Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Ангулемська в’язниця збудована в середні віки і пізніше її переробляли так само мало, як і кафедральний собор. Будинок в’язниці, поставлений упритул до будинку колишнього суду, досі зберіг за собою назву "дім правосуддя". Низькі й міцні на вигляд, але досить струхлявілі двері, оббиті цвяхами, цілком заслуговували називатися циклопічними, хоча б тому, що класичне вічко, крізь яке тюремник міг роздивитись відвідувача, перш ніж його впустити, скидалось на око в лобі циклопа. Вздовж фасаду будівлі тягся коридор, куди виходили двері цілого ряду камер; денне світло проникало в них із внутрішнього двору крізь вікна, прорізані майже під стелею і затінені до того ж дашками. Тюремник жив у помешканні, відокремленому від камер склепінням, яке розділяло нижній поверх на дві половини; в самому кінці того склепінчастого коридора крізь вічко у дверях можна було бачити гратчасту хвіртку, що замикала внутрішній двір. Тюремник провів Давіда в камеру, двері якої виходили під склепіння і були якраз навпроти дверей його помешкання. Тюремник хотів мати за сусіда такого в’язня, котрий, з огляду на своє особливе становище, міг скласти йому компанію.
— Найкраща камера,— сказав він, помітивши, що вигляд того приміщення прикро вразив Давіда.
Стіни камери були кам’яні й досить вологі. На прорізаних під стелею вікнах виднілися залізні грати. Від кам’яних плит підлоги віяло крижаним холодом. Чутно
було розмірені кроки вартового, що ходив туди-сюди коридором. Кроки відлунювали під кам’яним склепінням, вони скидалися на одноманітний гуркіт морського прибою, знов і знов нагадуючи тобі: "Тебе стережуть! Ти в неволі!" Всі ці подробиці, все це поєднання гнітючих обставин надзвичайно впливають на свідомість чесної людини. Давід побачив огидний тапчан; але люди, котрі попадають до в’язниці, спочатку настільки збуджені, що хіба тільки на другу ніч помічають, яке тверде в них ложе. Тюремник повівся люб’язно — він запропонував своєму в’язневі погуляти аж до смеркання у внутрішньому дворі. Отож справжні муки Давіда почалися тільки тоді, коли споночіло й хоч-не-хоч довелося лягати спати. Видавати в’язням свічки суворо заборонялося; потрібен був дозвіл прокурора, щоб для арештованого за борги зробити виняток із правила, явно запровадженого тільки для людей, які відбували покарання за вироком суду. Тюремник дозволив Давідові посидіти біля свого вогнища, але па ніч він усе-таки мусив замкнути його в камері. Бідолашний Євин чоловік спізнав тоді всі жахи в’язниці та брутальність її звичаїв, що здалися йому огидними. Але завдяки рисі характеру, притаманній усім мислителям, він замкнувся в своїй самотності, він віддався мріям, яким поетичні душі здатні віддаватися за всіх обставин життя. Кінець кінцем нещасливець став думати про свої справи. В’язниця надзвичайно сприяє бажанню поговорити з власним сумлінням. І Давід запитав себе, чи викопав він свій обов’язок щодо своєї сім’ї? В якому розпачі, мабуть, його дружина! Правду казала йому Маріон, треба було спочатку заробити грошей, щоб дати родині засоби для прожиття, а вже потім собі на втіху винаходити хай там що!
