Рессі — невловимий друг - Велтистов Євген
— Я хазяїн Рессі, отже, мої розпорядження незаперечні, а він мене просто не слухається. (Ні, не хотів розсудливий Електроник перетворитися на геніального собаку!) А Рессі, можливо, намагається довести, що виконує завдання хазяїна виходячи з ситуації. Але хазяїн, на жаль, цього не розуміє...
— Очманіти можна, якась страшенна плутанина, — змахнув руками Сироїжкін. — Швидше розв'язуй свою задачу! Роби світове відкриття!
— На щастя, я не вдаюся в паніку, стикаючись із логічними тупиками, — хрипло говорив Електроник. — Я застосовую в таких випадках першу теорему Геделя: не всі істини можна довести. І залишаю прогалину в своїй пам'яті.
— А раптом Рессі має слушність? А раптом він зробив відкриття?
— І тут є вихід. Треба запитати професора. Вчителеві я цілком довіряю.
— Мудра теорема, — погодився Сироїжкін. — Як ти сказав — Геделя?
— Велика теорема про неповноту формальних систем.
Повторюю її суть: не всі істини можна довести. Якби я не знав її і не застосовував на практиці, я давно перегорів би від безглуздих розмірковувань.
— А як же професор?
— Професор звичайно відповідає: "Дякую тобі, мій друже. Ти ще раз нагадав мені, що людина винайшла машину, а не навпаки. Доведеться мені подумати..." А потім він раптом знаходить рішення. І я заповнюю свою прогалину.
— Голова! — захоплено промовив Сироїжкін. — Найкраща у світі голова — професора Громова. І ти незабаром станеш професором, Електронику. Бідолаха ти, бідолаха. День і ніч стежиш за Рессі, слухаєш машину фон Круга й обчислюєш, обчислюєш, обчислюєш... Кинь усе це, Електрошо! Давай пограємо у м'яча або покатаємось на велосипеді... А то справді перегориш завчасно...
— Знову нічого не розумію. — Електроник промовив це так хрипло, що Сироїжкін умить збагнув: щось трапилося.
— Ну? — Сергій підійшов до друга.
Електроник знерухомів. Кілька хвилин стояв він тихо, прислухаючись до себе й міркуючи. Сергія збентежила його мовчанка: невже Електроник перегоряє на його очах?
— Що з тобою?
Електроник мовчав.
"Куди бігти? — гарячково міркував пополотнілий Сергій. — Йому, здається, погано... В аптеку?.. Та що я, в яку аптеку? Теореми в аптеках не продаються... Що робити?
Адже я не знаю Геделя..."
— Не всі істини правильні... — запально сказав Сергій. — Вірно, Електронику? Відповідай!
— Відповідаю. Уже кілька годин Рессі летить над стадом, — порушив мовчання Електроник. — Біжать тисячі антилоп. Ряд за рядом. Там є страуси й навіть лев. Лев ніяк не вирветься із стада. Реве, кусається, але він у полоні... Вони піднялись на гору... Далі обрив, прірва!.. Рессі нічого не може зробити. Він лякає, кричить, біжить попереду, веде за собою. Стадо не звертає... Рессі не знає, як звернути їх зі шляху. Я теж нічого не можу придумати. Не можу підказати... Лишилося кілька хвилин...
— Дзвонити Громову! — крикнув Сергій.
Вони побігли в порожню вчительську.
Громов зрозумів їх з перших слів.
— Скільки до прірви? — запитав він уривисто.
— П'ятсот метрів, — відповів за кілька секунд Електроник.
— Пізно, — прозвучало в трубці. — Нехай Рессі уважно слухає на різних хвилях, чи немає радіосигналів від антилоп.
— Є. Сигнали надходять від тварин, які біжать попереду. Такі самі, як від кулі, що застряла в Рессі... Вони вже плигають! ? — крикнув Електроник. — Ряд за рядом, всі до одного, з великої висоти — у прірву. І розбиваються! Рессі кружляє вгорі... Я нічого не розумію. Гелю Івановичу.
— Передай Рессі; негайно повертатися!
— Панове, я дякую вам за те, що ви прийшли вислухати мене. Повідомлення, яке я хочу зробити, гадаю, зацікавить правління фірми "Пелікан".
Доктор фон Круг переможно оглянув довгий горіховий стіл, за яким сиділи керівники могутньої фірми "Пелікан". Фірма мала заводи й лабораторії в десяти країнах, випускала все: електроніку для ракет, обшивку для підводних суден, прилади для промисловості, косметику, м'ясні й рибні консерви, механічних звірів для зоопарків. Складний прилад і консервну бляшанку увінчувала знаменита етикетка: веселий пелікан, що хапає на льоту в свій мішок золоту рибку. Зараз золоту рибку для "Пелікана" тримав професор фон Круг. Настала хвилина, до якої він готувався все життя. Якщо правління фірми довірить йому, він дістане необмежену владу. Зараз не потрібні ніякі формули. Його аргументи — енергійний виклад ідеї, точні слова.
— Висновки, яких я дійшов, вивчаючи живі організми, такі: керування всім тваринним світом планети можливе. Технічно це не складно: мініатюрний радіопередавач, якого ввели у больовий нерв організму і який не перешкоджає його нормальній життєдіяльності, в будь-який момент можна ввімкнути просто натиснувши кнопку. Тварина під впливом болю рухатиметься в заданому напрямі. На свій страх і риск я перевірив систему керування за різних умов, дав завдання нашим експедиціям. Система діє безвідмовно. Я бачу світ розумного майбутнього: в океані пасуться табуни китів, дельфіни спрямовують косяки риб, досліджують глибини океану, рятують потерпілих з корабля, що зазнав аварії, олені й антилопи самі вирушають на буйні пасовиська, зграї птахів знищують шкідливих комах. Моя фантазія не в змозі уявити всіх вигод для людства. Я закінчив, панове!
