Сумні елегії - Овідій

По заслузі я вигнаний з Риму,
Та на місцевість таку, мабуть, я не заслужив.
Що, нерозумний, кажу? Я образив бога земного —
Цезаря! Міг він за це смертю скарати мене!

11
Хтось, читаю в листі, тобі дошкулив при сварці:
Мужем твоїм дорікнув, що на вигнанні тепер —
І заболіла душа, але не з жалю над собою —
Я ж у стражданні своїм загартувавсь, а тому
Що мимоволі до твого сорому я спричинився,
Що через мене не раз ти червоніла, жоно.
Будь у терпінні стійка! Не таке ще перенесла ти,
Як, розгнівившись, мене Цезар у тебе забрав.
Та помиляється той, хто вигнанцем мене називає:
Я за провину свою м'якшої кари зазнав.
Кара найважча — що Цезаря скривдив. Чом не помер я
Ще перед тим, як йому кривди тієї завдать?
Так, потерпіло суденце моє, але не втонуло,
Хоч і не в гавані, все ж — не під водою воно.
Я ні життя не позбувсь, ні майна, ані громадянства,
Хоч через хибу свою втратити міг геть усе.
Та врахувавши, що вчинок мій був не з наміру злого,
Цезар одне лиш велів: з рідного краю піти.
Наче до інших (ліку нема їм!), так і до мене
Цезар, бог наш земний, виявив ласку свою.
Сам же мене не вигнанцем — висланим він називає,
А при такому судді рук опускати не слід.
Тож недарма, що є сил, я своїм, який уже є він,
Віршем кожного дня, Цезарю, славлю тебе.
А водночас благаю богів, щоб тебе ще не скоро
Брали на небо, щоб ти богом земним залишивсь.
Люд тобі зичить того ж; як до моря збігають потоки,
Так поспішає туди й ледве помітний струмок.
Ти, хто вигнанцем несправедливо мене називаєш,
Долю мою ще й таким не пригинай тягарем!

12
Радиш, аби я писанням розраджував долю невтішну,
Щоб од неробства мій дух пліснявою не узявсь.
Легко сказати "пиши!". Писання — то для щасливих,
Лиш у погідній душі може снуватися вірш.
А мою долю шарпають, б'ють вітри супротивні,
Гіршої, аніж моя, — важко собі й уявить.
Хочеш, аби, синів поховавши, Пріам веселився,
Танці — Ніоба вела, втративши дочок своїх?
Думаєш, легко мені, одинокому, серед найдальших
Ґетів од горя свого — та до пісень перейти?..
Навіть якби в мені сила така, як у того, хто мужньо
З волі Аніта зустрів смертну годину свою,
Мудрість усе ж під ударом таким напевно б упала:
Гнів Громовержця знести — це понад сили людські.
Старець — кого Аполлон мудрецем назвав, опинившись
У безнадії такій, не написав би й рядка.
Хай би прийшло забуття — вітчизни милої, друзів,
Хай би про втрачене все, втративши пам'ять, забув —
Страх своє діло б робив — не дав би спокійно писати:
Всюди, куди не поглянь, ворог жорстокий грозить.
Ще ж мій розум, додай, немов зіпсований ржею,
Якось отерп і змалів, наче убуло його.
От не відновлюй щороку ріллі наполегливим ралом —
Що на ній буде рости, окрім самих будяків?
Довго стоятиме в стайні рисак, то врешті охляне,
На перегонах йому — вже лиш останньому буть.
На суходолі покинь до води навикле суденце —
Скоро струхліє воно, будуть щілини одні.
Не сподівайся, що я, хто й колись не був витривалим,
Зможу принаймні собі на чужині дорівнять.
Довго я лиха терпів — і пішли на те сили душевні,
І полишила мене крапля остання снаги.
Часто, от як тепер, до рук узявши табличку,
Віршем, стопа при стопі, я розставляю слова,
Що то за вірші — сам оціни. Вони гідні хіба що
Часу й місця того, де укладач їх живе.
Врешті, духові сил чималих може слава додати,
Спрагла людської хвали, плодом дивує душа.
Марив і я, було, йменням гучним, коли під погідним
Вітром стійкими були щогли мого корабля.
Нині справи мої не такі, аби прагнув я слави,
О, коли б міг я тепер у невідомості жить!
Чи мені радиш, раз віршування йшло так успішно,
Знову складати пісні, дбаючи про похвалу?
Вибачте, дев'ять сестриць, але в моєму вигнанні
Винні найбільше ви, я через вас постраждав!
Як поплатився Перілл за бика, що виробив з міді,
Так за "Мистецтво" своє дорого я заплатив.
Треба було мені вірші покинуть раз і назавжди:
Хто вже під хвилею був — має боятись води!
Та коли знов, шалений, візьмуся за віршування,
Чим допоможе мені у віршуванні той край?
Тут — ані книги, ні слухача: ніхто і не втямить,
Що я читаю, бо й слів не розуміють вони.
Варварська мова довкіл — голоси понурі та дикі,
Криком, що жах наганя, все переповнене тут.
Сам, здається мені, я відвик од латинського слова:
Мову по-гетському вже і по-сарматськи веду.
Все ж зізнаюсь тобі: моя Муза й тут не навчилась
Мовчанці: все вона вірш слово по слову снує.
От і пишу я, а що написав — те полум'ям нищу:
Попелу жменька тремка — праці моєї вінець.
Прагну — й не можу покинути вірші, так і лягає
Кожного разу в огонь пильність щоденна моя.
Віршів лиш крихта якась, що хитрістю чи випадково
Урятувалась, до вас іноді може дійти.
О, якби й вірші "Мистецтва" свого безпечний учитель
Кинув в огонь ще тоді, в попіл їх перемінив!..

