Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу - Маар Пауль

— Адже всі помилки робив не я, їх завжди робила машина! Я просто забажаю, щоб ми з тобою опинились на якомусь безлюдному острові.

— Надовго? — запитав Суботик.

— Ну, може, на день, якщо нам там сподобається. Або на хвилину, якщо не сподобається.

— А тоді?

— А тоді я забажаю повернутись.

— Як? Без машини для здійснення бажань?

— Ох, справді! — похопився пан Пляшкер. — Про це я не подумав. Адже машина залишиться тут! Її ж не можна пересувати. А без машини ми так і залишимось на безлюдному острові. Що ж нам робити?

— Боюся, що доведеться вам відвідати безлюдний острів без мене. Я зостанусь тут, коло машини, щоб повернути вас додому.

— Мабуть, так, — погодився пан Пляшкер. — Шкода, що тебе не буде зі мною. Та якщо на тім острові гарно, то ми ж можемо бувати там по черзі. Одного разу я вирушаю туди, а ти потім повертаєш мене додому, а іншим разом ти — на острів, а я повертаю звідти тебе. Згода?

— Згода. А коли ж мені вас повертати?

— Може, за годину, — запропонував пан Пляшкер.

— Найкраще — за п'ять хвилин. Хто знає, де саме ви опинитесь. Якщо там гарно, то я ж можу відразу переселити вас туди знов.

— І це слушно, — сказав пан Пляшкер, поставив перемикач на "увімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала рівномірно, й мовив:

— Я хочу негайно опинитися на безлюдному острові!

Машина загула, і ось уже Суботик залишився в кімнаті сам-один. Він якусь хвилину ходив з кутка в куток, трохи погойдався на гардині, побалансував на спинці крісла і нарешті, коли йому здалося, що п'ять хвилин уже минуло, сказав у розтруб машини:

Нехай пан Пляшкер, тато мій, отут опиниться як стій!

Машина загула, і на столі, тремтячи всім тілом, сховавши змерзлі руки в рукава, постав пан Пляшкер.

— Клята машина! — простогнав він. — Втелющила мене, мабуть, десь під самісіньким Північним полюсом. Отам-то холоднеча, скажу я тобі! Я б не витримав там більше ані хвилини!

— А чи то хоч справді був безлюдний острів? — запитав Суботик.

— Мабуть, найбезлюдніший у світі, — відповів пан Пляшкер і зліз зі столу. — Ніде ані лялечки, нікого, хто позичив би людині якогось кожуха.

Навколо самі тобі скелі та вода, в якій плавають айсберги.

— Машина ж не винна, що ви сказали тільки: "на безлюдному острові". Хіба ви не могли як слід продумати своє бажання?

— Не міг же я повідомити машині назву безлюдного острова, — боронився пан Пляшкер. — Бо якби я знав назву, то це вже не був би незнаний безлюдний острів, а саме на такий мені хотілося. Отож я просто спробую ще раз. Тільки вже тепер

мерзнути я не буду!

Він підійшов до машини. А що перемикач досі ще стояв на позначці "увімкнено", то панові Пляшкеру лишилося тільки сказати:

— Я хочу негайно опинитись на жаркому безлюдному острові!

Машина загула, й пан Пляшкер зник.

Цього разу Суботик, зоставшись на самоті, трохи повиглядав у вікно, тоді виліз на шафу і скочив звідти на ліжко, а коли врешті йому здалося, що п'ять хвилин уже минуло, сказав до машини для здійснення бажань:

Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить

тут, біля мене хай стоїть!

Машина загула, і в кімнаті поруч Суботика де не взявся пан Пляшкер.

Його черевики тхнули припаленою шкірою, права холоша штанів була обгоріла і ще трохи курилася.

— Давно пора! — вигукнув він. — Ще п'ять хвилин — і острів злетів би в повітря вкупі зі мною. Земля вже почала двигтіти.

— А чи там було принаймні жарко? — поцікавився Суботик.

