Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Я б не хотів, щоб ви настроювали її проти мене. Що було, те минуло. Я маю намір просити її, щоб вона забула минуле.

— Здається, ви вже її просили,— зауважив Джоліон.

— Тоді це було для неї несподіванкою, що приголомшила її. Але чим довше вона обмірковує мою пропозицію, тим ясніше має розуміти: це єдиний вихід для обох нас.

— У мене створилося трохи інше враження,— дуже спокійно сказав Джоліон.— Пробачте за відвертість, але ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, що тут хоч трохи важить розум.

Джоліон побачив, як обличчя його кузена зблідло ще дужче: сам того не знаючи, він повторив слова Айріні.

— Дякую,— сказав Сомс,— але я розумію усе краще, ніж вам здається. Я б тільки хотів мати певність, що ви не станете зловживати своїм впливом і підбурювати її проти мене.

— Не знаю, чого це ви вирішили, що я маю на неї якийсь вплив,— сказав Джоліон,— але якщо я його справді маю, то мій обов'язок сприяти тому, в чому, на мою думку, полягає її щастя. Очевидно, я, як то кажуть, фемініст.

— Фемініст,— повторив Сомс, ніби для того, щоб виграти час.— Це означає, що ви проти мене?

— Сказати відверто,— мовив Джоліон,— я проти того, щоб будь-яка жінка жила з будь-яким чоловіком, якого вона не любить. Я вважаю, що це бридота.

— І, мабуть, кожного разу, коли ви бачитеся з нею, ви втовкмачуєте їй свої погляди.

— Навряд чи мені доведеться бачити її.

— Ви не вертаєтесь до Парижа?

— Поки що ні,— відповів Джоліон, відчуваючи на собі пильний погляд Сомса.

— Ну, тоді оце і все, що я хотів вам сказати. І пам'ятайте: кожен, хто стає між чоловіком та його дружиною, бере на себе тяжку відповідальність.

Джоліон устав і ледь уклонився.

— На все добре,— сказав він і, не подаючи на прощання руки, пішов до дверей, а Сомс залишився в кріслі, дивлячись йому вслід.

"Ми, Форсайти,— думав Джоліон, гукнувши кеб,— вельми цивілізовані люди. У людей менш витончених така зустріч, напевне, закінчилася б бійкою. Якби це було не тепер, коли мій хлопчик збирається на війну..." Війна! Його знов охопили давні сумніви. Чудова війна! Поневолення народів або жінок! Намагання підкорити, володарювати над тими, хто не хоче тебе знати! Заперечення найелементарнішої порядності! Власність, законні права! А той, хто проти них,— відщепенець! "Дяка богові,— думав він,— я завжди був проти них". Так! Він пригадав, як іще перед Першим нещасливим одруженням його обурювали криваві розправи в Ірландії, а також ганебні судові процеси, коли жінки намагалися звільнитися від чоловіків, яких вони ненавиділи. Священики твердять, начебто свобода душі й тіла — це зовсім різні речі. Згубне вчення! Тіло й душу не можна відокремлювати. Вільна згода — це сила будь-якої спілки, а не її слабкість. "Треба було сказати Сомсові,— подумав він,— що він просто смішний. Але він водночас і трагічний!"

Та й справді, чи є в світі щось трагічніше за людину, так опановану власницьким інстинктом, що вона не бачить нічого поза цим і навіть не здатна зрозуміти почуттів іншої людини! "Треба написати їй, попередити, що він збирається зробити ще одну спробу",— подумав Джоліон. І всю дорогу до Робін-Гіла він жалкував за тим, що, зв'язаний почуттям обов'язку до сина, не може відразу виїхати до Парижа...

А Сомс довго сидів у кріслі, і серце його краяли не менш болючі муки ревнощів, наче йому відкрилося, що його двоюрідний брат справді має над ним перевагу і встиг сплести нове павутиння на його шляху. "Це означає, що ви проти мене?" Він так нічого й не домігся своїм хитрим запитанням. Фемініст! Балакун! "Не варто поспішати,— подумав він.— У мене ще є час: він не поїде до Парижа, якщо, звичайно, не бреше. Почекаю до весни". Хоча він і сам не знав, чим тут може зарадити весна — хіба що додасть йому болю. І, дивлячись із вікна на вулицю, де між озерцями світла, що лилося з високих ліхтарів, сновигали людські постаті, він думав: "Здається, ніби все на світі непотрібне, безглузде. Я самотній — у цьому вся біда".

Він заплющив очі, і відразу перед ним з'явилася Айріні, вона йшла темною вуличкою, де височіла церква і, проходячи повз нього, повернула голову, так що він побачив її блискучі очі й біле чоло під маленьким чорним капелюшком із золотими блискітками та довгою вуаллю, що звисала їй на шию. Він розплющив очі — так ясно вона постала перед ним! І справді вулицею проходила якась жінка, але то не вона. О ні, там немає нічого!