13
З гетського краю здоровлення шлю тобі. Та чи можливо
Те, чого сам не зберіг, пересилати комусь?..
Духом я занепав, занедужало й тіло при ньому —
Нині вже цілим єством муки невпинні терплю.
Болі різкі не один уже день відчуваю у боці,
Може, то люта зима так дошкуляє мені?
Та коли ти здоров — значить, я частково здоровий:
Ти, коли падав твій друг, дружнє підставив плече.
Докази дружби великі подав — усіляко старався
Якось мені помогти, порятувати життя.
Винен ти в тому, що рідко мене листом утішаєш,
Руку в біді подаєш, слова жалієш чомусь.
Виправ цю хибу, молю, і тоді красі твого тіла
Плямочка жодна, повір, шкоди не буде чинить.
Я іще більше б тобі докоряв, але знаю: буває,
Навіть надісланий лист може сюди не дійти.
О, дали б то боги, щоб докори мої були марні,
Хай би я помилявсь, що позабув ти мене.
Певно, так воно є! Негоже навіть подумать,
Що непохитний твій дух хилиться до перемін!
Сивий полин скоріш на полях край холодного Понту,
Тмин — на Гіблі-горі враз перестануть рости,
Ніж я повірив би в те, що ти — забув свого друга:
Надто вже темна була б нитка, що Парка снує.
Все ж не таким, як ти є, видаватись остерігайся:
Так безпідставний докір легше тобі спростувать.
Як на дозвіллі колись годин ми не пильнували —
Іноді й довгого дня мало було для розмов —
Так хай тепер листи нам доносять мову безмовну,
Щоб, коли не вуста, хоч той папір говорив.
А щоб тобі не здалось, що я зневіривсь у дружбі, —
Досить кількох тих рядків. Не дорікатиму вже.
Врешті — кінцівка листа: нехай твоя доля не буде
Схожа на долю мою, долю лиху: ну, бувай!

