Похорони Великої Мами (збірка) - Маркес Габріель Гарсіа

Він збирався розпочати проповідь, коли побачив хлопця, на якому було сомбреро. Падре помітив, що той оглянув своїми великими спокійними і прозорими очима майже порожній храм. Далі священних побачив того сидячим на останньому сидінні з похиленою головою і руками на колінах. Було зрозуміло, що він був стороннім. Падре мав більше 20 років перебування в місті і міг би розпізнати будь-якого його мешканця навіть за запахом. Тому знав, що хлопець, який щойно зайшов, нетутешній, був чужим. Короткий та напружений погляд виявив, що той мовчазний і трохи сумний, і що у нього брудний і пом'ятий одяг. Ніби він багато часу спав з прямо у ньому, подумав священник, з почуттям, яке було мішаниною огиди і милосердя. Але потім, бачачи його на сидінні, він відчув, що його душу переповнює подяка і готувався виголосити для нього найвеличнішу проповідь свого життя. Христе, подумав він тим часом, дозволь мені згадати про сомбреро, за яке мені не можна виганяти його з храму.

І почав проповідь.

Спочатку він говорив, не усвідомлюючи своїх слів. Він навіть себе не слухав. . Він ледве почув залагоджену і розкуту мелодію, що витікала зі сплячого з початку світу джерела його душі. Мав розгублену впевненість, що слова проростали чіткі, своєчасні, точні, в порядку та відповідні нагоді. Відчував, що гаряча пара стискала його нутрощі. Але також знав, що його дух очищається від марнославства і те відчуття задоволення, почуття яке його захоплювало, не було ні гординею, ні бунтом, ні марнотою, а чистою радістю його духу в Нашому Господі.

У своїй спальні сеньйора Ребекка відчула збій свідомості, зрозумівши, що вона всередині моменту, коли спека стає нестерпною. Якби вона не відчувала себе уродженкою міста та похмурий страх перед новизною, вона би поклала свої манатки у баул з нафталіном та й пішла б тинятися по світу, як це робив її прадід, як їй розповідали. Але в душі вона знала, що їй судилося померти в поселенні, серед тих нескінченних коридорів та дев'яти спалень, чиї дротяні решітки, думала, будуть замінені склом з шипами, коли зійде жара. Таким чином, вона вирішила що залишається тут (і це було рішення, яке вона завжди приймала, коли перетрушувала одяг у шафі), а також вирішила написати "моєму вельмишановному кузену", щоб той відправив молодого падре і щоб можна було знову відвідувати церкву з її капелюхом з крихітними оксамитовими квітами та знову почути впорядковану месу та розважливі і піднесені проповіді.

Завтра — понеділок, зміркувала вона, почавши думати про заголовок листа до єпископа (заголовок, який полковник Буендіа назвав би легковажним і зухвалим), коли Археніда різко відкрила двері з металевою сіткою і вигукнула: "Сеньйора, кажуть, падре черговий раз з глузду з'їхав, прямо з амвона".

Вдова повністю повернула смутне і ображене обличчя до дверей.

"Він божевільний принаймні п'ять років", — сказала вона. І продовжила перебирати свої одежі, кажучи: "Мабуть, він знову побачив диявола".

"Зараз це був не чорт", — сказала Аргеніда.

"То хто?" — запитала сеньйора Ребекка, зарозуміла, байдужа.

"Тепер він каже, що бачив Агасфера".

Вдова відчула нервовий тік, як по її шкірі побігла мурашня. Рій проблемних ідей серед яких не могла розрізнити її розбиті дротяні мережі, спеку, мертвих птахів та чуму промайнув у її голові, коли почула ті слова, яких вона не згадувала з віддалених днів свого дитинства: "Вічний жид". І тоді вона почала рухатися, мертвенно-бліда, крижана, туди звідки з'явилась Аргеніда, а та спостерігала за нею з відкритим ротом.

— Це правда, — сказала вона голосом, який піднявся з самого її нутра.

— Тепер зрозуміло чому гинуть птахи.

Керована переляком вона покрилась чорною вишитою шаллю і проскочила на одному подиху довгий коридор і залу, прикрашену декоративними предметами і двері на вулицю та два квартали, що відокремлювали її від церкви, де святий отець Антоніо, перетворений, віщав: "... Клянусь, що це побачив. Клянусь що він перетнув мій шлях сьогодні вранці, коли я повертався з соборування святим єлеєм дружині Іони, столяра. Клянусь, що той мав палаюче обличчя від прокляття Господа і залишаючи на своєму сліді тліючого попелу. "

Слово що було усічене, попливло в повітрі. Він зрозумів, що не може утримувати тремтіння рук, що все його тіло тіпалося і по хребту повільно спускалася нитка крижаного поту. Він почувався погано, чуючи свій дрож і відчуття спраги і сильного повороту в кишечнику і стугін, що резонував як глибока нота органу в його нутрі. Потім йому відкрилась істина.

Він побачив, що в церкві є люди і що сеньйора Ребекка просувається через центральний неф, жалюгідна, ефектна, простираючи руки вперед з гірким і холодним обличчям. Він смутно розумів, що відбувається, і навіть мав достатню ясність, щоб зрозуміти, що було б марно вважати, що забезпечив диво. Смиренно оперся тремтячими руками на дерев'яний край амвону і відновив промову. "Тоді він підійшов до мене", — сказав він. І цього разу він почув власний пристрасний і переконливий голос. Він пішов до мене, мав смарагдові очі і пошерхлу шкіру і запах козла. І я підняв руку, щоб звинуватити і вигнати його в ім'я Нашого Господа, і я сказав: "Стоп. Неділя ніколи не була вдалим днем щодо жертвоприношення ягняти ".

