Пошуки абсолюту - Бальзак Оноре де

Цей день має стати для нас усіх святом...

— Наші слуги, мамо, так засмучувалися, завжди бачачи його насупленим, що ми не будемо самотні у своїй радості,— сказала Маргарита.— О, надіньте інший пояс, цей дуже заношений.

— Гаразд, але поквапся, я хочу ще поговорити з П'єркеном. Де він?

— У вітальні, грається з Жаном.

— А де Габрієль і Фелісія?

— В саду, я чую, як вони там кричать.

— Біжи скоріше туди і подивися, щоб вони не рвали тюльпанів! Твій батько ще не бачив їх цього року і, може, захоче сьогодні помилуватися ними, коли ми встанемо з-за столу. Скажи Мюлькіньє, хай принесе йому все потрібне для того, щоб перевдягтися.

Коли Маргарита пішла, пані Клаас виглянула у вікно, яке виходило в сад, і побачила, що діти уважно роздивляються жука з блискучими, зеленими й плямистими крильцями, якого в народі називають "швачкою".

— Не бешкетуйте, мої любі,— сказала вона, підіймаючи віконну раму, яка ковзала у пазах, щоб провітрити кімнату.

Потім вона тихо постукала в двері, які з'єднували її спальню з чоловіковою,— хотіла переконатися, чи Валтасар знову не поринув у роздуми й не забув про все на світі. Він відчинив їй, і вона весело сказала, побачивши, що він перевдягається:

— Ти ж не залишиш мене надовго саму з П'єркеном? Приходь скоріше.

Хосефіна так швидко спустилася сходами, що, почувши її кроки, людина стороння ніколи не здогадалася б про її кульгавість.

— Коли пан переносив вас, пані, у спальню,— сказав лакей, перестрівши її на сходах,— сукня зачепилась і хай би тільки відірвався нікчемний клапоть, так ні, відламалася й щелепа у цієї звірюки, і не знаю, як її, туди притулити. Тепер перила зіпсовано, а вони ж були такі гарні!

— Ет, мій любий Мюлькіньє, не клопочи собі голову, це не біда!

"Що ж таке сталося? — міркував Мюлькіньє. — Чому це не біда? Чи не знайшов, бува, пан свого абсолюта?"

— Добридень, пане П'єркен,— сказала Хосефіна, заходячи до вітальні.

Нотар підбіг, щоб подати родичці руку, але пані Клаас звикла опиратися лише на руку свого чоловіка. Отож вона подякувала П'єркенові усмішкою і промовила:

— Ви, мабуть, прийшли з приводу тих тридцяти тисяч франків?

— Так, пані. Коли я повернувся додому, я одержав повідомлення від фірми "Проте і Шіфревіль", що вони подали панові Клаасові до сплати шість векселів, кожний на суму п'ять тисяч франків.

— Але сьогодні про це Валтасарові не кажіть, — попросила вона. — Залишайтеся з нами обідати. Якщо випадково він запитає, чому ви прийшли, будь ласка, вигадайте якийсь імовірний привід. Дайте листа мені, я сама з ним поговорю про цю справу. Все буде гаразд,— провадила вона, помітивши на обличчі нотаря здивування.— Думаю, через кілька місяців мій чоловік розквитається з усіма боргами.

Почувши ці слова, сказані пошепки, нотар подивився на Маргариту, що з'явилася у дверях, які виходили в сад, разом з Габрієлем та Фелісією, і сказав:

— Я ще ніколи не бачив панну Маргариту такою гарною, як сьогодні.

Пані Клаас, яка сіла в крісло, взявши на коліна маленького Жана, підвела голову й подивилася на дочку та нотаря з удаваною неуважністю.