— Жарко — не те слово! — відповів пан Пляшкер. — То був вулканічний острів. Весь укритий гарячим попелом і текучою лавою. Добре, що ти мене звідти забрав. Я вже не наважуюся загадати бажання про ще якийсь безлюдний острів. Це стає

дедалі небезпечніше.

— А яким ви, власне, уявляєте собі любий вам безлюдний острів?

— Там має сяяти сонце. Мають бути пальми, білий пісочок і прозорі джерела. А море довкола — блакитне і прозірчасте, — розмріявся пан Пляшкер.

— І чого ж ви не розповіли отак про нього машині?

— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер. — Зараз я це зроблю: я хочу негайно опинитись на такому безлюдному острові, де є пальми, білий пісочок, прозорі джерела, блакитне море й багато сонця!

Машина загула — і Суботик знову лишився на самоті. Він узяв з полиці газету, прочитав кілька рядків, тоді зробив з однієї газетної сторінки літака і разів кілька пустив його в політ по кімнаті.

Коли п'ять хвилин начебто минуло, він став біля машини й сказав:

Пан Пляшкер, тато мій, цю ж мить

тут, біля мене хай стоїть!

Машина загула — і пан Пляшкер постав перед Суботиком. Він скинув куртку й черевики, з його босих ніг осипався білий пісок.

— Ти маєш це побачити! — захоплено вигукнув він. — Острів — як у книжці з малюнками! Пальми, пісок і море! Я хочу, щоб ми були на цьому острові удвох, а тоді... ти...

Суботик мерщій урвав його балачку:

— Мовчіть! Не кажіть свого бажання, тату! Машина ж увімк....

Та було вже запізно. Вони ще почули, як машина, легенько клацнувши, вимкнулася, — і вже стояли обидва на березі моря під кокосовою пальмою.

Перед ними гомонів прибій і низько над поверхнею води літали великі морські птахи. Позад них у густому пралісі хрипко озивалися дикі папуги й верещали мавпи.

— Тут чудово, татку! — в захваті сказав Суботик. — Цілком так, як ви собі бажали.

— Тільїси що ми наробили! — забідкався пан Пляшкер. — Це жахливо!

— Жахливо? Чому жахливо? Що вам не подобається?

— Ніколи вже ми не повернемось додому! — аж затинався пан Пляшкер. — Доведеться нам довіку лишатися тут, на цьому острові! — Сполотнілий від жаху, він сів на білий пісок.

— І що це з вами враз сталося? — спитав Суботик. — То вас хтозна-як тягне на цей острів, аж навіть я мусив опинитись тут, то тепер ви сидите й мало не плачете.

— Мені хотілося трішки перепочити, а не лишатися тут до кінця моїх днів, — відповів пан Пляшкер. — Ну скажи, де ми спатимемо?

— Та це простісінька річ! — сказав Суботик. — Ми зробимо собі курінь. Із пальмового листя.

— А що будемо їсти?

— Кокосові горіхи. І ананаси. Й банани. А тоді — часом піймаємо яку рибину.

— А питимемо що?

— Питимемо воду. Врешті-решт, ви забажали собі острів з прозорими джерелами.

— Он як! А що мені робити, як я захворію? Бач, не знаєш, що сказати, правда?

— Знаю! Як захворієте, то підете до лікарні.

— До лікарні? А де ж та лікарня?

— На розі вулиць Альберта Швейцера й Садової, — сказав Суботик, сміючись. — Біля самої трамвайної зупинки.

Аж тепер пан Пляшкер не на жарт розсердився.

— А як мені туди дістатися? — вибухнув він. — Я в розпачі, а тобі все смішки!

— Не гнівайтеся, татку, — сказав Суботик. І знов засміявся. — Придивіться-но краще пильніш до мого обличчя.

— До твого обличчя?.. Ох, який же я осел!.. Тобто який же я нетяма! — вигукнув пан Пляшкер, і собі сміючись. — Я вже так звик загадувати все машині, що зовсім забув про ту одненьку цяточку, яка в тебе ще є.

— Отож-бо, татуню! Ну то миттю загадайте моїй цяточці, щоб ми чимшвидше опинились у вашій кімнаті.