Коли закінчив, вже почалась жара. Та інтенсивна, нерухома та палюча спека того незабутнього серпня. Але святий отець Антоніо Ізабель вже не усвідомлював спеку. Він знав, що там, за його спиною, знову простувало місто, зворушене проповіддю, але він навіть не був радий цьому. Він навіть не був задоволений негайною перспективою, що вино заспокоїть йому пересохле горло. Він почував себе незручно і невідповідно. Він почувався приголомшеним і не міг сконцентруватися на кульмінаційному моменті проповіді. Те саме відбувалося колись, але зараз це було відволіканням відрізняється тим, що його думка була наповнена певною неспокійністю. Перший раз у житті зараз відчув гордість. І як він уявляв і визначав у своїх проповідях він відчував, що гордість — потяг, рівний спразі. Він закрив скинію і сказала:

— Піфагор.

Служка, хлопчик з поголеною і вилискуватою головою, хрещеник отця Антоніо Ісабель, який і назвав його Піфагором, підійшов до вівтаря.

— Збери пожертвування, — сказав священник.

Хлопчик моргнув, обернувся і потім сказав майже нечутним голосом:

"Я не знаю, де тариль".

Це було правдою. Пожертви не збирали місяцями.

"Тоді знайди велику сумку в ризниці і збирай щонайбільше, стільки, скільки можеш", — сказав падре.

"І що я скажу?" – спитав хлопець.

Падре задумливо споглядав голий та синюватий череп служки.

Нарешті він підморгнув:

"Скажи, що це на те, щоб вигнати Агасфера", — промовив він і відчув, що, повідавши це, він поклав велику тяжкість на своє серце. На мить він нічого не чув, крім шипіння свічок в мовчазному храмі, та своє власне дихання, збуджене і важке. Потім, поклавши руку на плече служки, який дивився на нього круглими переляканими очима, сказав:

"Потім ти береш гроші і віддаєш їх хлопцеві, який був на самоті на початку проповіді і кажеш, що падре відправляє гроші йому, щоб купив нове сомбреро.

Штучні троянди

Рухаючись навпомацки у сутінках світанку, Міна відшукала та одягнула плаття без рукавів, яке вчорашнім вечором повісила біля ліжка і переворушила весь сундук в пошуках накладних фальшивих рукавів. Потім пошукала їх на гачках по стінам, далі – на дверях, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити сліпу бабусю, що спала у тій самій кімнаті. Але коли звикла до темряви, виявила, що бабуся вже встала; тому пішла на кухню спитати про рукави.

– Вони у ванній – відповіла сліпа. — Прала їх вчора поночі.

Вони справді були там, почеплені на дріт двома дерев'яними прищіпками. Ще були вологі. Міна повернулась на кухню та розтягнула зняті рукава на каменях плити. Лицем до неї сліпа помішувала кофе, втупившись мертвими зіницями у карниз кам'яної кладки коридору, на якому стояв ряд горщиків з цілющими травами.

– Більше не чіпай мої речі – промовила Міна – Цими днями не можна надіятись на сонце. Сліпа повернула лице на голос.

– Я зовсім забула, що сьогодні страсна п'ятниця – сказала. Втягнувши носом пару переконалась, що кава вже заварилась і зняла каструлю з плити. — Поклади на папір, бо ці камені замурзані. – добавила.

Міна провела вказівним пальцем по каменям вогнища. Були замащені, але коркова сажа запеклась так, що не бруднила рукави, якщо не терти ними камені.

– Якщо замажуться, ти будеш відповідати – мовила. Сліпа приготувала чашку кави.

– Ти зла – сказала, повернувши стілець до коридору. – Гріх причащатись, коли у гніві.

Сиділа, п'ючи кофе, лицем до троянд внутрішнього дворика. Коли зазвучав третій удар дзвона на месу, Міна зняла рукава з плити, хоча вони були ще вологі. Але одягла їх. Падре Анхел не дав би причастя у сукні з відкритими плечима. Не вмилася. Стерла рушником залишки вчорашньої помади, схопила у кімнаті молитовник і накидку та вихопилась на вулицю. Через чверть години вернулась.

– Попадеш у церкву, коли вже завершать читати Євангеліє – сказала сліпа все ще сидячи лицем до троянд патіо. Міна направилась прямо у вбиральню.

– Не можу йти до меси – сказала. – Рукави вологі і сукня не випрасувана. — Відчула себе переслідуваною поглядом всевидячого ока.

– Страсна п'ятниця і не йдеш на месу – зронила сліпа. Повернувшись з туалету Міна приготувала собі чашечку кави і всілася біля сліпої, прихилившись до побіленого одвірка. Але не могла пити кофе.

– Ти винувата – пробурмотіла із глухим обуренням, відчуваючи що захлинається сльозами.

– Ти плачеш – скрикнула сліпа. Вона поставила лейку поруч з горщиками з орегано і вийшла у патіо, повторюючи: — Ти плачеш. Міна поставила чашечку на підлогу перед тим, як трошки заспокоїтись.

— Плачу від обурення – заявила. І добавила, підійшовши до бабусі: — Ти повинна зізнатись, що завадила мені отримати причастя у страсну п'ятницю. Сліпа нерухомо чекала очікуючи, поки Міна закриє за собою двері спальні. Потім рушила до краю коридору. Нахилилася, мацаючи, поки не натрапила на підлозі навіть не пригублену чашечку. Поки виливала кофе у помийне відро, сказала:

— Господь бачить, наскільки маю чисту совість. Мати Міни вийшла з спальні.

– З ким розмовляєш? – спитала.

– Ні з ким – сказала сліпа.