П'єркен був середнього зросту, не гладкий і не худий, з правильними, хоч і досить пересічними, рисами обличчя, зажурений вираз якого свідчив більше про смуток, аніж меланхолію, більше про замисленість безпредметну, аніж насичену думками. Його вважали за мізантропа, але він був надто користолюбний, надто любив пожити, щоб сваритися із світом насправжки. Погляд, спрямований кудись у простір, байдужий вираз обличчя, підкреслена мовчазливість, здавалося, свідчили про глибину почуттів, а насправді прикривали душевну порожнечу та нікчемну заклопотаність нотаря, який мав справу лише з матеріальними інтересами і був ще не такий старий, аби не почувати заздрощів. Його прагнення поріднитися з домом Клаасів можна було б пояснити почуттям безмежної відданості, якби жадібність не була однією з найсильніших його спонук. Він прикидався великодушним, але ніколи не цурався тверезого розрахунку. Сам того не усвідомлюючи, він тримався з Клаасами по-різному, залежно від обставин: бував, як то властиво всім діловим людям, різкий, грубий і сердитий, коли йому здавалося, що Валтасар розорився; а тільки-но виникало припущення, що труди Клааса можуть принести успіх, як у його манерах прозирали люб'язність, згідливість і навіть низькопоклонництво. То він бачив у Маргариті Клаас принцесу, до якої простому провінційному нотареві навіть наблизитися не можна, то вважав її за вбогу дівчину, яка знетямиться від щастя, коли він попросить її руки. Він був провінціал, звичайний собі простодушний фламандець, не позбавлений почуття відданості й доброти; але наївний егоїзм не давав цим якостям розвинутись у повну міру, а деякі кумедні риси вдачі псували враження від його особи. В цю мить пані Клаас раптом пригадала, яким сухим тоном розмовляв із нею нотар на паперті церкви Святого Петра і завважила, що кілька її слів цілковито змінили його поведінку. Вона здогадалася про його таємні наміри і скинула проникливим поглядом на дочку, намагаючись прочитати в її душі, чи має вона бодай якийсь інтерес до їхнього родича, але не прочитала там нічого, крім цілковитої байдужості. Кілька хвилин розмова оберталася навколо останніх міських чуток, потім пані Клаас із невимовною втіхою почула, як у Валтасаровій кімнаті зарипіли по паркету чоботи, і незабаром хазяїн дому вже спускався сходами. Ті кроки звістували, що то йде чоловік молодий і жвавий, вони свідчили про цілковите перетворення, і пані Клаас чекала, коли з'явиться чоловік із таким нетерпінням, що ледве погамувала дрож у тілі, коли нарешті двері до вітальні відчинились і ввійшов Валтасар, одягнений за найновішою модою. На ньому були до блиску наваксовані чоботи із закотами, які не закривали цілком білих шовкових панчіх, сині казимирові панталони із золотими ґудзиками, білий жилет у квіточку й синій фрак. Він поголився, причесав волосся, напахтив голову парфумами, підрізав нігті, дбайливо вимив руки, і тепер здавався невпізнанним для тих, хто бачив його зовсім недавно. Замість напівбожевільного діда перед дітьми, дружиною й нотарем постав сорокарічний чоловік із привабливим обличчям, з очима, які дивилися весело і привітно. А вираз втоми та пережитих розчарувань, що відбивався на його запалих щоках і туго обтягнених шкірою вилицях, навіть надавав йому своєрідної краси.

— Вітаю вас, П'єркен,— сказав Валтасар Клаас.

Знову ставши батьком та чоловіком, хімік узяв найменшого сина з колін дружини і став підкидати його на руках.

— Погляньте на оцього малюка! — сказав він нотареві. — Чи не виникає у вас бажання одружитися, коли ви дивитесь на таке чарівне створіння? Повірте, друже, сімейні радощі втішають у всіх злигоднях життя. Гопки-гоп! Гопки-гоп! — вигукнув він, високо підіймаючи Жана й опускаючи його додолу.— Гопки-гоп!