"Як після такої ганьби залишатися в Ангулемі? — думав Давід.— Хай навіть я скоро, вийду на волю — а що 8 нами буде далі? Як ми житимемо?" Його опанували сумніви, чи правильно він ставив досліди. То були муки, врозумітн які може тільки винахідник. Терзаючись непевністю, Давід зрештою ясно усвідомив своє становище і сказав собі те саме, що Куенте говорили татусеві Се— шару і що Пті-Кло сказав Єві: "Припустімо, з дослідами все буде гаразд, але як я запроваджу винахід у виробництво? Доведеться брати патент, а на це потрібні гроші!.. Тільки на фабриці зможу я провести досліди в умовах промислового виробництва, а це означав розкрити таємницю винаходу! О дарма я не послухався тоді Пті— Кло!" (У найпохмуріших в’язницях народжуються най— ясніші думки). "Ну, нехай,— сказав собі Давід, засинаючи на жалюгідній подобі похідного ліжка, застеленого шматиною грубої повсті.— Завтра вранці я, звичайно, побачуся з Пті-Кло".
Отже, Давід був цілком готовий вислухати пропозиції з ворожого табору, що їх принесла йому дружина. Обнявши чоловіка, Єва сіла на краєчок ліжка, бо в камері був лише один дерев’яний стілець, на який бридко було й дивитись. І тут її погляд упав на огидне цебро в кутку камери, на стіни, змережані повчальними висловами та іменами Давідових попередників. І тоді з почервонілих від плачу Євиних очей знову закапали сльози. Побачивши чоловіка у камері, призначеній для злочинців, вона не могла стримати їх, хоча, здавалось, уже всі виплакала.
— Ось до чого призводить гонитва за славою!..—вигукнула вона.— Мій любий, кинь свої досліди... Підемо з тобою пліч-о-пліч протоптаним шляхом і не будемо ганятися за багатством... Після стількох страждань мені мало треба, щоб почувати себе щасливою... І ти ж не все знаєш!.. Твій ганебний арешт — ще не найтяжче лихо!.. Ось читай!
Вона подала йому Люсьєнового листа, і Давід швидко його прочитав. Щоб утішити чоловіка, Єва розповіла, який нещадний вирок Люсьєнові виніс Пті-Кло.
— Накласти на себе руки Люсьєн міг тільки зопалу,— сказав Давід.— Трохи згодом у нього вже не стало б на це духу. Його мужності, як він сам тут пише, вистачав не більш®, як на один ранок...
— Але жити в такій тривозі?..— вигукнула Єва.
На саму думку, що Люсьєн уже мертвий, вона майже простила братові всі гріхи.
Єва переказала чоловікові умови договору, які Пті-Кло нібито виторгував у Куенте і які Давід відразу ж прийняв із видимою полегкістю.
— У нас буде на що прожити в селі десь під Умо, неподалік від фабрики Куенте. Мені хочеться тільки спокою! — вигукнув винахідник.— Якщо Люсьєн покарав себе смертю, у нас вистачить коштів, щоб дочекатись батькової спадщини, а якщо бідолашний хлопець живий, йому доведеться пристосуватися до наших скромних достатків... Куепте, звісно, наживуться на моєму відкритті;
але, зрештою, що я таке порівняно з моєю країною?.. Звичайна собі людина. Якщо мій винахід послужить добробуту співвітчизників, я буду щасливийі Ти сама розумієш, моя люба Єво, що ні я, ні ти не годимось у комерсанти. Нам бракує і пристрасті до наживи, і тієї жадібності до грошей, коли чіпляються за кожний сантим, затримуючи навіть найзаконніші виплати. А в цьому, мабуть, і полягають головні переваги торговця, бо ті два різновиди скупості звуться: розважливість і комерційний геній!
Щаслива їхнім цілковитим взаєморозумінням, цим най— чудовнііпим даром кохання, бо в двох люблячих істот далеко не завжди збігаються думки й інтереси, бва передала через тюремника записку Пті-Кло, в якій вона просила визволити Давіда, оскільки обоє вони, мовляв, згодні на запропоновані умови договору. Через десять хвилин Пті-Кло зайшов до бридкої Давідової камери і сказав бві:
— Ідіть, пані, додому, ми прийдемо слідом за вами...
— Ну, приятелю, як же ти вклепався? — спитав Пті— Кло.— І навіщо тобі знадобилося виходити?
