Буремний перевал - Бронте Емілі

Здається, тоді йому вже сповнилося шістнадцять, і, не бувши недолугим ні за характером, ні за інтелектом, він усе-таки примудрявся зберегти в собі щось відштовхуюче, хоча зараз від цього не залишилося й сліду. До того часу він утратив усі й рештки набутого колись виховання; важка й безперервна праця з ранку й до ночі вбила в ньому колишню жагу до знань А і любов до книжок. Його відчуття власної вищості, ще з дитинства прищеплене старим Ерншо, також випарувалося. Він довго намагався триматися нарівні з Катриною у навчанні — і зрештою, вимучений, мовчки облишив усі спроби: він здався безповоротно, і не було нічого, що б могло змусити його рухатися вгору, коли він збагнув, що падає вниз. Згодом його зовнішній вигляд почав відповідати внутрішньому стану: про це говорили незграбна хода, згорблена постать та занехаяний одяг. Природна Гіткліфова потаємність збільшилася до розмірів справжньої відлюдькуватості; певно, він отримував злорадну втіху, викликаючи у людей довкола радше відразу, а не симпатію.

Вони з Катриною і досі проводили разом увесь той час, коли Гіткліф був вільний від роботи, та він ухилявся від словесних виявів свого захоплення нею і з якоюсь злісною підозрою уникав її дівчачих сюсюкань, вважаючи їх жалюгідними подачками. Так от, того дня, про який я завела мову, Гіткліф прийшов додому і проголосив, що хоче поледарювати. Я ж у цей час допомагала Кеті впоратися з платтям: вона і гадки не мала, що Гіткліфові сьогодні заманеться вештатися без діла, тож, вирішивши, що наразі весь дім тільки до її послуг, примудрилася якось сповістити про братову відсутність Едгара і тепер готувалася його прийняти.

— Кеті, ти що, сьогодні зайнята? — спитав Гіткліф. — Кудись збираєшся?

— Ні, надворі дощ, — відказала вона.

— Тоді чого ж ти вдягла шовкову сукню? — не вгавав хлопець. — Сподіваюсь, ніхто не має прийти?

— Та наче ні,— завагавшись, мовила Катрина. — А ти ж маєш бути зараз у полі, Гіткліфе. Ми вже з годину як пообідали; я думала, ти вже пішов.

— Не так уже й часто Гіндлі дозволяє нам відпочити від своєї власної персони, — зауважив хлопчина. — Тож сьогодні а я більше не працюватиму і залишуся з тобою.

— Та ж Джозеф усе розпатякає! Тобі краще піти!

— Джозеф зараз везе вапно до Пеністоун-Крегу; провозюкається з цим до ночі і ніколи нічого не дізнається.

Ведучи таку мову, він попрямував до коминка і всівся біля вогню. Кеті на хвилину замислилася — вона вважала за краще все владнати ще перед приходом Едгара.

— Ізабелла та Едгар Лінтони говорили, що завітають сьогодні по обіді, але, поскільки падає дощ, їх навряд варто чекати, — проказала вона після хвилинної мовчанки.— І все ж таки вони можуть приїхати, і, якщо приїдуть, ти ризикуєш ні за що ні про що отримати прочуханки.

— Накажи Неллі сказати, що ти зайнята, — наполягав він, — не випроваджуй мене за двері через отих своїх жалюгідних і дурних друзів! Буває, мені так хочеться поскаржитися, що вони… та ні, краще мовчати…

— Що "вони", що? — скричала Кеті, метнувши на нього схвильований погляд. — Ой, Неллі! — додала вона роздратовано, вириваючися з моїх рук, — ти так ретельно мене зачесала, що згладила усі кучері! Годі вже, облиш мене в спокої. То на що тобі часом так хочеться поскаржитися, Гіткліфе?

— Ні на що: ти поглянь лише на календар на стіні! — і він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, й повів далі: — Хрестиками позначені ті вечори, які ти провела з Лінтонами, а крапками — ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожен день.

