Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Вулик стоїть, де стояв, і ті, хто пурхає над милою їхньому серцеві, освяченою віками соломою, все ще пишаються всує її древністю, не помічаючи ні старезності свого житла, ані радощів незліченних енергійних роїв, що збирають свіжий мед незайманого світу. Але оскільки ця тема мусить більше цікавити політика чи історика, ніж скромного оповідача, що пише про події буденного життя, ми обмежимося лише тим, що безпосередньо стосується до нашої оповіді.
Якщо громадянин Сполучених Штатів має право претендувати на знатне походження, то він і не звільнений від покари за гріхи свого занепалого роду. Як відомо, подібні причини дають подібні наслідки. Данина, яку народи повинні платити у вигляді виснажливих випробувань в обителі Церери[17], щоб заслужити її прихильність, в Америці виплачується певною мірою нащадками замість предків. Поступ цивілізації у нас дуже схожий з тими явищами, що, як то кажуть, "відкидають тінь вперед". Градацію суспільства — від стану, який називається витонченим, до стану, настільки близького до варварства, наскільки це можливо при зв'язках з цивілізованою нацією, — можна простежити від серця Штатів, де починають приживатися багатство, розкіш, мистецтво, до тих віддалених кордонів, які ще й постійно відсуваються все далі, і де культура ледь мріє крізь темряву — так повзучі тумани передують наближенню дня.
Тут і тільки тут ще зберігається широко розповсюджена, але зовсім нечисленна верства людей, яких можна порівняти з тими, хто проклав шлях духовному прогресові народів Старого Світу. Між жителем американського пограниччя і його європейським прототипом існує виняткова, хоч і не повна, схожість. Обидва, можна сказати, нестримні; обидва хоробрі, бо привчені до небезпек; горді, бо незалежні; і обидва, не даруючи своїм кривдникам, самі мстять за образи. Поширювати це порівняння далі було б несправедливо стосовно до американця. Він нерелігійний, бо успадкував переконання, що суть релігії полягає не в обрядах; а будь-яку підробку його розум відхиляє. Він не лицар, бо не має влади обдаровувати нагородами; і влади він не має, бо ж він витвір системи, а не творець її. Яким чином ці риси виявляються в характерах найяскравіших представників цієї верстви, буде видно з перебігу нашої оповіді.
Ішмаел Буш усе своє життя — п'ятдесят з гаком літ — прожив поза суспільством. Він похвалявся, що ніколи не затримувався в тих краях, де не міг зрубати перше-ліпше дерево, яке побачить із свого порога; що закон рідко коли навідувався до його порубу і що звук церковного дзвону ніколи не був приємним для його слуху. Працював він у міру своїх потреб, а що вони були звичайними потребами людей його прошарку, він їх легко задовольняв. Він не шанував ученості, за винятком лікарського ремесла, бо вбачав сенс лише в тій розумовій праці, яка дає відчутні наслідки. З поваги до вищезгаданої науки він піддався на умовляння одного лікаря, кого пристрасть до природознавства навела на думку використати нахил скватера до кочового життя. Скватер сердечно прийняв цього добродія до своєї родини, точніше — під свій захист, і вони у цілковитій злагоді пройшли по преріях разом весь довгий шлях, причому Ішмаел не раз утовкмачував своїй дружині, що він дуже радий мати такого супутника, який стане їм у пригоді на новому місці, куди б не завела їх доля, поки сім'я "призвичаїться". Але натураліст часто-густо, захопившись своїми дослідженнями, щезав на кілька днів, ухиляючись від прямої путі скватера, який ішов за сонцем. Мало хто не вважав би себе щасливчиком, опинившись далеко від табору під час грізного наскоку сіу, як опинився Оубед Бат (чи Баттіус — йому більше подобалося, коли його називали саме так), доктор медицини і член кількох наукових товариств по цей бік Атлантики, наш заповзятливий медик.
Хоч Ішмаел, від природи забарливий, ще не зовсім прокинувся і не відчув усього тягаря свого лиха, він був прикро вражений тим, як вільно повелися з його власністю. Проте він заснув, бо, по-перше, сам розпорядився відпочивати, а по-друге, він знав: розшукувати щось у прерії поночі — даремна праця. А ще, розуміючи всю небезпечність свого становища, він не хотів у погоні за втраченим ризикувати тим, що в нього залишилося. Хоч як жителі прерії полюбляли коней, чимало інших речей, що зоставалися в подорожніх, цікавили індіанців не менше. Сіу досить часто вдавалися до такої хитрості: викрадали худобу, а тоді, скориставшися з переполоху, грабували табір. Але Маторі на цей раз, очевидно, недооцінив проникливості людини, на яку напав. Ми вже бачили, як флегматично скватер сприйняв свої збитки; тепер покажемо, що він надумав, добре поміркувавши.
Хоч у таборі було чимало очей, які не спали, й чимало вух, які вслухалися в найменший шерех, що міг би вістувати наближення нової небезпеки, решту ночі в нім панував глибокий спокій. Тиша і втома зробили врешті-решт своє діло, й над ранок усі, крім вартових, знов поснули. Як ці ледачі сторожі виконували свій обов'язок, невідомо, бо нічого не трапилося такого, що підтвердило б чи спростувало їхню пильність.
