Продавець повітря - Бєляєв Олександр
Наші собаки дуже охоче їли, — як би це сказати по-російськи — мамонтятину.
— Але ж тут не тільки викопні тварини, тут є ведмеді, лисиці. І потім ці люди?..
— Так, я збирав і живі екземпляри.
— Живих людей?!
— А чому б і ні? Яка різниця? Рано чи пізно кожного з цих людей роздер би ведмідь або вони просто вмерли б природною смертю і безслідно загинули б, як гинуть звірі. А доля тих, що потрапили в мій музей, прекрасна. Вони зберігаються за допомогою холоду не гірше, ніж єгипєтські мумії. Вони обезсмертили себе.
— Для кого? Хто бачить їх?
— Ви, я, хіба не все одно? Я не збираюся робити з мого музею науково-допоміжний заклад і заповідати його кому б то не було. Це моя примха, моя розвага. Не все ж тільки справи! Треба чимось розважатися.
— І для цього ви... вбивали людей?
— Не я перший сказав, що полювання на людей найбільш захоплюючий вид полювання... А втім, не думайте, що я став би полювати спеціально на "двоногих звірів". Невистачало ще цього! Тут тільки ті, хто мав необережність бродити поблизу мого містечка. Про нього ніхто не повинен був знати. І той, хто "йшов за вітром", не повертався назад...
— Але це не все, — сказав він, помовчавши. — Я покажу вам ще один відділ мого музею. Ходімо!
Ми пройшли в суміжну печеру. Вона була значно менша. В глибині печери вздовж стін стояли статуї людей і блищали, мов скло.
Ми підійшли ближче.
— Ось, полюбуйтеся, — сказав містер Бейлі, показуючи на статуї. — Така доля тих, хто намагається тікати звідси. Ось бачите цей п'єдестал? Він був призначений для вас.
Містер Бейлі ввімкнув велику лампу. Яскраве світло осяяло статуї. Я придивився до них ближче і здригнувся. Це були трупи людей, вкриті рідким склом чи якоюсь іншою речовиною.
— Я заморожую людей, потім їх обливаю водою, яка миттю перетворюється на лід. Так вони можуть простояти до другого пришестя... Дуже повчальне видовище, правда ж? Я показую ці мумії всім, хто провинився перший раз, і вплив буває дуже благотворний: у винних пропадає всяка охота порушувати встановлені мною закони... А працівники мені, звичайно, потрібні, особливо кваліфіковані...
Я налічив одинадцять трупів. П'ятеро з них — якути, три, мабуть, іноземці, а решта — схожі на сибірських мисливців. Тонкий шар льоду давав змогу добре бачити. На трупах були костюми, в яких їх застала смерть. У більшості трупів обличчя здавалися спокійними, тільки в одного якута .залишилася на обличчі страшна посмішка.
— Як вам подобається мій "пантеон" ? — запитав Бейлі.
— Огидне видовище, — відповів я. — Треба бути упевненим в цілковитій безкарності, щоб зберігати ці докази злочинів.
— А ви ще не втратили віру у відплату? — іронічно запитав Бейлі. — Так, з цією ілюзією, кажуть, легше живеться. Проте нам час повертатися.
XІ. ПОЛОНЕНІ ПІДЗЕМНОГО МІСТЕЧКА
З нашої подорожі я повернувся зовсім розбитий і пригнічений. А Бейлі ще не все показав мені! Я не бачив машин, не бачив захисних смертоносних гармат, дії "іля". Але й того, що я бачив, було цілком досить, щоб позбавити людину спокою. Бейлі виявився сильнішим і страшнішим, ніж я міг думати. Боротьба з ним буде надзвичайно важкою. А його безумні дії загрожували всьому людству.