— Та ні, нема чого так поспішати, — сказав пан Пляшкер і підвівся. — Тепер, знаючи, що в нас є змога повернутися додому, я залюбки побуду тут ще тиждень-другий — влаштую вакації!

Цього вони хотіли обидва.

Викупавшись у морі, попадали на дрібненький пісочок, аби обсушитися на сонці.

По якомусь часі їм захотілося їсти. Тоді Суботик видерся на кокосову пальму й нарвав та накидав додолу велетенських кокосових горіхів. А поки пан Пляшкер ходив понад берегом, шукаючи камінця, щоб розколоти горіхи, Суботик уже спустився з пальми, позбирав їх і порозлущував своїми гострими зубами.

Коли пан Пляшкер нарешті вернувся з невеличким камінцем у руці, усі горіхи лежали рядочком, розлузані на дві половинки. Пан Пляшкер узяв одну і всмак став сьорбати біле кокосове молоко.

— Як маєш при собі Суботика, то всі лускуни, відкривачки і штопори можуть лишатися вдома, — засміявся він.

— І всі намети — також, — додав Суботик. — Бо зараз я поставлю для нас курінь.

Він назбирав довгих патиків, повстромляв їх навскіс у пісок, переплів пальмовим листям — і невдовзі на узбережжі стояв простий затишний курінь.

Увечері обидва сиділи перед ним і дивилися в небо, дивуючись із того, що зірки тут набагато яскравіші й більші, ніж над рідною домівкою.

Вітер змінив напрямок, віяв тепер у бік моря й стиха шелестів пальмовим листям.

Суботик гучно позіхнув.

— Цікаво, де саме ми перебуваємо. Ви можете визначити це по зорях, тату? — спитав він.

Пан Пляшкер з хвилину роздивлявся небо.

— Мабуть, коли ми це вивчали, мене саме не було в школі, — сказав він. — Але з огляду на мою засмагу — ми десь на далекому півдні.

— На півдні? Може, в тихоокеанських тропіках? У морі Південної півкулі? — радо спитав Суботик.

— Можливо.

— У південних морях годиться співати південноморські пісеньки. — Суботик замугикав щось собі під ніс. — Зараз я вам якусь заспіваю.

— Тільки, будь ласка, одну! Більше я не витримаю, можу заснути.

— Одну, та гарну, — сказав Суботик і почав:

На Північне море гляну —

так одразу і зів'яну.

— Ти ж наче мав заспівати про Південне море? — здивувався пан Пляшкер.

— Я й співаю про Південне. Це вступ. Коли хочеш щось похвалити, спершу треба розповісти у вступі, яке погане все інше, крім того, що ти збираєшся хвалити. Тоді похвала звучить переконливіше. — І Суботик знову завів:

На Північне море глянеш —

то від туги весь зів'янеш.

Та й у Східнім морі теж

духом ти не оживеш...

Океан же Атлантичний

щось мені не симпатичний.

Море Середземне

піниться даремне!

І Ла Манш

має ґандж —

бо вузький

аж-аж-аж!

Насправді затишне,

і тепле, і втішне —

найкраще для мене —

море Південне!

Сонцем осмалить вас,

славно припалить вас —

нетрадиційною

вкриє засмагою,

провокаційною

сповнить відвагою,

нерви вгамує вам,

страх одведе!

Де ж воно, де?

Де ж воно, де?

Ось воно де —

найкраще для мене

море Південне!

— Тому, якщо над морем я стою, то море буде це лише Південне, і якщо навіть сон прийшов до мене – і собі в риму сказав пан Пляшкер, потягся, позіхнув і поліз у курінь.

За цей день він таки добряче втомився. Суботик побрався слідом за ним, і обидва враз поснули.

П'ятий розділ. Суботик у небезпеці

Над вухом гуло й дудніло.

— Годі тобі дудукати, — крізь сон промимрив пан Пляшкер. — Пані Моркван зараз прибіжить сваритися.

— Це не я, — озвався під боком Суботик.

Пан Пляшкер трохи підвівся.

— Як у моє ліжко потрапив пісок? Що ти знову накоїв? — сонно запитував він.

Суботик засміявся.