— Таж хіба я міг не вийти? Ось прочитай, що мені написав Люсьєн.
Давід подав Пті-Кло листа, що його підробив Серізе. Пті-Кло взяв листа, прочитав, обдивився з усіх боків, помацав пальцями папір і, заговоривши про справи, мовби неуважно згорнув аркушик і сунув його собі до кишені. Потім стряпчий узяв Давіда під руку і вивів його 8 в’язниці, бо, поки вони розмовляли, тюремникові принесли дозвіл судового пристава на звільнення арештанта. Прийшовши додому після тритижневого ув’язнення, останні години якого, згідно з провінційними звичаями, вкрили його ганьбою, Давід почував себе на сьомому небі. Зайшовши до своєї спальні, він заплакав, як дитина, й почав палко цілувати свого малого Люсьєна. Тим часом повернулися Кольб і Маріон. Маріон довідалася в Умо, що Люсьєна бачили за Марсаком на паризькій дорозі. Він ішов пішки, і його франтівське вбрання привернуло увагу селян, які їхали до міста на базар. Сівши на коня й проскакавши шляхом аж до Манля, Кольб довідався там від пана Маррона, який упізнав поета, що Люсьєн проїхав у кареті на поштових.
— Ну, що я вам казав? — вигукнув Пті-Кло.— Цей хлопець не поет, а якийсь суцільний роман.
— На поштових,— повторила Єва.— І куди ж він міг податися цього разу?
— А зараз,— сказав Пті-Кло Давідові,— ідіть до панів Куенте, вони чекають вас.
— Ох, добродію! — вигукнула прекрасна пані Сешар.— Благаю вас, чесно захищайте наші інтереси, все наше майбутнє у ваших руках!
— Може, пані, вам зручніше, щоб переговори відбулися тут, у вас? Хай тоді Давід залишається вдома. А ті панове самі завітають сюди ввечері, й ви навіч переко— навтесь, добре захищаю я ваші інтереси чи ні!
— Не знаю, як і дякувати вам, добродію,— сказала Єва.
— Отже, домовилися,— сказав Пті-Кло.— Сьогодні
о сьомій вечора, у вас удома.
— Дякую вам,— знову сказала Єва, і з її погляду та голосу адвокат легко міг зрозуміти, як зросла до нього довіра клієнтки.
— Не бійтеся нічого! Як бачите, я мав рацію,— додав він.— Ваш брат уже за три десятки льє від самогубства. Крім того, можливо, уже сьогодні ввечері ви матимете невеличкий статок. Знаходиться серйозний покупець на вашу друкарню.
— Якщо так,— сказала Єва,— то чи не краще нам зачекати і не зв’явувати себе договором із братами Куенте?
— Ви одне забуваєте, пані,— відповів Пті-Кло, відчувши, що поквапився зі своєю відвертістю.— Поки ви не розплатитеся з Метів’є, продати ви нічого не зможете. Адже все обладнання друкарні описане.
Повернувшись до себе, Пті-Кло викликав Серізе. Коли фактор увійшов до кабінету, стряпчий відвів його в нішу вікна.
— Завтра ти станеш власником Сешарової друкарні й дістанеш достатню підтримку, щоб домогтися передачі патенту на твоє ім’я,— сказав він йому на вухо.— Але тобі ж не хочеться потрапити на каторгу?
— Що?.. На каторгу?..— перепитав Серізе.
— Твій лист Давідові — фальшивка, і він у мене... Коли почнуть допитувати Анрієтту, що вона скаже? Ну, ну, заспокойся, я не хочу тебе губити,— швидко додав Пті-Кло, побачивши, як вблід Серізе.
— Чого вам від мене ще треба? — вигукнув парижанин.
— А ось чого,— сказав Пті-Кло.— Слухай мене уважно.
Через два місяці ти станеш друкарем у Ангулемі... але друкарню ти придбаєш у борг і навряд чи розквитаєшся й за десять років!..
