Війна і мир - Толстой Лев

Потім він виразно уявив собі Богучарово, свою роботу в селі, свою поїздку до Рязані, згадав селян, Дрона-старосту, і приклавши до них нрава осіб, які він розподіляв за параграфами, він здивувався, як він міг так довго морочитися з такою марною справою.

, XIX

Другого дня князь Андрій поїхав з візитами до деяких родин, у кого він ще не був, і в тому числі до Ростових, з якими він поновив знайомство на останньому балу. Крім законів чемності, за якими йому треба було бути в Ростових, князеві Андрію хотілося бачити вдома цю особливу, жваву дівчину, від якої залишилася в нього приємна згадка.

Наташа одна з перших зустріла його. Вона була в домашньому синьому платті, в якому вона здалася князеві Андрію ще кращою, ніж у бальному. Вона і вся родина Ростових прийняли князя Андрія, як давнього друга, просто й гостинно. Князеві Андрію здалося, що вся родина, до якої він раніше ставився суворо, тепер складається з чудесних, простих і добрих людей. Гостинність і добродушність старого графа, особливо приємні й дивні в Петербурзі, були такі, що князь Андрій не міг відмовитись від обіду. "Так, це добрі, гарні люди,— думав Волконський,— певна річ, вони не розуміють ні на волосинку того скарбу, який мають у Наташі; але вони — добрі люди, які становлять найкращий фон для того, щоб на ньому вирізнялась ця особливо-поетична, переповнена життям, чудесна дівчина!"

Князь Андрій почував у Наташі наявність цілком чужого для нього, особливого світу, сповненого якихось невідомих йому радощів, того чужого світу, який ще тоді, в отрадненській алеї і на вікні, місячної ночі так дражнив його. Тепер цей світ більше не дражнив його, не був чужим світом, він сам, вступивши в нього, знаходив у ньому нову для себе втіху.

По обіді Наташа, на просьбу князя Андрія, пішла до клавікордів і почала співати. Князь Андрій стояв біля вікна, розмовляючи з дамами, і слухав її. Посеред фрази князь Андрій замовк і відчув раптово, що до.його горла підступають сльози, можливості яких він не знав за собою. Він подивився на Наташу під час її співу, і в душі його відбулося щось нове і щасне. Він був щасливий і йому разом з тим було сумно, йому зовсім не було чого плакати, але він ладен був плакати. Чого? Згадавши колишню любов? маленьку княгиню? свої розчарування?., свої надії на майбутнє?.. Так і ні. Головне, чого йому хотілося плакати, було те, що він раптом ясно усвідомив страшну протилежність між чимсь безконечно-великим і невизначеним, що було в ньому, і чимсь вузьким і тілесним, чим він був сам і навіть була вона. Ця протилежність гнітил^ й радувала його під час її співу.

Кінчивши спів, Наташа відразу підійшла до нього і спитала його, як* йому подобається її голос? Вона спитала це і зніяковіла вже після того, як вона це сказала, зрозумівши, що цього не треба було питати. Він усміхнувся, дивлячись на неї, і сказав, що йому подобається її спів так само, як і все, що вона робить.

Князь Андрій пізно увечері поїхав від Ростових. Він ліг спати за звичкою лягати, але незабаром побачив, що він не може заснути. Він то, засвітивши свічку, сидів у ліжку, то вставав, то знову лягав, і безсоння нітрохи не обтяжувало його: так радісно й новітньо було в нього на душі, наче він з душної кімнати вийшов на вільний світ божий, йому і на думку не спадало, що він був закоханий в Ростову; він не думав про неї; він тільки уявляв її собі, і через те все життя його поставало перед ним у новому світлі. "Чого я б'юсь, чого я морочуся в цій вузькій, замкнутій рамці, коли життя, все життя з усіма його радощами відкрите передо мною?" — казав він собі. І він вперше по довгому часі почав робити щасливі плани на майбутнє. Він вирішив сам з собою, що йому треба подбати про виховання свого сина, підшукавши для нього вихователя і доручивши йому; потім треба вийти у відставку і поїхати за кордон, бачити Англію, Швейцарію, Італію. "Мені треба користатися зі своєї волі, поки так багато почуваю в собі сили й молодості,— казав він сам собі.— П'єр мав рацію, кажучи, що треба вірити в можливість щастя, щоб бути щасливим, і я тепер вірю в нього. Залишимо мертвим ховати мертвих, а поки живий, треба жити і бути щасливим",— думав він.

XX

Одного ранку полковник Адольф Берг, якого П'єр знав, як знав усіх в Москві і в Петербурзі, в чистенькому новісінькому мундирі, з припомадженими наперед височками, як носив государ Олександр Павлович, приїхав до нього.

— Я щойно був у графині, вашої дружини, і так мені не пощастило, що моєї просьби не могли виконати; сподіваюся, що у вас, графе, мені пощастить більше,— сказав він, усміхаючись.

— Чого зволите, полковнику? Я до ваших послуг.

— Я тепер, графе, вже цілком влаштувався на новій квартирі,— повідомив Берг, очевидно знаючи, що звістка ця не могла не бути приємною,— і тому бажав зробити так, маленьку вечірку для моїх і моєї дружини знайомих. (Він ще приємніше усміхнувся.) Я хотів просити графиню і вас зробити мені честь завітати до нас на чашку чаю і... на вечерю.

Тільки у графині Єлени Василівни, яка вважала для себе принизливим товариство якихось Бергів, могло вистачити жорстокості відмовитися від такого запрошення. Берг так ясно пояснив, чому він бажає зібрати в себе невеличке і гарне товариство, і чому це йому буде приємно, і чому він для карт і для чого-небудь поганого жаліє грошей, але для гарного товариства ладен і зробити витрати, що П'єр не міг відмовитися і обіцяв бути.