Негучні оплески свідчили, що доповідач піймав невидиму рибину удачі.
— У цій трагедії треба розібратися. Хтось має відповісти за загибель тисяч тварин!
Гель Іванович Громов говорив із запалом. Уривчасті слова вилітали слідом за маленькими хмарками диму з довгої професорської люльки, й удавалося, кожне слово м'яко вибухає в повітрі. Друзі, яких професор запросив на чашку чаю, бачили, що він хвилюється. Друзі згадували, як колись у цьому кабінеті випробовувались кібернетичні моделі, що їх любив складати господар: черепахи, лисиці, електронний хлопчик. І Рессі, який діє десь за тисячі кілометрів.
— Але що ж таке, врешті-решт, ваш Рессі? — запитав академік Немнонов.
— Твір мистецтва! — Очі Громова радісно блиснули. — Так, так! Як буває шаховий етюд чи літературний твір, так і Рессі — твір біоніки.
Різкі зморшки на обличчі Немнонова трохи розгладилися. Він задоволено пив міцний чай з лакованої, майже невагомої чашки.
— Сподіваюся, Гелю Івановичу, вага Рессі не занадто самостійний?.. Як той червоний лис із найправдивішими у світі очима? — Олександр Сергійович Свєтловидов, наймолодший серед співрозмовників, усміхнувся.
— Ага, он ви про що! — Громов розсміявся, уявивши хитру мордочку свого лиса. — Ви, Миколо Миколайовичу, — звернувся він до Немнонова, — мабуть, не чули про цей випадок. — І він розповів, як рудий лис довго водив за ніс його, не кажучи вже про працівників міліції, поки якось в ньому не скінчився заряд електроенергії і втікач не зупинився.
— Але Рессі...
— Рессі, — жваво підхопив професор, — був винайдений, як ви розумієте, не для боротьби з фон Кругом та його сонними стрільцями — зовсім для іншої мети. Я довго вивчав нервову систему людини й дійшов висновку, що в інформації, яку вона передає, є великі прогалини. Ми часто не бачимо світ таким, яким він є, навіть таким, яким його бачить дитина. Недаремно кажуть, що всі діти — талановиті художники: вони сприймають все яскраво й точно. Словом, у мене виникла потреба глянути на світ іншими очима, осмислити його заново й цілком. І насамперед — уявити, як ставляться до природи й людини звірі, птахи, морські мешканці. Тут, як зрозуміло, головне — збереження тваринного світу планети. За взірець я і взяв здібності різних тварин, їхню особливу чутливість, їхній хист, а Електроник за схемами збудував модель...
— І непогано впорався із завданням, — зазначив Свєтловидов. — В сутичці з сонними стрільцями Рессі довів слушність ваших ідей.
— Річ ще в тому, що Рессі має свободу дій, яка допомагає йому виконувати всі завдання. Між іншим, його поводження у тваринному середовищі цікаве. Якимось чином йому дуже добре вдається впливати на них. Щоправда, антилоп він не зумів врятувати.
— Я гадаю, — розмірковував уголос Свєтловидов, — що, вдаривши по пеленгатору в машині командира стрільців, Рессі замкнув якісь контакти. Антилопи, що носили в собі радіокулі, дістали больовий удар і повели за собою стадо. Звісно, це тільки припущення, яке вимагає перевірки... Сам Рессі, мабуть, не відчув подразнення...
— На щастя чи на нещастя для себе, Рессі не має нервів, — сказав професор. — Куля сидить у його товстій шкірі... Проте якщо Олександр Сергійович має рацію, то це небезпечна своїми наслідками історія.
Господар налив гостям чаю.
— Просто не віриться! — порушив мовчання старий академік. — Якась дикість у наші дні — сонні стрільці, радіокулі, нарешті, доктор Круг. Ми будуємо машини ймовірного майбутнього, а стикаємося часом з неймовірним, відсталим світом!
— Такі, як фон Круг, — спокійно й суворо промовив Громов, — знищили дуже багато чого на землі: савану й прерії, гепардів і лінивців, квіти й трави. Знищили, так і не збагнувши всієї цінності для людей цієї спадщини природи. А тепер зазіхають на все інше.
— "Вільне підприємництво", яким так пишаються фон Круг та його компаньйони, й справжнє майбутнє людства несумісні. Фон Круг — людина з минулого, він руйнівник.
— Я вдячний вам, Миколо Миколайовичу, за те, що ви підтвердили мої думки. Останнім часом я так міркував: що чекає на людей, якщо вони поступово знищать природу? Без лісів, трав, тварин — без звичного за мільйони років світу людина просто переродиться...
— Не будемо чекати, поки сфінкс засміється, — жартівливо зробив висновок Немнонов, і його співрозмовники згадали виразний стародавній напис на базальтовій стіні: "Коли людина дізнається, що рухає зорями, сфінкс засміється і життя на землі вичерпається".
Десь у чорноті космосу, над цим будинком, над містом, над Землею кружляли міжпланетні станції, мчали ракети й супутники, але людина ще не знала, що рухає галактиками, які розбігаються в різні боки... Сфінкс — вічний собака фараонів — мовчав...
— Ви попередили Раду охорони тварин? — запитав академік.
— Не тільки попередив, — обізвався Гель Іванович, — а й дістав завдання. Завтра лечу з Електроником в Індію.
— З Електроником? — Свєтловидов від несподіванки підвівся із стільця.
— З вашого дозволу, — іронічно вклонився Громов і від душі розсміявся, побачивши здивування на обличчі колеги.
