Катар (Нежить) - Лем Станіслав
Знетямившись, він вирішив знищити безцінні речі, а тоді, в зростаючому шаленстві, наважився й на власне життя. У лікарні він пробував боронитися перед докорами померлого, який з'являвся до нього, аж поки знов не вдався до спроби самогубства. Все це, звичайно, можна було припускати, але якби так і було, це не пояснювало причини раптового безумства такої врівноваженої людини. Вдалося розшукати й колишнього Міттельгорнового сусіда по готелю, який підтвердив свідчення портьє: він справді не отримав у свій час замовленого квитка в оперу, а коли дістав його наступного дня, квиток уже був ні до чого. Отож і справа ексцентричного антиквара зайшла в глухий кут.
У досьє було вже дев'ять випадків із загадковим перебігом і однаково трагічним фіналом. Їхня загальна схожість була разючою, але це й надалі не давало підстав розпочинати кримінальне слідство для розшуку винуватців, бо ж ніщо не вказувало ні на їх місцеперебування, ні навіть на існування. Найдивовижніша річ сталася по закінченні справи Міттельгорна: пансіонат передав префектурі листа, адресованого Міттельгорнові, якого вже рік як не було живого! Конверт з Лозанни був підписаний на машинці й містив аркуш чистого паперу. Встановити, хто його надіслав, не пощастило. Це не могло бути химерним дотепом якогось читача газет: преса не надрукувала й півслова про перший лист на чистому аркуші. Щодо мене, то тут я маю власну думку, але волію поки що помовчати.
Що ж до останніх двох випадків, перший з них стався давно, а другий цими днями. Почну з давнішого. Кілька років тому в Портічі біля Геркуланума зупинився німець із Ганновера Йоганн Тітц. Він оселився в невеликому пансіонаті з гарним видом на Везувій, що зацікавило його, бо він видавав листівки, і серія з Везувієм входила в його плани. Зрештою, метою його подорожі було лікування, бо він змалку хворів на сінну астму. Німець так допався до сонячних ванн, що добряче попікся. Дерматолог у Неаполі заборонив йому бувати на сонці й був вражений обуренням пацієнта, переконаного, що він мусить загоряти й далі, якщо хоче позбутися астми. Так його буцімто запевняв лікар у Ганновері. Щоденно Тітц приймав грязі у невеличкому закладі неподалік від Геркуланума, до якого їздив власною машиною. Дев'ятого травня відчув себе погано — йому паморочилося в голові, — і він вирішив, що отруївся. Влаштував скандал господині за несвіжу рибу, якою та його нібито нагодувала, й на підставі цього не хотів сплатити рахунок. Врешті заплатив і виїхав. Господиня, взявшись після його від'їзду прибирати в кімнаті, виявила на стіні напис червоною тушшю "Мене тут убили". Фарба так просочила побілку, що інакше, як перефарбувавши стіни, ліквідувати її було неможливо, тож господиня подала скаргу на колишнього пожильця. А тим часом Тітц, їдучи на північ, неподалік від Мілана на прямій автостраді несподівано повернув ліворуч і, перетнувши газон, що розділяв трасу навпіл, помчав протилежною смугою назустріч рухові, не зважаючи на звукові й світлові сигнали, яких не шкодували водії. Дивовижна річ: таким чином він проїхав майже чотири кілометри, змушуючи до відчайдушних маневрів зустрічні машини. Дехто з водіїв згодом запевняв, що виникало таке враження, ніби в цьому русі він шукав "відповідної" машини, аби зіткнутися саме з нею. Великий міжміський фургон Інтертрансу, який став йому на дорозі, він об'їхав газоном, знову повернувшись на протилежну смугу, щоб, не проїхавши й кілометра, зіткнутися з малою "сімкою", якою їхало подружжя з дитиною. Лише дитина, зазнавши тяжкої травми, пережила катастрофу. Тітц, їдучи з незастебнутим ременем на великій швидкості, помер на місці. Преса ставила запитання, чи це не новий спосіб самогубства, коли приречений прагне потягти за собою на той світ ще й інших. Адже, зіткнувшись з автофургоном, Тітц, напевно, загинув би один, тому й не скористався з "нагоди". Коли довідались про події, що передували катастрофі, цей випадок було включено в досьє як безсумнівний. Виїхавши з Рима, Тітц зупинився біля станції техобслуговування, бо двигун слабо тягнув, і благав механіків терміново усунути дефект, бо за ним женеться "червоний бандит". Механіки подумали, що він жартує, але зрозуміли, що це не так, коли він пообіцяв їм по десять тисяч лір, якщо вони відремонтують двигун за п'ятнадцять хвилин, і дотримав слова. Більше того, коли він виплатив таку "премію" всім дев'ятьом механікам станції, вони подумали, що чоловік з глузду зсунувся. Його особи, може, й не встановили б, якби німець, виїжджаючи з майстерні, не зачепив однієї машини і не зупинився. Тому на станції записали його номер.
Натомість останній випадок стосується Артура Т. Адамса 11, який, зупинившись у неаполітанському готелі "Везувій", збирався три тижні приймати ванни, але за кілька днів покинув, бо з'ясувалося, що в нього алергія до сірки. Цей високий сорокадев'ятирічний чоловік був жвавий, зовні спокійний, але невдоволений життям: він разів з десять міняв професію. Був банківським службовцем, працівником "швидкої допомоги", продавав піаніно, заочно навчав бухгалтерії, дзюдо, а згодом карате, а ще охочіше вдавався до різних дивацтв. Отримав посвідчення парашутиста, був астрономом-любителем, рік нерегулярно видавав журнал під назвою "Артур Т. Адамс 11", в якому коментував справи, які його на той час цікавили. Журнал він друкував власним коштом і задурно розсилав кільком десяткам знайомих. Був членом безлічі товариств, починаючи з мисливського й кінчаючи товариством осіб, що хворіють на сінну лихоманку.
