Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива,— додала вона, ніби вибачаючись.

— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько!— вигукнула Імоджен.— Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!

Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!

— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую,— пробурчала Юфімія,— в кожному разі, він був досить пишнотілий.

— Серденько!— вигукнула тітонька Джулі.— Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.

— Але яка вона була з себе?— допитувалася Імоджен.

— Я розкажу тобі, дитино,— мовила Френсі.— Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.

Юфімія роздратовано зауважила:

— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.

В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.

— Місіс Нік жінка суворих правил,— мовила, сміючися, Френсі.

— У неї шестеро дітей,— сказала тітонька Джулі,— їй належить такою бути.

— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив?— вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.

Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:

— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.

— Здається, вона з кимось утекла?

— Ні, звичайно, ні; тобто... не зовсім.

— То що ж вона зробила, тітонько?

— Ходімо, Імоджен,— сказала Вініфред,— час уже додому.

Але тітонька Джулі рішуче додала:

— Вона... вона поводилася не так, як слід.

— Господи!— вигукнула Імоджен.— Завжди мені кажуть одне й те ж.

— Щоб ти знала, любонько,— сказала Френсі,— у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.

— Вона приносила мені шоколадні цукерки,— тихо сказала Імоджен,— і від неї приємно пахло.

— Це вже напевно!— зауважила Юфімія.

— Зовсім не напевно!— заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.

— Не розумію,— мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки,— не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.

— А вона розлучилася з дядечком?— запитала Імоджен від порога.

— Звичайно, ні!— вигукнула тітонька Джулі.— Тобто... звичайно, ні.

Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.

— Я прийшов по карту,— сказав він.— Хто з ким розлучився?

— Ніхто, дядечку,— відповіла цілком правдиво Френсі.

Тімоті взяв карту з рояля.

— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося,— мовив він.— Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо.— Він посварився товстим пальцем на присутніх.— Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.

Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.

Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: "Знаєте, всі Форсайти!.."— і тітоньки Джулі: "Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову..."

Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.

— Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: "Щасливий не буде, аж поки не здобуде"?

— Юстас,— відповіла Гестер з-за газети "Таймс".— Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.

Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.

— Гестер,— мовила вона,— мені оце набігла в голову жахлива думка.

— То краще не кажи мені,— швидко відповіла тітонька Гестер.

— О ні, я мушу сказати. Ти навіть не уявляєш, яка вона жахлива!—Голос її перейшов у шепіт.— Джоліон... кажуть, у Джоліона тепер... русява борода.

XII. ЯК ІДЕ ПОЛЮВАННЯ

Через два дні по обіді у Джеймса містер Полтід дав Сомсові багату поживу для роздумів.

— Один джентльмен,— сказав він, поглядаючи в ключ до шифру, схований у нього в лівій руці,— котрий значиться у нас як 47, приділяв велику увагу 17 протягом останнього місяця в Парижі. Але ми не маємо ще ніяких певних доказів. Усі зустрічі відбувалися прилюдно, на очах у всіх: в ресторанах, у Гранд Опера, в Опера Комік, у Луврі, в Люксембурзькому саду, у холі готелю тощо. Досі не було помічено, щоб вона заходила в його номер чи то навпаки. Вони їздили в Фонтенбло, але нічого, вартого уваги. Сказати коротко, ситуація подає надії, але вимагає терпіння.— І, раптом підвівши погляд, він додав:— Одна досить цікава обставина: 47 має те саме прізвище, що й... е-е... 31!

"Ця тварюка знає, що я її чоловік",— подумав Сомс.

— Ім'я його досить дивне — Джоліон,— провадив містер Полтід.— Ми знаємо його адресу в Парижі й де він мешкає тут. Певна річ, нам не хотілося б допуститися помилки.

— Стежте далі, але не забувайте про обережність,— затято мовив Сомс.

Інстинктивна певність, що цей клятий сищик розкрив його таємницю, примушувала його поводитися ще стриманіше.

— Вибачте,— сказав містер Полтід,— я піду довідаюся, чи немає свіжої звістки.

Він повернувся з кількома листами. Знову замкнувши двері кабінету, він переглянув конверти.

— Так, ось лист особисто мені від 19.

— Ну й що там?— запитав Сомс.

— Гм! — озвався містер Полтід.— Вона сповіщає: "47 виїхав сьогодні до Англії. Адреса на його багажі: Робін-Гіл. Розлучився з 17 у Луврській галереї о 3.30. Нічого особливого. Визнала за краще лишитися й провадити спостереження за 17. Ви зможете простежити за 47 у Англії, якщо визнаєте це за потрібне".

І містер Полтід підвів на Сомса непрофесійний погляд, наче збираючи матеріал для книги про людську природу, яку сподівався написати, коли піде на спочинок.

