Сумні елегії - Овідій

Публій Овідій Назон
Скорботні елегії
Переклад Андрія Содомори
КНИГА ПЕРША

1
Підеш у Рим, мій згорточку скромний... Ні, я не заздрю...
Хто ж тебе виплекав, той — горе! — залишиться тут.
Підеш неприбраний — так воно личить дитині вигнанця:
До невеселих часів одяг належний бери.
Ні багрецем, ні вакцинії соком пишатись не треба, —
Не для скорботи й журби барву придумано цю, —
Кедром хай сторінки не пишаються, мінієм — титул,
Білі — над темним чолом хай не ясніють ріжки.
Всі ті прикраси — для інших книжок, щасливішої долі,
Ти ж про мою пам'ятай — долю, ворожу мені.
Хай не вигладжує пильно країв твоїх пористий камінь,
Хай буде видно, що ти не чепуривсь, не голивсь.
Плям не соромся: побачивши їх, усяк зрозуміє,
Що не одну лиш сльозу я над тобою зронив.
Годі! Рушай! Від мене вітай місця наймиліші —
їх може нині сягнуть лиш мого вірша стопа.
Може, ще хтось пам'ятає про мене там серед люду,
Може, й спитає тебе, як тут ведеться мені, —
Скажеш йому, що живий, але не кажи, що здоровий:
Таж навіть те, що живу, є подарунком богів.
Схоче хтось більше дізнатися — краще тобі промовчати,
В бесіді зайвим слівцем не прохопися, бува,
Бо, зацікавившись, книги мої розгорне читальник,
Поговір піде — і знов будуть судити мене.
Хтось тебе словом прикрим дійме — захищатись не варто:
Захистом, що не кажи, тільки нашкодиш мені.
Може, стрінеш когось, хто зітхне за Назоном-вигнанцем,
Хай зі сльозою в очах він ті рядки пробіжить
І побажає, та подумки (заздрісник може підслухать),
Щоб і свій гнів пом'якшив Цезар, і кару мою.
Хто б не стрівся тобі, хай горя він не зазнає,
Бо за нещасних стоїть, ласки благає в богів.
От якби виблагав він!.. Якби Цезар, гнів подолавши,
Вмерти дозволив мені на батьківщині моїй!..
Хоч би й усе ти зробив, як кажу, не уникнеш докорів:
Що то за вірші, мовляв, — з давніми не порівнять!
Так, але чесний .суддя на обставини зважити мусить,
А коли зважить на них, виправдать зможе тебе.
Тільки погідна душа бездоганну висновує пісню,
Днину ж мою погасив долі раптовий удар.
Пісня жадає від того, 'хто пише, дозвілля і тиші —
Хвилі, морози, вітри люто шмагають мене.
Пісні не може сусідувать страх, а я, нещасливець,
Чую на шиї своїй доторк холодний меча.
Хай навіть те, що пишу, подивляє суддя і прихильно
Гляне на вірші мої, хоч недоладні вони.
Ти Меонійця візьми й накинь такі біди на нього —
Вбогістю хисту, повір, навіть йому дорікнуть.
Хай тобі буде однаково, що там хто скаже про тебе,
Як не догодиш комусь — сорому з того не май:
Доля до мене, знаєш, тепер не настільки ласкава,
Щоб випадало тобі дбати про славу в людей.
Поки щастило мені, до похвал не був я байдужий,
Весь я бажанням горів мати ім'я голосне.
Досить того, що пісень не зненавидів я, ані хисту:
Це ж через нього я тут, вигнаний, на чужині!
Йди ж — і Рим озирни (бо можна тобі) замість мене...
О, якби міг я, боги, згорточком стати своїм!
Та не гадай, що тебе, коли прийдеш у місто велике,
Не розпізнає ніхто серед густої юрби —
Хоч би ти й назви не мав, тебе викаже барва скорботна:
Як не приховуйся там — знатиме всяк, що ти мій.
Потай все ж увійди, щоб мій вірш тобі не зашкодив:
Нині ж не так, як колись, люблять, шанують його.
А як зустрінеш когось, хто тебе, не читавши, відкине
Лиш через те, що ти мій, ось що такому скажи:
"На заголовок поглянь: не даю настанов для любові,
Кару, належну йому, твір цей сповна вже поніс".
Може, чекаєш, коли я скажу тобі, посланцеві,
Ще й на високий зійти пагорб, де Цезаря дім?
Хай ті святині і їхні боги на нас не гнівляться:
Влучив у мене звідтіль громоподібний удар.
Хоч пам'ятаю, що там — найласкавіші сили небесні,
Все ж тих богів, що мене вразили громом, боюсь!
Досить, щоб голуб хоч раз одчув твої, яструбе, кігті —
Вже він, сердега, тремтить, хай лиш крило шелесне.
