Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Зокрема, він наймався косити газони.

М-с Герхардт благала його не вбивати себе надмірною працею, але він відповідав, що інакше не можна.

— Ніколи мені відпочивати, коли люди зупиняють мене на вулиці й просять поквитатися з боргами.

Становище родини було жахливе.

На довершення всього Себастян потрапив до в'язниці.

Спричинилися до цього старі хитрощі з крадіжкою вугілля, на якій його кінець кінцем спіймали. Якось увечері він заліз на платформу, щоб скинути Дженні й дітям трохи вугілля, і агент залізничної поліції спіймав його на гарячому. За останні два роки на залізниці не припинялося розкрадання вугілля, але, поки крали потроху, адміністрація дивилася на це крізь пальці. Але, коли клієнти відправників вантажів поскаржилися, що состави, які йдуть з вугільних басейнів Пенсільванії до Клівленда, Цінціннаті, Чікаго й інших міст, втрачають у дорозі тисячі фунтів вугілля, справа була передана до рук сищиків. Не тільки діти Герхардтів намагалися поживитися на залізниці. Багато мешканців Колумбуса систематично займались цим, але трапилось так, що спіймали саме Себастяна й він мусив відбувати кару на страх всього міста.

— Ану, злізай,— сказав сищик, раптово з'являючись з темряви.

Дженні і діти покидали відра й кошики і щосили побігли геть. Першою думком Себастяна також було зскочити на землю й тікати, але сищик схопив його за полу пальта.

— Стоп!— крикнув він.— Саме ти мені й потрібен.

— Пусти! — розлючено відповів Себастян, що був аж ніяк не з полохливих. Він був сповнений відваги й рішучості і добре розумів усю небезпеку свого становища.

— Пусти, кажуть тобі,— повторив він і так рвонувся, що мало не звалив сищика.

— Ну-ну, злізай,— сказав той і, щоб довести свою владу, злісно смикнув Себастяна.

Себастян стрибнув і так ударив супротивника, що той аж похитнувся. Зав'язалася боротьба, але в цю хвилину робітник, що проходив повз них, допоміг сищикові. Удвох вони поволокли Басса на станцію й передали залізничній поліції. Пальто його було розідране, обличчя й руки подряпані, око підбите. У такому вигляді Себастяна замкнули до ранку.

Діти прибігли додому, ще не знаючи, що трапилося із старшим братом, і нічого до ладу не могли розповісти, але коли пробило дев'яту годину, потім десяту, одинадцяту, а Себастян все не повертався, м-с Герхардт мало не збожеволіла від тривоги. Син інколи приходив додому і о дванадцятій, і о першій, але мати відчувала, що цього вечора з ним трапилось щось жахливе. Коли пробило ПІЕ? на першу, а Себастян так і не з'явився, вона розплакалась.

— Треба піти попередити , батька,— сказала вона.— Мабуть, Себастян потрапив до в'язниці.

Дженні визвалася піти. Джордж уже міцно спав, але-його розбудили, щоб він провів її.

— Що таке? — здивовано вигукнув Герхардт, поба чивши дітей.

— Басе досі не повернувся додому,—пояснила Дженні й потім розповіла, як невдало вони цього вечора ходили по вугілля.

Герхардт зразу ж залишив роботу, вийшов з дітьми й рушив до в'язниці. Він догадувався, що трапилось, і серце його стискувалося.

— Тільки цього бракувало! —неспокійно повторюваа він, незграбно витираючи долонею спітніле чоло.

В участку черговий сержант коротко повідомив його, що Басе заарештований.

— Себастян Герхардт? — перепитав він, заглядаючи в списки.— Так, е такий. Крав вугілля і вчинив опір поліцейському. Це ваш син?

— Ach Gott! — сказав Герхардт.— О господи!—повторював він, у відчаї ламаючи руки.

— Хочете його бачити? — запитав сержант.

— Так, так, — відповів батько.

— Проведи його, Фред, — звернувся сержант до старого вартового.— Нехай побачить хлопця.

Коли Герхардт, стоячи в сусідній кімнаті, побачив скуйовдженого і побитого Себастяна, що входив, сили зрадили його, і він заплакав. Він не міг вимовити ані слова.

— Не плач, тату,— хоробро сказав Себастян.— Я нічого не міг зробити. Ну, не біда. Ранком мене випустять.

Герхардт увесь тремтів, причавлений горем.

— Не плач,— говорив далі Себастян, всіляко сам намагаючись стримати сльози.— Зі мною нічого не трапиться. Яка рація плакати.

— Я знаю, знаю,— гірко сказав батько,— та не можу стриматися. Це все моя провина, адже я дозволяв тобі робити це.

— Ні, ні,— заперечив Себастян,— ти тут ні при чому. А мама знає?

— Так, знає, Дженні та Джордж тільки що прийшли &о мене й сказали. Я тільки-но дізнався...

І він знову заплакав.

— Ну, не треба так засмучуватися,— сказав Себас-тян; в цю хвилину в ньому пробудилося все найкраще,