Хлоп'як радісно сміявся, то опиняючись під самою стелею, то падаючи майже до підлоги. Мати відвернулася, щоб приховати хвилювання, яке викликала в ній ця гра, здавалося б, така проста,— але для Хосефіни вона означала справжній домашній переворот.

— Подивимось, як ти дибуляєш ніжками,— сказав Валтасар і поставив сина на паркет, а сам відійшов і сів у крісло.

Малий підбіг до батька, приваблений блиском золотих ґудзиків, які прикрашали панталони над закотами чобіт.

— Мій малесенький! — сказав батько, обіймаючи сина.— Та ти справжній Клаас, ти ходиш прямо. А як твої успіхи, Габрієлю? — звернувся він до старшого сина, жартівливо смикнувши його за вухо.— Як ся має отець Морільйон? Сподіваюся, ти мужньо воюєш із перекладами на латину і навпаки? Вгризаєшся в математику?

Потім Валтасар підвівся і підійшов до П'єркена.

— Ви, мабуть, у якійсь справі до мене, друже? — сказав він з притаманною йому витонченою люб'язністю — і, взявши нотаря під руку, повів його в сад.— Хочете глянути на мої тюльпани?

Пані Клаас провела чоловіка поглядом і не могла стримати радості, бачачи, що він знову молодий, приязний, що він став самим собою. Вона підвелася, обняла дочку за стан і поцілувала її, сказавши:

— Люба Маргарито, кохана моя дитино, сьогодні я люблю тебе ще більше, ніж звичайно.

— Давно я вже не бачила, щоб тато був такий веселий,— мовила дівчина.

Мюлькіньє доповів, що обід подано. Пані Клаас, не бажаючи, щоб П'єркен запропонував їй руку, сама взяла Валтасарову руку, і всі попрямували до їдальні.

В цій кімнаті проступали на стелі оголені сволоки та бруси перекриття — правда, прикрашені розписами, які щороку чистили й промивали; на високих дубових мисниках можна було побачити найцікавіші екземпляри старовинного посуду, що передавалися в родині Клаасів у спадок. Стіни були оббиті фіолетовою шкірою, на якій були витиснені золотом сцени мисливських ловів. Над мисниками там і сям виблискували всіма барвами пера екзотичних птахів та рідкісні мушлі. Стільці збереглися ще від початку XVI сторіччя — квадратні, з крученими стовпцями та невеличкою спинкою, обтягнуті тканиною з торочками, стільці, настільки поширені в давнину, що Рафаель зобразив один з них на картині, яку назвав "Мадонна на стільці". Дерево почорніло, але позолочені цвяшки блищали, наче нові, і старанно підновлювана оббивка тішила зір чудовим червоним кольором. Старовинна Фландрія мовби оживала тут упереміш із новинками, колись завезеними з Іспанії. Пузаті карафи та пляшки на столі мали вельми статечний вигляд, якого надавала їм опукла форма — така поширена в давнину. Келихи були на високих ніжках — достоту такі зображено на старих картинах голландської та фламандської школи. Прикрашений кольровими фігурками у стилі Бернара де Паліссі, фаянсовий посуд був виготовлений на англійській фабриці Вігвуда. Масивні срібні прибори — грановані, з опуклим орнаментом, справжнє фамільне срібло, що складалося з предметів різних на вигляд, різної форми і карбування,— нагадували про те, що добробут Клаасів почався давно, а з плином часу їхнє багатство усе зростало. Серветки були з торочками, на іспанський зразок. Щодо столової білизни. то кожен би зрозумів — її бездоганна чистота була для Клаасів питанням честі. Всі ці столові прибори, це срібло призначалися для повсякденного користування. В передньому домі, де відбувалися звані обіди, обстава й посуд були куди розкішніші, а те, що вони призначалися лише для вжитку в святкові дні, надавало їм величі, яку втрачають предмети принижувані, так би мовити, в процесі вжитку буденного.