Так і вівця, яку вирвали з пащі жадливого вовка, —
Вже ти її від кошар не одженеш, боязку.
Був би живий Фаетон — уникав би неба й до коней
Не підійшов би, хоч їх так нерозважно жадав.
Так от і я, хто відчув блискавичну Юпітера зброю,
Тільки-но грім загримить — думаю: в мене він б'є.
З суден аргоських котре не розбилося при Катареї,
Те до евбейських глибин вже не скерує вітрил.
Так от і мій пошарпаний бурею човен боїться '
Знов повернути туди, де мало що не втонув.
Тож насторожі там будь, обачливий та обережний,
Хай вдовольняє тебе із простолюддя читач.
Так на слабкому крилі Ікар поривався до неба —
Впавши, нещасний, своїм іменем води назвав.
Радити все ж не берусь, до весла чи вітрила вдаватись:
Тільки обставини й час раду найкращу дадуть.
Може, опинишся в домі ясному, коли там дозвільно
Й лагідно буде, то знай: гнів себе вичерпав сам.
Може, твою нерішучість помітивши, хтось посприяє,
Слово замовить, тоді — вже без вагань підійди!
В добру годину, мій згорточку! Ти щасливіший од мене!..
Йди, бо лиш там ти мої болі полегшити б міг:
їх або справді ніхто, або той, хто завдав мені рани,
Як син Пелея колись, полікувати б зумів.
Лиш, замість допомогти, бува, не зашкодь ненароком, —
Над сподіваннями страх гору, як бачиш, бере, —
Щоб, розворушений, знову з-під попелу гнів не прорвався,
Кари тяжкої, гляди, вдруге на нас не наклич!
А коли, врешті, оселя моя тебе прийме гостинно
Й матимеш звичне своє в скриньці округлій житло,
Рідних братів своїх складених там за порядком побачиш —
їх я випещував теж пильним, безсонним трудом.
Інші — їх ціла юрба — про себе відверто говорять:
Кожен із них на чолі свій заголовок несе.
Трьох — принишклих — побачиш там одаль, у закуті темнім,
Хоч їх наука — любов — перша наука для всіх.
їх ти або уникай, або, якщо вистачить духу,
Зважся Едіпа ім'я чи Телегона їм дать.
Лиш із тих трьох, якщо свого батька ти поважаєш,
Жодного не полюби, хоч і любити він вчить.
Про перевтілення є ще там книги — п'ятнадцять сувоїв:
При похованні моїм вирвано їх із вогню.
їм ти від мене скажи, що й моєї долі обличчя
Нині б поповнить могло тіл перевтілених ряд.
Бо в одну мить неподібною стала до себе самої:
Щойно щаслива була — вмита сльозами тепер.
Ще не одне б я доручення дав, лише б забажав ти,
Тільки боюсь, щоб тебе я не загаяв дарма.
Втім, якщо все, що згадую тут, понесеш із собою,
Хтозна, чи той посланець міг би двигнути тебе.
Довга дорога... Рушай! А я буду жить на краєчку
Світу й про землю свою снитиму в тій далині.

2
Неба та моря боги! Чи лишилося щось, крім благання?
Згляньтесь на те неміцне, хвилями бите судно!
Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву:
Часом карає один, інший — зласкавиться бог.
Дружня до тевкрів Венера була, Паллада — ворожа,
Йшов проти Трої Вулкан, обороняв — Аполлон.
Дбала про Турна, Енеєві — шкодила донька Сатурна,
Міццю Венери, однак, часто втішався Еней.
Грізний Нептун на Улісса обачного часто здіймався,
Збройна Мінерва ж не раз порятувала плавця.
Що ж заважає мені, хоч я не з героїв, чекати
Ласки прихильних богів, поки ворожі гнітять?
Марно, нещасний, гублю ті слова! От мовлю, а хвиля
Важко шмагає мене — сіллю гіркою в уста.
Нот, жахний буревій, моїм благанням жбурляє,
Робить усе, щоб воно не досягнуло богів.
Видно, й вітри завзялись примножити карою кару —
Геть і вітрила несуть і молитви з моїх уст.
Лихо мені! То не хвилі — гори перекотом ходять!..
Гляну — здається, злетять до щонайвищих зірок.
Лихо! В яку глибочінь поміж хвиль западається море!
Гляну — здається, що там — темного Тартару дно!
Оком, куди не сягну, — довкіл лиш море та небо:
Хвилями море грозить, небо — бовванами хмар.
А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії
Хвиля не знає сама, хто нею править тепер.
Ось, набираючись сил, летить із багряного сходу
Евр, а назустріч йому з заходу рине Зефір.
