, що не піде геть, поки не вийде строк. А який її строк, про те ніхто не знає. Якщо туман цей з тих, то доля наша тяжка. Юколи зосталося зовсім мало, та й навіщо вона, коли немає води. А вода наша — ось вона!—: І він побовтав у барилі тим, що залишилось. Вода вільно хлюпала десь на долоню-півтори вище дна.

Всі мовчали. І старий вмовк. Ясно було всім-, про що він хотів сказати: пити воду тільки раз на день, на самому денці ковшика, щоб вистачило надовше, якщо пощастить здолати, перечекати напасть туману. А відкриється море, з'являться зірки або сонце — тоді видно буде, а раптом і поталанить добутися до землі.

Отож так воно складалося. Іншого виходу й не могло бути! Проте.легко сказати — перетерпіти, і те, що людина розумом приймає, не завжди приймає її плоть. їм, стражденним, зараз хотілося пити, негайно й не на денці, а багато, дуже багато хотілося води.

Орган розумів безвихідь, і найтяжче було йому самому. Старий висихав на очах. Пооране складками й зморшками темно-брунатне обличчя його з кожною годиною ставало все чорнішим і все більш суворішим від болю, що йшов ізсередини. В засльозених очах з'явився напружений гарячковий відтінок — нелегко було старому примусити себе терпіти такі муки. Але поки що, зберігаючи в собі силу духу, він тримався, як тримається на корені дерево, що вмирає. Проте так не могло довго тривати. Коиче треба було висловити все, що хоч найменшою мірою мало вагу для їхнього порятунку.

— Думав я про те,— вів далі він,— що треба весь час придивлятися й прислухатися до повітря — чи не пролетить часом агукук Агукук —— єдиний птах, що літає над морем у таку пору. Якщо ми перебуваємо десь між якимсь островом і землею, то політ агукук може вказати нам путь. Будь-який птах у відкритому морі летить"тільки по прямій дорозі. Нікуди не звертаючи, тільки по прямій. І агукук також.

— А якщо ми не перебуваємо між островом і землею?— похмуро запитав Милгун, так само не підводячи голови.

— Тоді не побачити нам агукук,— знову ж спокійно відповів Орган.

Кириск хотів уточнити, а чого, мовляв, агукук літатиме над морем, яка у неї, сови, потреба така, але Милгун випередив його.

— А якщо агукук забуде пролетіти над нами, га, аткичх,— похмуро насміхався Милгун,— а надумає пролетіти стороною, он там де-небудь, тоді як?

— І тоді не бачити нам її,— знову ж спокійно відповів Орган.

— Отже, не бачити?— дивуючись, озлоблювався Милгун.— Виходить, і так і сяк, але агукук нам не бачити? То чого ж, питаю, нам стовбичити тут?— озлоблюючись усе більше, бурмотів Милгун, потім гучно зареготав і змовк. Усім було не по собі. Всі мовчали, не знаючи, що робити.

Милгун тим часом щось надумав. Вибив ударом долоні спіднизу весло з кочета, потім виліз чогось на ніс човна і став там на весь зріст, балансуючи веслом.