Повертаючись машиною до Рима, поводився дивно. То гнав з максимальною швидкістю, то спинявся на безлюдді, купив камеру, хоча в нього були безкамерні колеса, а грозу, яка зустріла його під Римом, перечекав, сидячи в машині. Патрульному поліцейському, який зупинився біля нього, пояснив, що має пошкоджені "двірники", насправді вони були справні. До Рима в'їхав уночі й, хоча мав замовлений ще з Неаполя номер у "Хілтоні", об'їздив усі готелі, шукаючи вільної кімнати, і тільки, коли не знайшов її, то повернув до "Хілтона". А вранці його знайшли в ліжку мертвим. Огляд виявив невелике розширення легенів і серця й переповнення судин, типове для смерті від удушення. Але як це сталося, — лишилось невідомим. Висновок судово-медичної експертизи коливався між смертю, викликаною перенапруженням симпатичної нервової системи, й серцевою недостатністю, викликаною попереднім приступом астми. Цей випадок тривалий час обговорювала медична преса, критикуючи хибний висновок експертизи. Лише немовля може задихнутися в подушці. А доросла людина, затуливши уві сні ніс і рот постіллю, одразу прокинеться. Про те, що Адамс хворів на астму, досі було невідомо, то звідки б узявся її приступ? Поза, в якій знайшли Адамса: лежав долілиць на подушці, притискаючи її до обличчя. Якщо це було самогубство, то судова медицина такого способу ще не знала. Казали про смерть від переляку, але, хоча таке й трапляється, її не може викликати кошмарний сон. У цю справу з великим запізненням втрутився Інтерпол, коли до Штатів дійшли листи, надіслані небіжчиком з Неаполя колишній дружині, з якою він і після розлучення підтримував добрі стосунки. Листи, написані з інтервалом у три дні, прийшли одночасно через страйк поштових службовців. У першому листі Адамс писав, що почуває себе приголомшеним, бо в нього знов почалися галюцинації "як після грудочок цукру". Ці слова стосувалися періоду напередодні розлучення, коли Адамс з дружиною вживали накапаний на цукор псилоцибін. Він не міг зрозуміти, що саме тепер, через п'ять років, викликало ці "потворні" галюцинації, які переслідували його вночі. Другий лист тоном і змістом цілковито відрізнявся від першого. Галюцинації, щоправда, тривали й далі, але перестали непокоїти, бо він відкрив їх причину.
"Дрібниця, значення якої ти нізащо не зрозуміла б, відкрила мені очі на нечувану аферу. Я роздобув матеріал про злочин цілком нового типу, злочин не лише без зацікавлення, а й без адреси, наче розсипані по дорозі цвяхи. Ти знаєш, я не схильний до перебільшень, але коли почну це публікувати, зворохобиться не лише преса. Отож мушу бути обережним. Цих матеріалів я не вожу з собою. Вони в надійному місці. Тож більше не писатиму про це. Повідомлю тебе, коли повернуся. З Рима ще напишу, постараюся не баритись, адже я натрапив на золоту жилу, мрію кожного журналіста. Але це золото вбиває".
Не варто й говорити про те, які інтенсивні були пошуки Адамсового сховку. Та вони нічого не дали. Або він нічого не розкрив, і цитований лист становив частину його маячінь, або ж сховав здобуту інформацію надто добре.
Смертю Адамса я закінчую список трагічних випадків, що почалися в Неаполі і його околицях. Слідство, крім італійської поліції, вела й поліція зацікавлених країн — шведська, німецька, австрійська, швейцарська, а також американська. Слідство контролював і координував Інтерпол. У ході його розкрито масу недоліків і дрібних порушень, серед яких були запізнілі заяви про зникнення мешканців готелів, відмова від розтину трупів людей, що померли наглою смертю, однак злочинних намірів не було виявлено, — була лише повільність, недбальство чи страх за власні інтереси.
Першим відмовився провадити цю справу далі Інтерпол, за ним усі інші поліції, а врешті, й італійська. Наново порушила її внаслідок втручання пані Урсули Барбур, головної Адамсової спадкоємиці. Залишив після себе близько дев'яноста тисяч доларів у цінних паперах і акціях. Вісімдесятирічна пані Барбур, яка була Адамсові замість матері, вирішила використати частину цього капіталу на розшук убивць її названого сина. Після ознайомлення з обставинами його смерті за змістом останнього листа до колишньої дружини вона свято вірила, що син став жертвою надзвичайно хитрого злочину, розкрити який не вдалося й поліціям різних країн.
Пані Барбур доручила справу поважному агентству "Елгін, Елгін і Торн", яким керував юрист Самуель Оглін-Гаар, давній приятель мого батька. Це відбувалося тоді, коли вже був очевидний крах моєї кар'єри астронавта. Отож коли агенти Оглін-Гаара ще раз перегорнули передані їм досьє, пройшли всіма слідами, витратили купу грошей на консультації найвидатніших спеціалістів з криміналістики й судової медицини і не посунулися й на крок, Оглін-Гаар за порадою одного з найстаріших своїх працівників — Рендольфа Лоера, якого близькі звали Ренді, — вирішив (скоріше з розпачу, аніж у надії) організувати симуляційну операцію: вислати до Неаполя самотнього американця, якомога подібнішого до типу всіх жертв.