Ось льодяний розшалівся Борей, посланець Ведмедиці,
Ось уже Нот запальний ставить усім їм чоло.
Вдатись до чого, чого уникати — й керманич не знає:
Серед такої біди стало й мистецтво сліпим.
Гинемо, значить, усі... Ніяких надій на рятунок...
Поки те слово кажу, б'є мені хвиля в уста.
Скоро й на душу ляже вона — смертельну вологу
Я на півслові таки під час благань зачерпну.
Вірна дружина моя побивається лиш над вигнанцем,
Лиш про вигнання моє, зжурена, знає вона,
їй і не сниться, що ми — забавки в безкраї моря,
Що буревії нас б'ють, що переслідує смерть.
Добре, що я не дозволив жоні податись за мною —
Двічі б я мусив тоді звідати, що таке смерть.
Нині, хай згину, але ж, як їй не грозитиме лихо,
То в половині своїй все-таки буду живий.
Горе! Який то вогонь блискавиці шугнув поміж хмари!
І мовби тріснула вісь, аж колихнувся ефір.
Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,
Наче об мури міські — пущене з пращі ядро.
Інший перед одинадцятим після дев'ятого рине
Вал — на таку висоту жоден іще не злітав.
Втім, я нг смерті боюсь — самого способу смерті:
На суходолі б я був — смерть би дарунком назвав.
Є в тому благо, чи в суджений день, чи під лезом упавши,
Тілом у землю стійку, мов на спочинок, лягти,
Дещо сказавши своїм, сподіватись їх сліз на могилі,
А не піти у глибінь — пажерним рибам на корм.
Хай заслужив я на те, але ж інші є тут, окрім мене, —
Чи справедливо і їх разом зі мною карать?
Тож, усевишні, і ви, лазурових вод охоронці,
Враз із висот і глибин не поривайтесь на нас!
Хай те життя, що Цезар зберіг мені гнівом найм'якшим,
Якось доставлю туди, де йому велено буть.
Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте:
З волі самого судді нижча від смерті вона.
Таж якби Цезар мене до сгігійських вод мав послати,
То не потрібна б йому ваша підмога була.
Повна ж у нього, та без злоби, над життям моїм влада:
Сам же він, що дарував, може забрать будь-коли.
Ви ж, кого жодним вчинком своїм образить не міг я,
Будьте вдоволені тим, що переношу, боги!
Навіть коли б усі враз рятувать нещасливця взялися, —
Марно, бо хто вже пропав — не врятувати того.
Хвиля, скажімо, спаде, вітерець ходовий посприяє,
Зглянетесь ви, а мені — бути вигнанцем таки!
Таж не заради багатств, невситимий, моря рівнину
Я кораблем борозню, аби міняти товар,
Ні до Атен, як колись по знання, ані до азійських
Міст, що їх бачив уже, не завертаю судна,
Ні в Александрове місто славетне, аби подивляти,
Ніле грайливий, твої сповнені чару дива.
Вітру благаю в богів ходового — хто б міг повірить? —
Щоб на сарматську чужу землю ногою ступить.
Місце вигнання мого — дикий берег зліва од Понту,
Скаржуся, що забарна втеча від рідних країв.
Аби побачити хтозна-де в світі загублені Томи,
Кваплю вигнання своє, ласки благаю в богів.
Тож, коли милий я вам, бурхливе приборкайте море,
Оком погідним, боги, гляньте на мій корабель,
А як не милий — тим паче ведіть до місця вигнання:
Саме те місце жахне — кари частина значна.
Дміть у вітрила мої, не баріться, подуви бистрі!
Годі вже нам споглядать рідний Авзонії край!
Цезар не хоче того — не затримуйте більше вигнанця,
Хай вже понтійська земля бачить обличчя моє!
Він повелів — я того заслужив; проти права та честі
Я не наважусь піти — суд його кривдним назвать.
Та коли вчинки людей в оману не вводять безсмертних,
Знайте: в провині моїй злочину дійсно нема.
Вам же відомо: на манівці ненароком зійшов я,
То був не задум лихий — то нерозважність була.
Тож коли домові Авґуста, скромний підданець, сприяв я
Й волю його визнавав першим законом для всіх,
А його вік називав для людей найщасливішим віком,
І, як йому, так і всім Цезарям ладан палив, —
Згляньтесь на мене, боги, бо й крихти неправди немає
В мові моїй, а як є — хвиля хай вкриє мене.
Чи то здалося мені, чи направду розходяться хмари
Й море, втративши гнів, з грізного тихим стає?..
Так воно й мусить буть! То боги, почувши благання,-
Хто б міг богів одурить? — допомагають мені.

3
Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї
Ночі, що в Римі мені стала межею життя,
Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче,
Втрачене, — крапля-сльоза котиться досі з очей.
Ранок уже був близький.