Він сам залишався для мене загадкою, його "комерційна" діяльність не могла ставити собі метою тільки вигоду. Справді, на що могла використати незліченні багатства одна людина, що поставила себе поза суспільством, більше того, прирекла все людство, все життя на Землі на жахливу загибель? Це міг зробити тільки маніяк. Можливо, Бейлі ввібрав у себе весь відчай капіталістів, приречених історією, і, як Самсон, вирішив загинути разом із своїми ворогами? Ні. Дика думка! Люди його класу не поспішають самі загинути, якщо вони здорові.
Я ввійшов у лабораторію. Побачивши мене, Нора весело кивнула головою, причому її рум'яне обличчя ледь-ледь спалахнуло. Вона схилила голову над пробіркою.
— Міс Енгельбрект, — досить урочисто сказав я, — дозвольте подякувати вам...
— За хороший відзив? Які дрібниці! Ви варті цього. Коли ви не дуже задумуєтеся, ви чудовий працівник... Не забивайте тільки дуже щільно пробок у посудинах з рідким повітрям і не...
— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!
Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.
— Це ви не жартуєте?
— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.
— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше... Але хто ж загрожував вам смертю? Невже...
— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний "пантеон"?
Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від "торгівця повітрям".
На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.
Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:
— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи... випити мені самому цей бокал?..
Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.
— Алло... Так... Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.
Я підійшов до телефону.
— Так, це я... Ні... Слухаю!
— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.
— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.
— І що ж ви відповіли?
— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.
Нора полегшено зітхнула.
Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.
"Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!"
Нора запитливо подивилася мені в очі.
— Ви все мені сказали?
— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.
— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!
— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.
— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.
Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.
— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас... Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: "Ви нічого не знаєте". Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?
Цього разу зніяковіла Нора.
— Є речі, про які важко говорити...
— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.
— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.
— І ви мені скажете?
— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.
Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.
— Бейлі сказав... що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.
Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.
— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на "моє товариство"... І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок... Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але... науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі... Ви розумієте?.. Він освідчився мені.
— І ви? — спитав я, затримуючи подих.
— Ну, звичайно, рішуче відмовила йому, — відповіла Нора.
Я не міг стримати полегшеного зітхання.
— Я не знала тоді про його справи і мало цікавилася ними. Він мені просто не подобався. Містер Бейлі довго не втрачав надії привабити мене своїми мільйонами, нарешті, залишив мене в спокої, коли я рішуче заявила, Що виїду, якщо він набридатиме мені своїми освідченнями. Це налякало його, і він дав слово "забути пене"... І ось тепер містер Бейлі, мабуть, створив новий варіант колишнього плану, але при цьому він хоче вбити одразу двох зайців. Простіше кажучи, він хотів би одружити нас з вами. Чи не так?..
Я почервонів по саме волосся. Нора розсміялася. Цей сміх обрадував мене. Значить, цього разу плани містера Бейлі не були їй такі неприємні! Але Нора одразу ж засмутила мене. А може, це була тільки жіноча хитрість? Лукаво подивившись на мене, вона серйозно зауважила:
— Але я не думаю, звичайно, виходити заміж за вас, містер Клименко.
— А за кого ж? — сумно запитав я. — Даруйте, вирвалось... Про таке не запитують... Однак сьогодні ми нічого не робимо!? — вирішив я змінити розмову.
— Так, це вірно, — відповіла вона і, піднявши другий бокал з рідким повітрям, вилила рідину на стіл.
Це сталося так швидко, що я не встиг підняти руку з стола. Частина рідкого повітря хлюпнула мені на пальці; повітря зашипіло, випаровуючись. Я відчув опік.
— Боже! Що я наробила! — скрикнула дівчина. — Пробачте мені.
Вона кинулася до аптечної шафочки, дістала мазь проти опіку, вату і бинт і почала перев'язувати мені руку.
На її обличчі було стільки щирого засмучення, вона так дбайливо перев'язувала мені руку, що я був цілком винагороджений.
Двері з кабінету батька Нори розчинилися, і на порозі з'явився він сам.
— Ну що ж, Норо, готово? — запитав Енгельбрект.
— Ми не встигли закінчити, — відповіла Нора.