— Так, бачу, і це так по-дурному: ніби я зважаю, з ким і скільки мені треба провести вечорів! — роздратовано кинула Катрина.— І який це має сенс?

— Показати, що я зважав!

— І що, мені тепер весь час сидіти з тобою? — дедалі більше дратувалася дівчина.— І що мені з того за радість? Про що тобі зі мною говорити? Ти з таким же успіхом міг би бути німим, чи дурним немовлям, бо все, що ти говориш, розважає?" мене так само!

— Ти раніше ніколи не казала, що я говорю мало чи що А тобі неприємне моє товариство, Кеті! — схвильовано вигукнув Гіткліф.

— Коли люди нічого не знають і не говорять між собою, це важко назвати товариством, — промимрила вона.

Її товариш підвівся, та не встиг проказати й слова, як надворі зацокотіли копита й, тихенько застукавши у двері, до кімнати увійшов Едгар Лінтон; його лице сяяло від несподівано виказаної йому ласки. Катрина, безперечно, відзначила для себе, як різняться між собою її друзі, коли один увійшов, а другий тут-таки вийшов. Вони відрізнялися так, як різняться голі й непривітні гірські кручі від квітучої долини; і голос, і привітання Едгара на такий самий лад різнилися від його попередника. У Едгара була тиха й приємна манера говорити, він вимовляв слова так само, як і ви — не так різко, як говорять тут, а трохи м'якше.

— Я не зарано приїхав, ні? — спитав він, кидаючи погляд на мене. Я щойно почала витирати посуд та прибирати у шафі у дальньому кутку кімнати.

— Ні,— відповіла Катрина. — Що ти там робиш, Неллі?

— Свою роботу, міс.

(Містер Гіндлі Ерншо наказав мені, коли Лінтон надумається приїхати з візитом, завжди лишатися біля них третьою). Вона підступила до мене і сердито прошепотіла:

— Винось звідси свої ганчірки і сама з ними виходь: слугам нема чого робити при гостях!

— Раз уже випала така нагода, що хазяїна немає вдома, — голосно відказала я, — то треба попоратись. Він не любить, коли я прибираю тут за його присутності. Певна, містер Едгаре мене вибачить.

— А я не люблю, коли ти прибираєш тут у моїй присутності! — владно вигукнула юна леді, не лишаючи своєму гостю жодної можливості заговорити. Вона не спромоглася відійти від розмовки з Гіткліфом.

— Ви вже мені вибачте, міс Катрино, — була моя відповідь; і я знову взялася до роботи.

Вона, гадаючи, ніби Едгар нічого не бачить, вихопила у мене ганчірку й люто вщипнула за руку. Я казала, що не любила її і не вважала за зло дещо присадити її зухвале марнославство; до того ж мені справді було дуже боляче — тому я підхопилася й закричала:

— Ой, міс, яка ж це негарна витівка! Ви не маєте права мене чіпати, і я не збираюсь це терпіти!

— Я тебе не чіпала, ти, брехливе створіння! — вигукнула вона, знову стискаючи пальці, щоб повторити свій щипок — аж вуха почервоніли від злості. Катрина ніколи не могла приховати своїх почуттів — вони завжди були написані на її палаючому обличчі.

— А що це тоді таке? — і я показала чималий синець. Вона тупнула ногою, заціпенівши на мить, а потім у нападі шаленого гніву дала мені такого ляпасу, що на очах виступили сльози.

— Катрино, люба! Катриної — втрутився Едгар Лінтон, вражений тим, що його ідол двічі згрішив — спершу збрехавши, а потім повівшись жорстоко.

