Ліс шумить - Короленко Володимир

"Було і бур'яном поросло.

Ліс шумів ... "

I

У цьому лісі завжди стояв шум — рівний, протяжний, як відгомін далекого дзвону, спокійний і сумний, як тиха пісня без слів, як неясне спогад про минуле. У ньому завжди стояв шум, тому що це був старий, дрімучий бор, якого не торкалися ще пила і сокира лісового баришника. Високі столітні сосни з червоними могутніми стовбурами стояли хмуриться раттю, щільно зімкнувшись вгорі зеленими вершинами. Внизу було тихо, пахло смолою; крізь запону соснових голок, якими була усипана ґрунт, пробилися яскраві папороті, пишно розкинулися химерні бахромою і стояли нерухомо, що не хитнувши листом. У сирих куточках тяглися високими стеблами зелені трави; біла кашка схилялася обважнілими головками, як ніби в тихій знемозі. А вгорі, без кінця і перерви, тягнув лісової шум, точно смутні зітхання старого бору.

Але тепер ці зітхання ставали все глибше, сильніше. Я їхав лісовою стежкою, і, хоча неба мені не було видно, але по тому, як хмурився ліс, я відчував, що над ним тихо піднімається важка хмара. Час було не раніше.

Між стовбурів подекуди пробивався ще косою промінь заходу, але в хащах розповзалися вже імлисті сутінки. До вечора збиралася гроза.

На сьогодні потрібно було вже відкласти будь-яку думку про полювання; впору було тільки дістатися перед грозою до ночівлі. Мій кінь постукував копитом в оголені коріння, хропів і насторожував вуха, прислухаючись до гулко клацати лісового відлуння. Він сам додавав кроці до знайомої лісовій сторожці.

Загавкав собака. Між поріділими стволами миготять мазані стіни. Синя смужка диму в'ється під навислими зеленню; похилена хата з кошлатими дахом притулилася під стіною червоних стовбурів; вона ніби вростає в землю, тим часом як стрункі і горді сосни високо похитують над нею своїми головами. Посередині галявини, щільно примкнула один до одного, варто купка молодих дубів.

Тут живуть звичайні супутники моїх мисливських екскурсій — лісники Захар і Максим. Але тепер, очевидно, обох немає вдома, так як ніхто не виходить на гавкіт величезної вівчарки. Тільки старий дід, з лисою головою і сивими вусами, сидить на призьбі і колупає лапоть. Вуса у діда бовтаються мало не до пояса, очі тьмяно, точно дід все згадує щось і не може пригадати.

— Здрастуй, дід. Чи є хто-небудь вдома?

— Еге! — мотає дід головою.— Ні ні Захара, ні Максима, та й Мотря побрела в ліс за коровою ... Корова кудись пішла, — мабуть, ведмеді ... задрали ... Ось воно як, немає нікого!

— Ну нічого. Я з тобою посиджу, почекаю.

— Почекай, почекай, — киває дід, і поки я підв'язують коня до гілки дуба, він вдивляється —в мене слабкими і каламутними очима. Поганий вже старий дід: очі не бачать і руки трусяться.

— А хто ж ти такий, хлопче? — запитує він, коли я підсаджуюся на призьбі.

Це питання я чую в кожне своє відвідування.

— Еге, знаю тепер, знаю, — каже старий, беручись знову за лапоть. Ось стара голова, як решето, нічого не тримає. Тих, що давно померли, пам'ятаю, — ой, добре пам'ятаю! А нових людей все забуваю ... зажився на світлі.

— А давно ти, діду, живеш в цьому лісі?

— Еге, давненько! Француз приходив в царську землю, я вже був.

— Багато ж ти на своєму віку бачив. Чай, є чого розповісти.

Дід дивиться на мене з подивом.

— А що ж мені бачити, хлопче? Ліс бачив ... Шумить ліс, шумить і вдень, і вночі, зимою шумить і влітку ... І я, як та деревина, вік прожив в лісі і не помітив ... От і в могилу пора, а подумаю іноді, хлопче, то і сам зметикувати не можу: жив я на світі чи ні ... Еге, чорт забирай! Може, і зовсім не жив ...