XIII. "А ОСЬ І МИ!"

Сукні Імоджен для її першого сезону весь березень місяць поглинали всю увагу її матері, а також усі гроші з дідусевого гаманця. З форсайтівською наполегливістю Вініфред прагнула досягти досконалості. За клопотами вона рідше думала про те, що поволі наближається процедура, яка принесе їй досить сумнівно бажану свободу, рідше думала про сина, про те, що швидко наближається день, коли він вирушить на війну, з якої й далі надходили невтішні вісті. Наче працьовиті бджоли, що перелітають з квітки на квітку, або прудкі мухи, що кружляють над пишними осінніми суцвіттями, вона вдвох із "маленькою донечкою", яка зростом майже не поступалася матері й не набагато відстала від неї розмірами бюста, бігали по крамницях на Ріджент-стріт, по ательє мод на Гановер-сквер і Бонд-стріт, розглядаючи й мацаючи найрізноманітніші тканини. Десятки молодих жінок, демонструючи чудову поставу і вишукані манери, проходили перед Вініфред та Імоджен, одягнені у "витвори мистецтва". Моделі — "це найновіша, мадам, останній крик моди",— від яких вони неохоче відмовилися, могли б заповнити цілий музей; моделі, які вони просто змушені були придбати, майже вичерпали банківський рахунок Джеймса. "Не варто зупинятися на півдорозі",— вважала Вініфред, прагнучи зробити все можливе, щоб її дочка протягом свого першого і єдиного нічим не затьмареного сезону мала повний успіх. Терпіння, яке вони виявляли, випробовуючи терпіння тих безіменних створінь, що пропливали перед ними, було властиве хіба тільки людям, сповненим глибокої віри. Вініфред падала ниць перед своєю улюбленою богинею Модою, неначе побожна католичка перед дівою Марією; перші враження Імоджен були досить приємні — вона іноді й справді була просто чарівна, її скрізь засипали лестощами: одне слово, нове життя здавалося їй "дуже цікавим".

Надвечір двадцятого березня, майже спустошивши магазин Скайворда, вони зайшли в кондитерську Карамела й Бейкера, що була на тому боці вулиці, й, підкріпившись шоколадом із збитими вершками, рушили додому через Берклі-сквер, огорнений вечірнім присмерком, у якому відчувався вже подих весни. Відчинивши двері, щойно пофарбовані в світло-оливковий колір,— того року вона все привела до ладу, готуючись до світського дебюту Імоджен,— Вініфред одразу підійшла до срібного кошика подивитися, чи не було сьогодні відвідувачів, і раптом її ніздрі здригнулись. Що це за запах?

Імоджен взяла книжку, прислану з бібліотеки, й заглибилася в читання. Досить різко, бо груди їй схвилювало дивне почуття, Вініфред сказала:

— Іди-но, доню, з книжкою до своєї кімнати та спочинь перед обідом.

Імоджен, не відриваючись від книжки, пішла нагору сходами. Вініфред почула, як зачинилися двері її кімнати, і глибоко вдихнула повітря. Невже це весна лоскоче їй нерви, збуджуючи тугу за "блазнем" усупереч її розуму та ображеній чесноті! Чоловічий запах! Легенький дух сигар і лавандової води, якого вона не чула з того вечора минулої осені шість місяців тому, коли сказала йому, що він перейшов усі межі. Звідки він узявся тут? Чи, може, це їй причулося, може, це породження її уяви? Вона озирнулася довкола. Нічого, аніякісіньких змін,— і в холі, і в їдальні все на своїх місцях. Це якась ілюзія запаху — болісна, безглузда ілюзія! В срібному кошику лежали нові картки: дві — містера і місіс Полгейт Том і одна містера Полгейта Тома. Вона понюхала їх, але вони пахли звичайно, як усяка візитна картка. "Мабуть, я втомилася,— подумала вона.— Піду трохи полежу". Вітальня вгорі потопала в сутінках, чекаючи, щоб чиясь рука засвітила вечірнє світло; Вініфред зайшла до спальні. Вікна тут були запнуті завісами, і в кімнаті стояв присмерк, бо вже минула шоста. Вініфред скинула пальто — знову цей запах!— і враз завмерла, ніби скам'яніла, притиснувшись до спинки ліжка. Щось темне підвелося з канапи в протилежному кутку. У Вініфред вихопилося слово, яке в її сім'ї вимовляли тільки в хвилину страху: "Боже!"

— Це я, Монті,— озвався голос.

Схопившись за бильце ліжка, Вініфред простягла руку й крутнула вимикач над своїм туалетним столиком. Дарті з'явився на краю світлового кола, осяяний від пояса, де бракувало ланцюжка від годинника, до черевиків, темно-коричневих, лискучих, але — ой леле!— з діркою на носку. Груди й обличчя були в тіні. Так, він схуд,— а може, це гра світла? Він ступив уперед, тепер освітлений від носків черевиків до темного чуба — так, трохи посивілого! Обличчя його потемніло, пожовкло; чорні вуса втратили свій хвацький вигляд і понуро обвисли; на обличчі з'явилися незнайомі їй складки. Краватка була без шпильки. Його костюм — так, вона впізнає його,— але який пом'ятий, витертий! Вона знову глянула на носок черевика. Якась велика, безжальна хвиля налетіла на нього, перекинула, скрутила, понесла й понівечила. І вона стояла мовчки й непорушно, дивлячись на Дірку на носку.

— Ось так!— сказав він.— Я одержав листа. Я повернувся.

Груди Вініфред заходили ходором. Туга за чоловіком, що охопила її від того запаху, боролася з пекучими ревнощами, яких вона досі не знала. Ось він перед нею — темна і наче зацькована тінь елегантного, самовпевненого Дарті! Яка сила спустошила його так — вичавила, наче апельсин, залишивши тільки суху шкоринку! Та жінка!

— Я повернувся,— знову сказав він.— Скільки я пережив! Боже милий! Приїхав на палубі. У мене нічого не лишилося, крім того, що на мені, та цієї валізи.

— А кому ж дісталася решта?— скрикнула Вініфред, якій зразу допекло до живого.— Як ти насмілився повернутись? Ти ж знав, що того листа з наказом повернутися додому послано тільки для того, щоб я могла дістати розлучення. Не торкайся до мене!

Обоє стояли, тримаючись за бильця великого ліжка, в якому вони стільки років спали разом. Багато разів, так — багато разів вона хотіла, щоб він повернувся.