Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Боцман, піднявши руку до козирка, доповів вахтовому начальникові, лейтенанту Павлінову:

— Проба готова, ваше благородіє!

При цьому обов'язково мусив бути присутнім старший офіцер. Такий порядок був на всіх військових суднах. Лейтенант Павлінов, повернувшись до Сидорова, відрапортував:

— Пане капітан другого рангу, проба готова.

З ходової рубки вийшов сам командир і, вислухавши такий же рапорт від старшого офіцера, взявся до проби. їв не поспішаючи, смакуючи, довго. Кок, тримаючи перед ним піднос, застиг у кам'яній позі. А інші троє, дивлячись на главу судна, віддавали йому честь. На цей час на судні у кожної людини шлунок вимагав їжі. А в даному випадку збуджений апетит давав почувати себе ще більше. Вусате обличчя Сидорова виражало одне запитання — лишиться для нього супу чи ні? Лейтенант Павлінов, цей здоровенний мужчина, стиснув шелепи; тремтіли ніздрі його породистого носа. Кондуктор Саем подався тулубом трохи наперед і, вирячивши очі, дивився на командира, ніби удав на свою жертву.

Капітан 1-го рангу Юнг, поклавши ложку на піднос, старанно витер вуса і сказав ласкаво:

— Суп добрий. Тільки іншим разом додавай перцю. Трошки більше.

— Єсть, ваше високоблагородіє,— відповів кок.

Після командира, додержуючи черги по чинах, взялись до проби інші, їли тією ж ложкою, витирали вуса тією ж салфеткою. Ця процедура повторювалась щодня.

Негайно ж, за розпорядженням з містка, я і старший баталер Литовський винесли з ахтерлюка на верхню палубу дві яндови з вином: одна для непарних номерів, друга —для парних. Об одинадцятій годині вахтовий начальник розпорядився:

— Свистати до вина і на обід!

Заголосили дудки капралів. Серед команди почалося пожвавлення. Одні матроси,, брязкаючи залізними укріпленнями, спускали на палуби підвісні столи, другі, схопивши мідні баки, мчали до камбуза, треті, ті, що любили чарку, поспішали до тієї чи іншої яндови, вистроюючись у чергу. Кожному належало півчарки горілки та ще півчарки ввечері — перед вечерею. Пили горілку з насолодою, покрякували і жартували:

— Ех, покотилась, рідненька, в трюм мого живота!

— Добре гріє!

— А за кордоном ром видаватимуть. Той ще кращий.

— Тримайсь, душа,— заллю тебе сорокаградусною.

— За сім років служби я цих півчарок випив у царя безліч — понад чотири тисячі.

Почався обід. Надалі ми, напевне, перейдемо на солонину, але тепер у нас зберігався запас свіжого м'яса. Належало його по три чверті фунта кожному на день. Флотський суп з великою кількістю капусти, картоплі, буряка, моркви, цибулі, забілений приправою з пшеничної муки, червоним стручковим перцем, був густий і наваристий. Тут не можна було гавити жодної хвилини, якщо не хочеш лишитись голодним. Жадібність до їжі одних переходила на інших. Біля кожного бака жваво миготіли десять ложок, проробляючи повітряні рейси від супу до рота й назад, і одночасно працювали, звучно плямкаючи, десять пар людських щелепів. Очі, спалахуючи тваринною пристрастю, напружено дивились на середину столу, туди, звідки било в ніс приємно дражливим запахом. Мовчазні люди із спітнілими й багровіючими обличчями тільки сопли носами,' справляючи таке враження, наче вони виконували непосильну роботу.

Після обіду, до половини другої, можна було відпочивати, а потім давали півгодини на чай.

Але мені було не до цього. Ескадра 29 вересня наближалась до Ліба-ви. Я дивився вперед, туди, де з'явилися піщані береги. За ними, трохи відступивши від моря, густо розкинувся ліс, похитуючись од вітру, наче важко сходячи на гору. В міру вашого наближення випливали з туманної мли будівлі порту Олександра III, фабричні труби, величезний елеватор. Поминувши плавучий маяк, ескадра зайшла за кам'яний хвилеріз і кинула якір в досить просторому аванпорті. Міноносці, що пішли вперед, стояли вже тут.

ОСТАННЯ НІЧ БІЛЯ РІДНИХ БЕРЕГІВ

Три доби минули у великій метушні. Ми довантажувались вугіллям, різним матеріалом і свіжою провізією. На деяких суднах навіть уночі не припинялась робота — виконували її при яскравому світлі дугових ламп. Погода була холодна й буряна. Море ревіло, перекидаючи хвилі через кам'яний мол. Водна широчінь звузилась, покрита хмарами, наче волохатою папахою.

Військовий порт ще не був остаточно обладнаний. Він розширювався і добудовувався. Згодом він мусить замінити собою Кронштадт і стати першим портом на Балтійському морі й головною базою нашого флоту. А поки що велике пожвавлення було лише в Комерчеській гавані. Не замерзаючи взимку, вона працювала цілий рік. Ось чому з усіх кінців Росії котилися вагони в Лібаву, підвозячи сюди експортні товари: хліб, масло, жмихи. А звідси сотні пароплавів під прапорами різних націй, наповнивши вантажем трюми, розходились по іноземних портах.

Якось увечері, бажаючи швидше ознайомитися з організацією ескадри, я почав переглядати накази командуючого. В одному з них, за № 4, був оголошений список штабних чинів, серед яких я зустрів знайоме прізвище. Це був капітан 2-го рангу Курош, зарахований до штабу як флагманський артилерист. Яке щастя було і для мене, і для інших матросів, що ні Рожественського, ні Куроша не було на нашому судні! З цими людьми я проплавав три кампанії на крейсері "Минин" і про цей час у мене залишилися найсумніші спогади.