— Дуже розумна жінка ця 19 і чудово маскується. Коштує недешево, але свою платню відробляє цілком. Поки що об'єкт не підозрює, що за ним стежать. Але через деякий час, самі знаєте, чутливі люди починають щось відчувати, навіть не маючи певних підстав для підозри. Моя порада: облишити 17 і взяти під нагляд 47. Ми не можемо перехоплювати кореспонденцію — це надто ризиковано. Я не радив би поки що цього робити. Але можете переказати своєму клієнтові, що все йде добре.

І знову його примружені очі зиркнули на мовчазного відвідувача.

— Ні,— раптом мовив Сомс,— я волію, щоб не припинявся таємний нагляд у Парижі, а на цю другу особу можете не зважати.

— Гаразд,— відповів Полтід,— ми так і зробимо.

— Які... які між ними стосунки?

— Я прочитаю вам, що вона повідомляє,— сказав містер Полтід, відмикаючи шухляду й виймаючи папку з паперами.— Вона висловлюється дуже конфіденціально. Ага, ось тут: "17 дуже приваблива... що ж до 47, то всі зуби з'їдені (знаєте, це жаргонний вислів,, що означає: "немолодий")... видно, захопився... чекає нагоди... 17, мабуть, уникає рішучої розмови — поки що важко сказати напевно. Проте загалом здається, що вона вагається — здатна нарешті піддатися імпульсу. Обоє витримують марку".

— Що це означає?— спитав Сомс крізь стиснуті губи.

— Розумієте,— усміхнувся містер Полтід, відкриваючи два ряди білих зубів,— це такий у нас вислів. Іншими словами, справа навряд чи скінчиться скороминущим романом: або вони зійдуться серйозно й надовго, або зовсім не зійдуться.

— Гм!— буркнув Сомс.— Оце і всі ваші відомості?

— Так,— відповів містер Полтід,— але вони вельми багатозначні.

"Павук!"—подумав Сомс, а вголос сказав:

— До побачення.

Він пішов через Грін-парк, прямуючи до вокзалу Вікторія, звідки збирався поїхати в Сіті. Погода, як на кінець січня, стояла тепла; сонячне проміння, просочуючись крізь туман, іскрилося на вкритій памороззю траві, ніби блискуча павутина.

Маленькі павуки — і великі павуки. А найбільший з усіх павуків — це його власна впертість, що безупинно засновує своїм плетивом усі шляхи до розв'язки. Чого цей чолов'яга впадає коло Айріні? Невже Полтід вгадав? Чи, може, Джоліон просто співчуває їй, такій самотній і нещасній, за його ж таки власними словами — адже він завжди був таким сентиментальним радикалом? А що, коли й справді все воно так, як вважає Полтід? Сомс враз зупинився. Ні, не може бути! Його двоюрідний брат старший за нього на цілих сім років, не кращий собою і не багатший! Чим він може привабити жінку?

"Та й тепер він повернувся додому,— подумав Сомс.— Тож навряд чи він... Піду-но поговорю з ним!" І, діставши візитну картку, Сомс написав:

"Якщо Ви можете приділити мені півгодини в будь-який день протягом тижня, то я чекатиму в "Знавцях" щодня від 5.30 до 6.00, або, коли це для Вас зручніше, прийду до "Всякої всячини". Мені треба поговорити з Вами.

С. Ф."

Він пішов по Сент-Джеймс-стріт і віддав записку швейцарові у "Всякій всячині".

— Передайте містерові Джоліону Форсайту, як тільки він прийде,— сказав він і, взявши таксомотор — вони недавно з'явилися в місті,— поїхав у Сіті.

Джоліон одержав картку того самого дня і подався до "Клубу знавців". Чого потрібно від нього Сомсові? Невже він довідався про Париж? І, переходячи Сент-Джеймс-стріт, Джоліон вирішив, що не варто тримати в таємниці свою поїздку... "Але ні в якому разі не слід казати йому, що вона в Парижі, коли він цього ще не знає". В такому складному душевному стані Джоліон зайшов у клуб, і його провели до вітальні, де у невеликій ніші біля вікна сидів Сомс за чашкою чаю.

— Дякую, чаю я не хочу,— сказав Джоліон.— Але з вашого дозволу я закурю.

Вікна вітальні були ще не запнуті завісами, хоча на вулиці вже засвітилися ліхтарі; кузени трохи посиділи мовчки: кожен із них чекав, що розмову почне другий.

— Кажуть, що ви були у Парижі,— нарешті мовив Сомс.

— Так, я щойно повернувся звідти.

— Мені сказав Вел. Він і ваш син, мабуть, разом вирушать на війну?

Джоліон кивнув головою.

— Вам часом не довелося бачити Айріні? Здається, вона десь за кордоном.

Джоліон пустив густу хмару диму, перш ніж відповісти:

— Так, я бачив її.

— Як вона там?

— Непогано.

Знову настала мовчанка; потім Сомс випростався в своєму кріслі.

— Коли ми бачилися востаннє,— мовив він,— я ще вагався. Ми з вами поговорили, і ви висловили свою думку. Я не збираюся знову заводити ту дискусію. Я хочу сказати тільки ось що: моє становище надзвичайно важке.