Край темної хмари висунувся з-за густих вершин над лісовою галявиною; гілки замикала галявину сосен захиталися під подувом вітру, і лісовий шум пронісся глибоким посилився акордом. Дід підняв голову і прислухався.

— Буря йде, — сказав він через мінуту.— Це ось я знаю. Ой-ой, зареве вночі буря, сосни ламатиме, з коренем вивертати стане! .. заграє лісової господар ...— додав він тихіше.

— Чому ж ти знаєш, діду?

— Еге, це я знаю! Добре знаю, як дерево говорить ... Дерево, хлопче, теж боїться ... Ось осика, прокляте дерево, все щось белькоче, — і вітрі немає, а вона трясеться. Сосна на бору в ясний день грає-дзвенить, а трохи підніметься вітер, вона загуде і застогне. Це ще нічого ... А ти ось слухай тепер. Я хоч очима погано бачу, а вухом чую: дуб зашумів, дуба вже чіпає на галявині ... Це до бурі.

Дійсно, купа невисоких корчастих дубів, що стояли посередині галявини і захищених високою стіною бору, помахувала міцними гілками, і від них нісся глухий шум, легко відрізняється від галасливого дзвону сосен.

— Еге! Чи ти чуєш, хлопче? — каже дід із дитяче лукавою посмішкою.— Я вже знаю: зворушило так ось дуба, значить господар вночі піде, ламати буде ... Та ні, не зламає! Дуб — дерево міцне, не під силу навіть господареві ... чорт забирай!

— Який же господар, дідові? Сам же ти говориш: буря ламає.

Дід закивав головою з лукавим виглядом.

— Еге, я ж це знаю! .. Нині, кажуть, такі люди пішли, що вже нічому не вірять. Ось воно як! А я ж його бачив, ось як тебе тепер, а то ще краще, бо тепер у мене очі старі, а тоді були молоді. Ой-ой, як ще бачили мої очі змолоду! ..

— Як же ти його бачив, дідові, скажи-но?

— А ось, все одно, як і тепер: спочатку сосна застогне на бору ... Те дзвенить, а то стогнати почне: о'-ох-хо-о ... о'-хо-о! — і затихне, а потім знову, потім знов, та частіше, так гідне жалю. Еге, бо багато її повалить хазяїн вночі. А потім дуб заговорить. А до вечора все більше, а вночі і піде крутити: бігає по лісі, сміється і плаче, крутиться, танцює і все на дуба налягає, все хочеться вирвати ... А я раз восени і подивився у віконце; ось йому це і не по серцю: підбіг до вікна, тар-рах в нього соснові корчем; трохи мені все особа не скалічив, щоб йому було порожньо; та я не дурень відскочив. Еге, хлопче, ось він який сердитий! ..

— А який же він на вигляд?

— А виглядає він все одно, як стара верба, що стоїть на болоті. Дуже схожий! .. І волосся — як суха омела, що виростає на деревах, і борода теж, а ніс — як здоровенний сук, а морда кострубата, точно поросла лишаями. Тьху, який негарний! Не дай же бог жодному хрещеному на нього схожим ... Їй-богу! Я-таки в інший раз на болоті його бачив, близько ... А хочеш, приходь взимку, так і сам побачиш його. Зійди туди, на гору, — лісом та гора поросла, — і лізь на найвище дерево, на верхівку. Ось звідти інший день і можна його побачити: йде він білим стовпом поверх лісі, так і крутиться сам, з гори в долину спускається. Побіжить, побіжить, а потім в лісі і пропаде. Еге! .. А де пройде, там слід білим снігом вистилає ... Не віриш старій людині, так коли-небудь сам подивися.

Розбовтався старий. Здавалося, жвавий і тривожний гомін лісу і нависла в повітрі гроза порушували стару кров. Дід кивав головою, посміхався, кліпав вицвілими очима.