— Вийди з кімнати, Неллі! — повторила вона; нею тіпало. Малий Гортон, який всюди ходив зі мною і зараз сидів на підлозі поруч, побачивши мої сльози, і собі почав хлипати, видушуючи впереміш зі сльозами жалісні скарги на "злу тьотю Кеті", чим накликав її гнів на свою ні в чому не повинну голову. Міс Катрина вхопила його за плечі й почала трусити, поки бідне дитя не посиніло; Едгар мимоволі втримав її руки, щоб звільнити його. В одну мить дівчина вивільнилася, і на цей раз так приклала руку до враженого юнака, що вважати це дружнім жестом не наважився б ніхто. Він злякано відсахнувся. Я підхопила Гортона на руки й вийшла до кухні, лишивши двері відчиненими — мені-ж бо хотілося побачити, як вони дійдуть й згоди після такого. Скривджений гість, блідий, із тремтячими губами, попрямував до кутка, в якому лишив свого капелюха. А "Оце правильно! — мовила я до себе. — Прийми це до уваги і — тікай! Вона зробила тобі послугу, давши бодай якесь уявлення про свої справжні нахили".

— Куди ви йдете? — вимогливо спитала Катрина, затуляючи собою двері. Він ухилився і спробував її обминути.

— Ви не мусите йти! — не відступала дівчина.

— Мушу, і піду! — стримано мовив він.

— Ні,— наполягала вона, шарпнувши дверну ручку, — ще не час, Едгаре Лінтон. Сідайте, ви не залишите мене в такому стані. Я буду побиватися весь вечір, а я не хочу побиватися через вас!

— Хіба я можу лишитися, як ви мене вдарили? Катрина мовчала.

— Ви змусили мене боятися й червоніти за вас, — вів Лінтон далі,— і я більше сюди не прийду.

її очі повилися вологою, а вії затріпотіли.

— І ви зумисне сказали відверту неправду, — мовив він.

— Ні! — зойкнула дівчина в нестямі. — Я нічого не робила зумисне! Добре, йдіть, якщо вам так хочеться! Забирайтеся звідси! А я через це буду плакати… я захворію!

Вона впала на коліна біля крісла і розридалася по-справжньому. Едгарові стало рішучості, лиш аби вийти надвір; тут він зупинився. Я вирішила трохи його підбадьорити.

— Міс Кеті в нас страшенно вередлива, сер, — озвалася я до нього. — Така вже зманіжена лялечка! Ви б їхали краще додому, а то вона й справді занедужає — аби лиш нас засмутити.

Бідолашний хлопчина боязно ковзнув поглядом крізь вікно: він не мав достатньо духу, щоб піти, — так само як кішка не може покинути недоїдену мишу чи недобите пташеня. Авжеж, подумала я, не буде йому рятунку: він приречений — і рушає назустріч своїй долі. Так воно й сталося: хлопець рвучко повернувся, вбіг до будинку й зачинив по собі двері; і коли я трохи згодом прийшла їх попередити, що Ерншо повернувся, п'яний, скажений і ладний рознести будинок на друзки (його звичайне бажання в такому стані), то побачила, У що сутичка, навпаки, спричинилася до тіснішої близькості, допомігши побороти юнацьку сором'язливість, і дозволила зрозуміти, що під їхньою дружбою ховалося кохання.

Почувши про прибуття містера Гіндлі Ерншо, Едгар Лінтон поспішив до свого коня, а Катрина — до своєї кімнати.

Я побігла сховати малого Гортона і повиймати набої з хазяйської рушниці, що була його улюбленою забавкою під час нападів божевілля та становила неабияку загрозу для життя кожного, хто насмілювався йому суперечити або просто на довший час привернути до себе його увагу. І я почала виконувати свій намір — щоб він, коли вже раптом справа дійде до пострілів, не заподіяв нікому лиха.

Розділ дев'ятий

Він увійшов, лаючись так, що гидко й слухати, і саме наскочив на мене зненацька, коли я запихала його сина до кухонної шафи. На Гортоні дика батькова любов позначалася так само, як і його скажена лють: завдяки першій малого ледь не роздушували в обіймах і заціловували до смерті, а під час нападів другої погрожували вкинути у вогонь чи розмазати по стіні.