Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Я не можу зробити це зараз же. Мені не хочеться робити цього тут. Але я поїду до Вашінгтона й викличу тебе.

І ось (він дістав бумажник і вийняв сто доларів — все, що в нього було з собою) візьми це. Завтра я пришлю тобі ще. Ти тепер моя наречена, пам'ятай це. Ти — моя. Він ніжно обійняв її.

Дженні вийшла в нічну пітьму. Без сумніву, він додержить слова. В думках вона вже жила новим, чарівним життям. Безперечно, він одружиться з нею. Подумати тільки! Вона поїде до Вашінгтона, до цього далекого, незнайомого міста. А батько й мати — їм більше не треба буде так багато працювати. А Басе, а Марта... вона сяяла від радості, уявляючи, як багато зможе зробити для них.

Пройшовши квартал, вона уповільнила кроки, і ії наздогнав Брендер; він провів Дженні до хвіртки її будинку й зупинився, а вона, обережно оглянувши все навкруги, легко збігла на ґанок і потягнула двері. Двері були не замкнуті. Дженні заждала хвилину, щоб показати коханцеві, що все гаразд, і ввійшла. В домі було тихо. Вона пробралася до своєї кімнатки й почула сонне дихання Вероніки. Потім безшумно пройшла в кімнату, де спали Басе і Джордж. Басе лежав, простягнувшись на ліжку і, здавалося, спав. Але коли вона увійшла, вік-прошепотів:

— Це ти, Дженні?

— Я.

— Де ти була?

— Послухай,— прошепотіла вона,— ти бачив тата й маму?

— Так.

— Вони знають, що я ходила з дому?

— Мама знає. Вона не дозволила мені питати пре тебе. Де ти була?

— Ходила до сенатора Брендера просити за тебе.

— Ага, он воно що. Мені ж не сказали навіть, чому випустили.

— Нікому нічого не говори, — благально сказала Дженні. — Я не хочу, щоб хто-небудь дізнався. Ти ж знаєш, як татусь до нього ставиться.

— Гаразд,— сказав Басе.

Але йому цікаво було, що подумав колишній сенатор, тцо він зробив і як Дженні з ним говорила. Вона коротко все розповіла, і одразу за дверима "почулись кроки матері.

— Дженні,— пошепки покликала м-с Герхардт. Дженні вийшла до неї.

— Ой, навіщо ти ходила!

І— Я не могла інакше, мамо. Повинна ж я була щось зробити.

— Чому лишалася там так довго?

— Він хотів поговорити зі мною,— невиразно відповіла Дженні.

Мати дивилася на неї повними тривоги, змученими очима.

— Ой, я так боялася, так боялася. Батько пішов був до твоєї кімнати, але я сказала, що ти вже спиш. Він замкнув надвірні двері, але я знову їх відчинила. Коли Басе прийшов, він також хотів тебе бачити, але я умовила його зачекати до ранку.

І вона знову сумно подивилася на дочку.

— Все добре, мамусю,— бадьоро сказала Дженні.— Завтра я тобі про все розповім. А зараз іди спати. Як татусь думає, чому Басса випустили?

— Він не знає. Він думає, може, через те, що Бассу однаково не заплатити штрафу.

Дженні ласкаво обняла мати за плечі.

— Іди спати,— сказала вона.

Вона вже думала й поводилась так, начебто стала на багато років старшою. Вона відчувала, що повинна піклуватися і про себе, і про матір.

Наступні дні Дженні прожила немов уві сні. Вона знову й знову перебирала в пам'яті незвичайні події того вечора. Не так уже важко було розповісти матері, що сенатор знову говорив про одруження, що він хоче одружитися з нею, коли повернеться з Вашінгтона, що він дав їй сто доларів і обіцяв дати ще, але зовсім інша справа—те єдине і найважливіше, про що вона не могла примусити себе заговорити. Це було надто святим. Обіцяні гроші він прислав їй другого ж дня з посильним — чотириста доларів, які він радив покласти на поточний рахунок у банк. Колишній сенатор повідомляв, що він уже на шляху до Вашінгтона, але повернеться або викличе її до себе. "Будь мужня, — писав він. — Тебе ждуть кращі дні".

Брендер поїхав, і доля Дженні справді повисла на волосинці. Але вона зберегла ще всю наївність і простодушність юності; зовні вона була така, як колись, тільки

5*

67

якась м'яка замріяність з'явилася в ній. Безперечно, він викличе її до себе. їй уже ввижались далекі краї, дивне, чудесне життя. У неї є в банку трохи грошей, вона ніколи й не мріяла про таке багатство, тепер вона зможе допомогти матері. Як завжди буває з молодими дівчатами, вона все ще ждала тільки хорошого: інакше, можливо, її скоріше охопили б тривожні передчуття. Вся її істота, її життя, майбутнє — все висіло на волосинці, це могло закінчитись і добре й погано, але для такого недосвідченого створіння зло стає очевидним лише тоді, коли воно вже сталося.

Як можна при такій непевності зберегти душевний спокій — це одно з чудес, розгадка яких у природженій довірливості кожного юного створіння. Не часто буває, щоб дозріла людина зберегла свої юнацькі уявлення І чудо ж не в тому, що хтось їх зберіг, а в тому, що всі їх гублять. Обійди увесь світ — що залишається в ньому, коли у минуле поринуть ніжність і наївність юності, яка дивиться на все широко розплющеними, здивованими очима? Декілька зелених паростків, що іноді з'являються в пустелі наших буденних інтересів, декілька видінь сонячного літа, що промайнули перед поглядом захололої душі, короткі хвилини дозвілля серед невпинної важкої праці — все це трохи відкриває перед стомленим мандрівником всесвіт, який завжди відкритий перед молодою душею. Ані страху, ані користі, простори полів і осяяні промінням горби; ранок, південь, ніч; зірки, пташині голоси, дзюркотіння води — все це віддане в дарунок душі дитини. Одні називають це поезією, інші черстві душі — марною вигадкою. У дні юності все це було зрозуміло і їм, але чуйність юності зникла — і вони вже неспроможні бачити.

