Свято, яке завжди з тобою - Хемінгуей (Гемінґвей) Ернест

ПЕРЕДМОВА

З причин, цілком достатніх для автора, в цій книжці нічого не сказано про чимало місць, людей, спостережень і вражень. Деяких речей ще не можна розголошувати, а деякі всім відомі, про них багато писали й, безсумнівно, писатимуть ще.

Тут не згадується про стадіон "Анастазі", де ринг був у саду, столики стояли просто під деревами, а офіціантами були боксери. Не згадується ні про тренування з Ларрі Гейнсом, ні про славнозвісні двадцятираундові бої в Зимовому цирку. Ні про таких добрих друзів, як Чарлі Суїнні, Білл Берд і Майк Стрейтер, ні про Андре Массона та Міро. Не згадується й про наші подорожі до Шварцвальду, про цілоденні прогулянки в улюблених гаях навколо Парижа. Було б дуже добре, якби все воно увійшло в книжку, але поки що доведеться обійтись без цього.

Коли читач хоче, він може вважати що книжку белетристичною. Але трапляється, що й така белетристика проливає якесь світло на те, про що доти писали як про реальність.

Ернест Хемінгуей

Сан-Франсіско-де-Паула, Куба, 1960

ЗАТИШНЕ КАФЕ НА ПЛОЩІ СЕН-МІШЕЛЬ

А потім погода зіпсувалась. Одного дня почало дощити, і то був кінець осені. На ніч нам доводилося зачиняти вікна від дощу, й холодний вітер обносив листя з дерев на площі Контрескарп. Листя лежало пожовкле, намокле, і вітер шмагав дощем великий зелений автобус на кінцевій зупинці, а в "Кафе аматорів" набивалося повно народу, і вікна його пітніли зсередини від духоти й тютюнового диму. Це було безрадісне, брудне кафе, в ньому збиралися п'яниці з усього кварталу, і я не ходив туди, бо там стояв сморід немитих людських тіл і кислого перегару. Завсідники й завсідниці "Аматорів" були п'яні весь час — цебто весь час, поки мали гроші,— і здебільшого від вина, яке вони замовляли півлітровими чи літровими пляшками. Відвідувачам пропонувалися всілякі аперитиви з дивними назвами, але мало хто дозволяв собі замовляти їх — хіба що чарочку для початку, щоб дужче брало вино. П'яниць жіночої статі тут називали poivrottes, що означає "алкоголічки".

"Кафе аматорів" було вигребом вулиці Муфтар, тієї чудової, вузької, завжди людної торгової вулиці, що виходить на площу Контрескарп. Убиральні без сидінь у старих будинках — по одній на кожному поверсі коло сходів, з цементними підвищеннями у формі підошов обабіч отвору, щоб locataire1 не послизнувся,— з'єднувалися з вигребами, вміст яких викачували вночі в асенізаційні бочки. Влітку при відчинених вікнах нас діймав шум насосів, і в повітрі ширився важкий сморід. Асенізаційні бочки були пофарбовані в коричневий і шафрановий кольори, і в місячному сяйві валка цих циліндрів на колесах, що їх тягли коні по вулиці Кардинала Лемуана, нагадувала картини Брака. Ніхто, однак, не викачував вмісту "Кафе аматорів", і смердючі завсідники його не мінялись, як не мінявся зміст пожовклого, засидженого мухами оголошення,— яке ніколи ніхто не читав,— про передбачені законом покарання за появу в публічному місці в нетверезому стані.

З першими холодними зимовими дощами раптом проступав назовні смуток міста, і вже не було більше високих білих будинків, а тільки мокра чорнота під ногами й зачинені двері крамничок — з цілющим зіллям, канцелярським приладдям, з газетами,—а потім двері приймальні дипломованої акушерки та готелю, в якому помер Верлен і в якому, на горішньому поверсі, був номер, де я працював.

На горішній поверх вели шість чи вісім сходових маршів, там було дуже холодно, і я знав, скільки коштує пучок хмизу, три жменьки перев'язаних дротом соснових скіпок завдовжки з пів-олівця, що мають від того хмизу зайнятись, і оберемок сирих дров —паливо, потрібне для того, щоб обігріти кімнату. Тож я перейшов вулицю і крізь завісу дощу подивився, чи в готелі хтось топить і чи добра тяга. Але димарі не курились, і я подумав, що димохід холодний, тяги не буде, кімната тільки наповниться димом, і дрова згорять даремно, а разом з ними й гроші,— і пішов собі далі під дощем. Я проминув ліцей Генріха IV й старовинну церкву Сент-Етьєн-дю-Мон, перетнув площу Пантеону, де завжди гуляють вітри, звернув, шукаючи захистку, праворуч, вийшов, нарешті, на підвітряний бік бульвару Сен-Мішель, проминув музей Клюні, перейшов бульвар Сен-Жермен і на площі Сен-Мішель увійшов до кафе, яке давно вподобав.