Тільки-но почало розвиднятися й сіре світло розлилося над темною прерією, Еллен Уейд підвела своє стривожене, напівзлякане, а все ж рум'яне обличчя над дітьми, які спали покотом і серед яких вона прилягла, крадькома повернувшись до табору. Обережно підвівшись, вона тихенько переступила через сонні тіла й так само обачно подалася до найдальшого кутка Ішмаелового укріплення. Там вона зупинилась і прислухалась, ніби вагаючись, чи йти далі. А втім, затрималася вона ненадовго, і перш ніж вартовий сонним оком устиг розрізнити її прудку постать, Еллен уже прослизнула в улоговину й вибігла на вершину найближчого горба.
Дівчина напружено прислухалася, сподіваючись почути щось інше, крім подиху вранішнього вітру, який ледь шурхотів у траві біля її ніг. Вона вже пішла була, розчарована, коли це до неї долинув хрускіт бур'янів під чиєюсь ходою. Радісно кинувшись уперед, вона розгледіла обриси якоїсь постаті, що вибиралася на горб із протилежного від табору боку. Дівчина вже проказала: "Пол!"—і заговорила швидко й схвильовано, як може промовляти тільки закохана жінка, зустрівшись із своїм другом, та раптом затнулась і, відступивши, сказала холодно:
— Не думала я, лікарю, зустріти вас такої години!
— Будь-яка година, будь-яка пора року, моя люба Еллен, годяться для справжнього природолюба, — відказав маленький, щуплявий, уже літній, але дуже жвавий чоловічок, одягнений в якусь дивну суміш сукна й шкур. Він підійшов до неї без церемоній, наче давній знайомий. — А той, хто не вміє і в цьому присмеркові розшукати щось, гідне подиву, позбавлений багатьох утіх життя.
— Щиру правду кажете, — відповіла Еллен, раптом похопившись, що й вона мусить якось пояснити свою появу тут о цій порі. — Я знаю людей, які вважають, ніби вночі земля привабливіша, ніж при яскравому сонячному світлі.
— Ага! Значить, у них надто опуклі органи зору. Та коли людина справді хоче вивчити поведінку котів чи звички, скажімо, тварини-альбіноса, вона повинна ще вдосвіта бути на ногах. А втім, є такі люди, які воліють розглядати різні речі в сутінках просто через те, що вони краще бачать о цій порі.
— Оце тому ви й бігаєте по ночах?
— Я бігаю по ночах, моя люба, тому, що Земля обертається навколо своєї осі й Сонце освітлює кожний меридіан лише протягом півдоби, а мого діла не зробиш, коли працювати усього-на-всього дванадцять чи п'ятнадцять годин поспіль. Оце тепер я дві доби розшукував одну рослину, що, кажуть, є тільки на притоках Платту, й не побачив жодної билинки, яка б не була зареєстрована й класифікована.
— Вам не повелося, лікарю, але…
— Не повелося? — перепитав чоловічок і, підійшовши ближче до дівчини, витяг свій нотатник з дивним виразом торжества й удаваної скромності. — Ні, ні, Еллен, все що завгодно, тільки не це! Хіба можна назвати невдахою людину, майбутнє якої забезпечене, слава її, не побоюся сказати, переживе віки, а ім'я її нащадки називатимуть поряд з іменем Бюффона…[18] А втім, хто такий Бюффон? Такий собі компілятор, що пожинав плоди чужої праці. Ні, pari passu[19] з Соландером, який здобув собі славу ціною мук і митарств!
— Ви знайшли золоту жилу, докторе Бат?
— Більше, ніж жилу, — скарб, неоціненний скарб дзвінкої монети, готової для вжитку! Слухай! Після своїх марних пошуків я пішов навскоси, щоб вийти на маршрут твого дядька, коли раптом почув звуки, які могла видавати лише вогнепальна зброя…
— Так, — вигукнула Еллен, — у нас тут була тривога…
— …і ви подумали, що я заблукав, — вів далі вчений муж, думаючи лише про своє і тому не зрозумівши її слів. — Дарма! Я взяв за основу трикутника відтинок, який пройшов, вирахував висоту, й для того, щоб провести гіпотенузу, лишалося тільки визначити прилеглий кут. Уважаючи, що стрілянина — це сигнал для мене, я звернув із свого курсу й пішов на постріли — не тому, що думав, ніби чуття точніші за математичні розрахунки, а тому, що кому-небудь з дітей, можливо, потрібна була моя допомога…
— На щастя, всі вони…
— Послухай, — перепинив її вчений, уже забувши про своїх маленьких пацієнтів ради теми, яка тепер хвилювала його значно більше. — Я подолав значну відстань по прерії — адже там, де мало перешкод, звук розноситься дуже далеко, — коли почув такий тупіт, наче то бізони били копитами в землю. Потім я побачив удалині гурт чотириногих, що мчали по горбах, то вгору, то вниз, — тварин, яких ніхто б не побачив і не описав, коли б не цей щасливий випадок! Один самець — благородний екземпляр — трохи відбився від решти. Гурт звернув до мене, а за ним і цей самець, який опинився, таким чином, за п'ятдесят ярдів од того місця, де я стояв. Я скористався з нагоди й, засвітивши при допомозі кресала свічку, тут-таки зробив опис тієї тварини. Я не пошкодував би тисячі доларів, Еллен, за єдиний постріл одного з наших хлопців!
— Але у вас є пістолет, лікарю! Чого ж ви не пустили його в дію? — запитала дівчина, яка слухала не дуже уважно, занепокоєно вдивляючись у прерію, але все не йшла, радіючи, що може не квапитись.
— Еге ж, але він заряджений усього-на-всього крихітним шматочком свинцю — ним можна вбити хіба що якогось плазуна чи велику комаху.