14
Бачиш сама, який пам'ятник я спорудив тобі в книгах,
Вірна жоно, бо тебе більше люблю, ніж себе.
Хай не одне відбере у співця непривітлива доля —
В хисті моєму усе ж славною будеш навік
Поки читатимуть те, що створив я, відомою будеш,
У похороннім вогні ти до кінця не згориш.
Хоч нещасливою видатись можеш за мужем-вигнанцем,
Та не одна б на твоїм місці погодилась буть,
А не одна і позаздрить тобі, і скаже: "Щаслива!",
Хоч і на тебе лягла частка моїх бідувань.
Більшого, давши навіть багатства, дати б не міг я:
Таж і багач голіруч — тінню до Манів іде.
Вічне ім'я тобі подарував я — маєш од мене
Те, що найвище стоїть серед дарунків усіх.
Ще ж і від того, що ти — моя одинока опора,
Множиться шана твоя і набуває ваги,
Бо твої добрі діла в мовчанці муж не тримає —
Свідчення віршем дає — маєш пишатися тим.
Будь же стійкою, аби моїх свідчень не обманути,
Свято як вірність мені, так і мене бережи.
Поки я був на ногах, була бездоганною завжди
Чесність твоя, і ніхто їй дорікнути не міг,
Нині ж біди мої — це поле для праці твоєї:
Тут сила духу твого буде вже на видноті.
Легко доброю буть, коли можна; легко дружині,
Як перешкоди нема, повнить обов'язок свій,
А коли бог загримів, а ти не втекла од негоди,-
Це і подружня любов, і благочесність уся.
Справжня чеснота — це та, котрою доля не править,
Та, що за долею вслід не поспішає втекти.
Тож коли тільки в собі шукає вона нагороди
Й навіть у пору важку з місця не сходить свого,
їй — озирни всі часи, — хвалу співають повсюди,
І — як великий світ — скрізь подивляють її.
Бачиш, минають віки, а слава про Пенелопу,
Про незрадливість її блиску не тратить свого.
Чуєш, у пісні й тепер — Адмета й Гектара жони,
Й Іфіса донька, — вона кинулась мужньо в огонь, —
І філакійська жона, чий муж нехисткою ногою
На іліонський пісок не завагався ступить.
Ти ж умирати не мусиш за мене — легша до слави
Випала стежка тобі: вірною будь і люби.
Та не тому, що невірна й не любиш, тебе закликаю:
Веслами гнав я судно, нині вітрило підняв.
А спонукати того, хто робить щось без спонуки, —
Це підбадьорення, це — схвалення діла його.

ПРИМІТКИ
КНИГА ПЕРША
Елегія 1
1. Згорточку скромний.. — Антична книга мала вигляд сувою; його вкладали в пергаментну скриньку, пофарбовану в червоний колір із соку вакцинії; зворотний бік сувою змазували запашним кедровим маслом, що оберігало від черв'яків; краї сувою ("чоло"} вигладжували пемзою і забарвлювали темним; кінці (^ргжки") палички, на яку намотували сувій, оздоблювалися слоновою кісткою. Звернення до своєї книжки — традиційний в античній літературі мотив (наприклад, у Го-рація, "Послання", І, 20).
7. Мінгй — кіновар, цинобра.
16. Вірша стопа. — Гра слів: стопа у віршуванні й стопа персоніфікованої книжки.
[285]
30. Цезар — імператор Авґуст.
70. Пагорб, де Цезаря дім. — Палатин, один із семи римських пагорбів, де був палац Авґуста, храми Аполлона, Юпітера й інших богів.
83. Катарея — мис на острові Евбея, де при поверненні з Трої був розбитий бурею грецький (аргоський) флот.
111. Трьох — принишклих побачиш— — Тобто три книги "Мистецтва кохання", що звели зі світу їхнього автора, як Едіп — свого батька Лаїя; Телегон, син Кірки, — свого батька Улісса.
117. Про перевтілення., книги.. — Йдеться про "Метаморфози".
Елегія 2
5-10. Наводяться приклади з "Іліади" (Венера — захисниця тевкрів, тобто троянців), "Енещи" (донька Сатурна — Юнона) та "Одіссеї".
49. Після дев'ятого... — У давнину саме десятий, а не дев'ятий вал, як у нові часи, вважався найнебезпечнішим.
79— Александрове місто — Александрія; Овідій там не бував, але подорожував до Атен та до міст Малої Азії.
104. Всім Цезарям.. — Тобто тим, кого Авґуст усиновив: онукам Гаю і Луцілію, пасинкові Тіберію з його племінником і прийомним сином Германіком та сином Друзом.
Елегія З
Елегія, відома під назвою "Остання ніч у Римі", є чи не найяскравішим зразком спогаду, коли минуле вимальовується в уяві в усіх його подробицях Елегію також переклав І.