Нові переживання Дженні виявлялися лише в замисленому смутку, який відчувався у всьому, що б вона не робила. Іноді вона дивувалась, що листа від Брендера все немає, але одразу ж пригадувала, що він говорив про кілька тижнів, і тому півтора місяці, що вже пройшли з дня їхньої розлуки, не здавалися такими довгими.

Тимчасом вельмишановний екс-сенатор весело поїхав на побачення з президентом, потім поринув у приємне світське життя — і саме збирався відвідати своїх друзів у Меріленді, але тут легка простуда примусила його просидіти ще кілька днів дома. Він був роздратований, що саме тепер йому довелося лягти в ліжко, але й уяви не мав, що його хвороба серйозна. Пізніше лікар виявив у нього важку форму черевного тифу, деякий час він був непритомний, а коли прийшов до пам'яті, був дуже кво лий. Здавалося, що він одужує, але рівно через півтора місяці після його розлуки з Дженні стався раптовий параліч серця, і все було скінчено. Дженні залишалась у щасливому невіданні, не підозрюючи, що він хворий, і навіть не бачила повідомлення, яке було написано жирним шрифтом про його смерть, поки ввечері Басе не приніс додому газету.

— Дивись-но, Дженні,— голосно сказав він,— Брендер помер!

Він подав їй газету, на першій сторінці якої було надруковано:

СМЕРТЬ КОЛИШНЬОГО СЕНАТОРА БРЕНДЕРА

Раптова кончина славного сина штата Огайо. . Помер від паралічу серця в готелі "Арлінгтон" у Ва-шінгтоні.

Недавно він хворів на тиф і, на думку лікарів, вже почав одужувати, але хвороба виявилася фатальною. Найважливіші віхи його незвичайної кар'єри...

Дженні, безмірно приголомшена, дивилася на ці рядки.

— Помер?! — скрикнула вона.

— Як бачиш, надруковано,— сказав Басе тоном людини, що принесла надзвичайно цікаву новину.— Помер сьогодні о десятій годині ранку.

Розділ IX

Ледве стримуючи тремтіння, Дженні взяла газету й вийшла до сусідньої кімнати. Вона стала біля вікна й знову подивилася на ці рядки, вся заціпенівши від невимовного жаху.

"Він помер", от і все, що вона могла зараз зрозуміти, а з сусідньої кімнати до неї долітав голос Басса, який розповідав про подію батькові: "Так, помер", чула вона і знову намагалася уявити собі, що ж це означає для неї. Але свідомість відмовлялася їй служити.

За хвилину до неї підійшла м-с Герхардт. Вона чула слова Басса й бачила, як Дженні вийшла з кімнати, але, пам'ятаючи сутички з чоловіком через сенатора, побоялася виявити свої почуття. У неї ніколи не виникало ані найменшої підозри про те, що сталося між дочкою й сенатором, і зараз їй просто хотілося висловити співчуття Дженні в годину загибелі її надій.

— Як це печально, правда? — сказала вона, щиро засмучена.— Треба ж було, щоб він помер саме тепер, коли хотів стільки зробити для тебе і для всіх нас.

Вона замовкла, чекаючи відповіді, але Дженні немов заніміла.

— Не журись,— говорила м-с Герхардт,— тут уже нічим не допоможеш. Він хотів багато що зробити, але тепер не треба думати про це. Все скінчене, і нічого не можна змінити, ти ж сама розумієш.

Вона знову замовкла, а Дженні лишалася все такою ж німою і нерухомою. Побачивши, що умовляння марні, м-с Герхардт вирішила, що Дженні хоче побути сама, і вийшла з кімнати.

А Дженні все стояла біля вікна, і тепер, коли справжнє значення цієї новини стало доходити до ЇЇ свідомості, вона почала розуміти, яке безвихідне й непоправне її становище. Вона пішла в спальню, сіла на край ліжка і побачила в маленькому люстерку напроти бліде, спотворене від горя обличчя. Дженні розгублено дивилась — невже це вона? "Доведеться виїхати", подумала вона і з мужністю відчаю почала в думках підшукувати собі притулок.

Тимчасом надійшла година вечері, і заради пристойності вона приєдналася до інших; їй було нелегко поводитись, як завжди. Герхардт помітив, що вона пригнічена, але не підозрював усієї глибини відчаю, що приховувався за цим. А Басе був надто заклопотаний власними справами, щоб звертати увагу на кого б то не було.

У наступні дні Дженні обмірковувала своє тяжке становище і запитувала себе, що робити. Правда, гроші в неї є, але ні друзів, ні досвіду, ні притулку. Вона завжди жила з батьками. Іноді вона відчувала незрозумілий занепад духу, здавалося, що якісь невиразні і безіменні страхи переслідували її. Одного разу вранці вона відчула непереборне бажання розплакатися, і потім це почуття часто охоплювало її у найнезручніші хвилини. М-с Герхардт стала помічати це і одного разу вирішила розпитати дочку.

— Скажи, що з тобою? — ласкаво заговорила вона.— Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.

Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м'яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.

— Ох, це все моя провина,— зрештою сказала вона, охоплена каяттям.— Я повинна була зрозуміти.