Але раптом ніби якась тінь пробігла по високому, поораному зморшками чола. Він штовхнув мене ліктем і сказав з таємничим видом:

— А знаєш, хлопче, що я тобі скажу? .. Він, звичайно, лісовий господар мерзенная тварюка, це правда. Хрещеному людині прикро побачити таку негарну харю ... Ну, тільки треба про нього правду сказати: він зла не робить ... Пожартувати з людиною пожартує, а щоб хвацько робити, цього не буває.

— Та як же, дід, ти сам говорив, що він тебе хотів вдарити корчем?

— Еге, хотів-таки! Так то ж він розсердився, навіщо я в вікно на нього дивлюся, ось воно що! А якщо в його справи носа не сунути, так і він такій людині ніякої капості не зробить. Ось він який, лісовик! .. А знаєш, у лісі від людей страшніше справи бували ... Еге, їй-богу!

Дід нахилив голову і з хвилину сидів мовчки. Потім, коли він подивився на мене, в його очах, крізь застеленому їх тьмяну оболонку, блиснула наче іскорка прокинулася пам'яті.

— Ось я тобі розповім, хлопче, лісову нашу бувальщину. Було тут раз, на самому цьому місці, давно ... Пам'ятаю, я, рівно сон, а як зашумить ліс голосніше, то і все згадую .. Хочеш, розповім тобі, а?

— Хочу, хочу, діду! Розповідай.

— Так і розповім ж, еге! Слухай ось!

II

У мене, знаєш, батько з матір'ю давно померли, я ще малим хлопчиком був ... Покинули вони мене на світі одного. Ось воно як зі мною було, еге! Ось громада і думає: "Що ж нам тепер з цим хлопчиком робити?" Ну, і пан теж собі думає ... І прийшов на цей раз з лісу лісник Роман, та й каже громаді: "Дайте мені цього хлопця в сторожку, я його буду годувати ... Мені в лісі веселіше, і йому хліб .. . "Ось він як каже, а громада йому відповідає:" Бери! " Він і взяв. Так я з тих самих пір в лісі і залишився.

Тут мене Роман і вигодував. Ото ж людина був якийсь страшний, не дай господи! .. Зростанню великого, очі чорні, і душа у нього темна з очей дивилася, бо все життя ця людина в лісі один жив: ведмідь йому, люди говорили, все одно, що брат , а вовк-племінник. Всякого звіра він знав і не боявся, а від людей цурався і не дивився навіть на них ... Ось він який був — їй-богу, правда! Бувало, як він на мене гляне, так у мене по спині ніби кішка хвостом поведе ... Ну, а людина була все-таки добрий, годував мене, нічого сказати, добре: каша, бувало, гречана завжди у нього з салом, а коли качку вб'є, так і качка. Що правда, то вже правда, годував-таки.

Так ми і жили вдвох. Роман в ліс піде, а мене в сторожці заборона, щоб звірюка не з'їла. А після дали йому жінку Оксану.

Пан йому жінку дав. Закликав його на село, та й каже: "Ось що, каже, Роман, одружуйся!" Каже панові Роман спочатку: "А на якого ж мені бica жінка? Що мені в лісі робити з бабою, коли у мене вже й без того хлопець є? Не хочу я, каже, одружитися!" Чи не звик він з дівками возитися, ось що! Ну, та й пан теж хитрий був ... Як згадаю про цього пана, хлопче, то і подумаю собі, що тепер уже таких немає, — немає таких панів більше вивелися ... Ось хоч би й тебе взяти: теж, кажуть, і ти панського роду ... Може, воно й правда, а таки немає в тебе цього ... сьогодення ... Так собі, мізерний хлопчина, більше нічого.

Ну, а той справжній був, з колишніх ... Ось, скажу тобі, таке на світі водиться, що сотні людей одну людину бояться, та ще й як! .. Подивися ти, хлопче, на яструба і на курчати: обидва з яйця вилупилися , та яструб зараз вгору норовить, еге! Як крикне в небі, так зараз не те що курчата — і старі півні забігають ...