— Тільки не пізно, графе, якщо смію просити; так без десяти хвилин о восьмій, смію просити. Партію складемо, генерал наш буде. Він дуже добрий до мене. Повечеряємо, графе. То зробіть ласку.

Всупереч своїй звичці спізнюватися, П'єр цього дня, замість восьмої без десяти хвилин, приїхав до Бергів о восьмій без чверті.

Берги, придбавши всього, що треба було для вечора, вже готові були приймати гостей.

У новому, чистому, світлому, прибраному бюстиками та картинками і новою меблею, кабінеті сидів Берг з дружиною.

Берг у новенькому, застебнутому мундирі сидів біля дружини, пояснюючи їй, що завжди можна і треба мати знайомство з людьми вищими за себе, бо тоді лише є приємність від знайомств.

— Переймеш що-небудь, можеш попросити про що-небудь. Ось подивись, як я жив з перших чинів (Берг життя своє лічив не роками, а височайшими нагородами). Мої товариші тепер ще нішо, а я на вакансії полкового командира, я маю щастя бути вашим чоловіком (він встав і поцілував Віру в руку, але по дорозі до неї відігнув ріжок килима, що завернувся). І чим я набув усе це? Головне, умінням вибирати свої знайомства. Само собою зрозуміло, що треба бути доброчесним і акуратним.

Берг усміхнувся, свідомий своєї вищості перед кволою жінкою, і замовк, подумавши, що все ж таки ця мила дружина його е квола жінка, яка не мо>^е збагнути всього того, що становить гідність мужчини,— ein Mann zu sein Віра в той самий час також усміхнулася, свідома своєї вищості перед доброчесним, гарним чоловіком, який, проте, помилково, як і всі мужчини, на Вірин погляд, розумів життя. Берг, судячи по своїй дружині, вважав усіх жінок кволими і дурними. Віра, судячи по одному своєму чоловікові і поширюючи це спостереження, гадала, що всі мужчини тільки приписують собі розум, а разом з тим нічого не розуміють, горді і егоїсти.

Берг встав і, обнявши свою дружину обережно, щоб не зім'яти мереживної пелеринки, за яку він дорого заплатив, поцілував її в середину губ.

— Одно тільки, щоб у нас не було так скоро дітей,— сказав він за неусвідомленою для себе філіацією ідей.

— Справді,— відповіла Віра,— я зовсім цього не бажшю. Треба жити для громадянства.

— Така сама була на княгині Юсуповій,— сказав Берг, зі щасливою і доброю усмішкою показуючи на пелеринку.

У цей час повідомили про приїзд графа Безухова. Подружжя переглянулось самовдоволеною усмішкою, кожне собі приписуючи честь цих відвідин.

"Ось що значить уміти робити знайомства,— подумав Берг,— ось що значить уміти поводитись!"

— Тільки, будь ласка, коли я розважаю гостей,— сказала Віра,— ти не перебивай мене, бо я знаю чим зацікавити кожного і в якому товаристві що треба говорити.

Берг теж усміхнувся.

— Не можна —ж: іноді з чоловіками чоловіча розмова повинна бути,— сказав він.

П'єра прийняли в новенькій вітальні, в якій ніде сісти не можна було, не порушивши симетрії, чистоти і порядку, і тому ділком зрозуміло було й не дивно, що Берг великодушно про-

1 бути мужчиною.

зо*

понував порушити симетрію крісла чи дивана для дорогого гостя і, видно, перебуваючи сам щодо цього у болісній нерішучості, запропонував рішення цього питання на розсуд гостя. П'єр розладнав симетрію, підсунувши собі стільця, і зразу ж Берг і Віра почали вечір, перебиваючи одне одного й розважаючи гостя.

Віра вирішила в своїй голові, що П'єра треба розважати розмовою про французьке посольство і відразу ж почала цю розмову. Берг вирішив, що потрібна і чоловіча розмова; він перебив мову дружини, порушуючи питання про війну з Австрією і мимоволі з загальної розмови перейшов на особисті міркування про ті пропозиції, які йому було зроблено для участі в австрійському поході, і про ті причини, через які він не прийняв їх. Незважаючи на те, що розмова була дуже недоладною і що Віра сердилась за втручання чоловічого елементу, і чоловік і дружина з приємністю почували, що, хоч був лише один гість, все-таки їх вечір почався дуже гарно і що вечір був, як дві краплини води, схожий на всякий інший вечір з розмовами, чаєм і засвіченими свічками.

Невдовзі приїхав Борис, давній товариш Берга. Він з деяким відтінком вищості й поблажливості обходився з Бергом і Вірою. За Борисом приїхала дама з полковником, потім сам генерал, потім Ростови, і вечір уже цілком безперечно став схожий на всі вечори. Берг з Вірою не могли стримувати радісної усмішки, спостерігаючи цей рух по вітальні, поклони, звук цього безладного гомону і шелестіння суконь. Усе було, як і у всіх, особливо схожий був генерал, який, похваливши квартиру, поплескавши по плечу Берга, з батьківським самоуправством розпорядився розстановкою бостонного столу. Генерал сів біля графа Іллі Андрійовича, як найзнатнішого э грстей після себе. Старенькі зі старенькими, молоді з молодими, господиня біля чайного столу, на якому було зовсім таке ж саме печиво у срібному кошичку, яке було у Паніних на вечорі, все було цілком так само, як у інших.

XXI

П'єр, як один з найбільш почесних гостей, повинен був сісти в бостон з Іллею Андрійовичем, генералом і полковником.