Тоді Курош був тільки лейтенантом і займав на крейсері посаду старшого офіцера. Вище середнього зросту, довгий, він був сухий і жилавий. Чорна кучерява борідка підковою охоплювала його циганське обличчя, завжди зле, хиже, з очима настороженої рисі. Півсотні офіцерів не могли б завдати стільки горя матросам, скільки завдавала їм ця одна людина. Перепочинок на судні наставав тільки тоді, коли він перепивався. Напившися п'яним, він починав плакати, розпускаючи слину, і ліз до нижніх чинів цілуватись. Декому давав гроші — від карбованця й більше. Іноді викрикував, мотаючи головою:

— Братці мої! Простіть мене. Серце моє все в ранах, в крові. Через те я такий падлюка. Мені нудно жити на світі. А не діждусь того дня, коли ви розірвете мене на шматки...

Зовсім інакше поводився Курош, коли був тверезий. Не минало жодного дня, щоб він власноручно не побив п'ятиадцять-двадцять чоловік з команди. Це було для нього якимось своєрідним спортом. Винного матроса він довго лаяв, поступово підвищуючи голос, немовби розпалюючи себе. А потім закидав руки за спину, і це була певна ознака того, що зараз же почнеться розправа. Так робив він завжди. Довгий час я не розумів цього прийому. Матроси пояснили мені. Виявилось, на пальці правої руки він носив перстень з коштовним каменем. Закинувши руки назад, Курош повертав перстень так, щоб можна було затиснути в кулак коштовний камінь: так краще, не загубиш його. І тільки після цього падали на матроса удари.

Часом Курош вживав покарання більш витончені, з деякою дозою фантазії.

Одного разу гальванер Максим Андрійович Козирев звернувся до нього після сніданку з проханням:

— Ваше високоблагородіе, дозвольте мені сьогодні на берег.

— Чого?

— До церкви піти. У мене сьогодні день ангела. Курош перепитав:

— День ангела, кажеш?

— Так точно, ваше високоблагородіе!

Курош подумав з півхвилини, а потім, немовби співчуваючи йому, промовив:

— Іди за мною.

Привів гальванера на рубку і, не підвищуючи голосу, наказав:

— Стій тут і дивися на небо. Як тільки побачиш свого ангела, зараз же повідом мене.

Козирєв, не розуміючи такого розпорядження, здивовано втупився очима в старшого офіцера, а той одразу заревів:

— Я тобі наказав на небо дивитись! А ти не слухаєш!

Ударивши кулаком в підборіддя, він схопив руками голову гальванера і закинув її назад. Цілу годину Козирєв стояв на рубці і все дивився на небо. Перед підійманням прапора до нього підійшов Курош і спитав:

— Бачив свого ангела?

— Аж ніяк ні, ваше високоблагородіе!

— Ну, гаразд, іди на берег.

Багато матросів на судні старались заприятелювати з коком. Від нього, коли він різав м'ясні пайки, можна було одержати кістку. Щасливець у таких випадках ховався в "шхерах" — за подвійним бортом або в якому-небудь закутку судна, щоб не попасти на очі начальству. Там на самоті він відшліфовував зубами свою здобич до блиску.

Так було на всіх кораблях, так було і на крейсері "Минин".

І от якось наш писар 2-ї статті Охлобистін дістав від кока здоровенну кістку від бичачої ноги — соковиту, з торочками м'яса, з мозком. Та не встиг він відійти від камбуза, як на нього, наче яструб, налетів Курош. Цього разу обійшлося без мордобою. Старший офіцер наказав писарю взяти кістку в зуби, а потім повів його, схопивши за вухо, на бак. Дві години винний простояв з кісткою в зубах, наче собака, блідий, не знаючи, куди сховати очі від сорому.

Нарвався і я одного разу на Куроша. Він побачив у мене книжку: "Вступ до філософії" Паульсена.

— А, ось ти що читаєш!

І почав кричати на мене, розмахуючи кулаками. Не задовольнившись цим, він вчинив у моїх чемоданах трус, і з півсотні моїх улюблених книг полетіло за борт. Але я був невиправний. Тільки з цього часу мені довелось здобувати знання обережніше, так само, як карний злочинець добуває чуже добро,— злодійським шляхом.

Дехто з матросів пробував заявити адміралові Рожественському претензії на Куроша, але згодом вони розкаювалися в цьому.

Тоді вирішили про всі неподобства старшого офіцера написати адміралові анонімного листа. А щоб не могли встановити, чий почерк, знайшли для переписки грамотного матроса з іншого корабля. Пакет послали на ім'я начальника загону заказною кореспонденцією.

Увечері, перед молитвою, коли всі зібрались на верхню палубу, вийшов до нас сам адмірал і загорлав, потрясаючи анонімним листом:

— Хто написав цей ганебний наклеп? Вийди наперед!

З хвилину тривала на судні мертва тиша. І раптом знявся ураган лайки і реву. Адмірал погрожував повісити автора листа на реї.

І тоді зрозуміли, що ніяким шляхом не добитися нам правди.

Важко сказати, хто з них був жорстокіший — Курош чи Рожественський.

Хворобливо самолюбивий, неймовірно самовпевнений, запальний, нестримний у своїй сваволі, адмірал нагонив жах не тільки на матросів, але й на офіцерів. Він зневажав їх, убивав їхню волю, будь-яку ініціативу. Навіть командирів кораблів він всіляко третирував і, не добираючи слів, хльостав їх добірною лайкою.