Це було гарне кафе, тепле, чисте й привітне. Я повісив свого старого плаща на вішалку, щоб він просох, поклав приношеного капелюха на полицю над лавою і замовив café au lait *. Офіціант приніс каву, я вийняв з кишені записника та олівець і заходився писати. Я писав про життя десь у Мічігані, а що день був непогідний, холодний, вітряний, то й в оповіданні він виходив такий самий. Я вже не раз зустрічав кінець осені — дитиною, підлітком, юнаком — і знав, що в різних місцях про неї пишеться по-різному — де краще, а де гірше. Певно, це і є те, що зветься пересадженням у новий грунт, думав я, і людям воно, мабуть, потрібне так само, як рослинам. В оповіданні хлопці пили, тож і я відчув спрагу й замовив ром "Сент-Джеймс". Того холодного дня він видався мені особливо смачним, і, пишучи далі, я з насолодою відчував, як чудовий мартініканський ром зігріває тіло й душу.

До кафе ввійшла дівчина й сіла за столик біля вікна. Вона була вродлива, її свіже обличчя сяяло, мов щойно викарбувана монета, якщо тільки монети карбують із гладенької, обмитої дощем шкіри, а її волосся, чорне, як воронове крило, лягало навскіс на щоку.

Я задивився на неї, переймаючись хвилюванням і збудженням. Я б залюбки ввів її у це оповідання чи кудись-інде, але вона сіла так, щоб їй видно було вулицю і вхід до кафе, і я зрозумів, що вона когось чекає. Тож я знову почав писати.

Оповідання писалося само собою, і я насилу встигав за ним., Я замовив ще чарку рому "Сент-Джеймс" і поглядав на дівчину щоразу, як підводив голову чи застругував олівець, скидаючи стружки в блюдце під чаркою.

Я побачив тебе, красуне, і тепер ти моя, хоч ти й чекаєш когось іншого і хоч я, напевне, більше ніколи тебе не побачу, думав я. Ти належиш мені, і весь Париж належить мені, а я належу цьому записникові й цьому олівцеві.

Потім я знов заходився писати й заглибився в оповідання, занурився в нього з головою. Тепер уже оповідання не писалося само собою, тепер писав його я, не підводячи голови, забувши про час, не думаючи, де я, й не замовляючи більше рому "Сент-Джеймс". Ром "Сент-Джеймс" набрид мені, хоч я про нього не думав. Нарешті оповідання було закінчено, і я відчув, що дуже втомився. Я перечитав останній абзац, а тоді підвів голову, щоб іще раз глянути на дівчину, але вона вже пішла. Сподіваюсь, вона пішла з гарним хлопцем, подумав я. А проте мене пойняв сум.

Я згорнув записник з оповіданням, сховав його до внутрішньої кишені й попросив офіціанта принести дюжину portugaises 1 і півкарафи сухого білого вина. Закінчивши оповідання, я завжди відчував смуток, і радість, і якусь порожнечу, немов після любощів. Я був певен, що оповідання вийшло дуже добре, але наскільки — я побачу, тільки прочитавши його завтра.

Я їв устриці, що пахли морем і мали легкий металевий присмак; холодне біле вино змивало цей присмак, лишаючи тільки запах моря й відчуття соковитого м'якуша на язику, і я ковтав холодну рідину із скойки й запивав терпким вином, і незабаром ота порожнеча зникла, я знову відчув себе щасливим і почав укладати плани.

Тепер, коли прийшла негода, ми можемо залишити на якийсь час Париж — податися туди, де не дощ, а сніг падає між сосон і вкриває дорогу й гірські схили, високі схили, на яких він порипуватиме під ногами, коли ми вертатимемося вночі додому. Під Лез-Аваном є шале, де чудово годують, де ми будемо вдвох, і з нами будуть книжки, і вночі нам буде тепло вдвох у ліжку, й у відчинені вікна сяятимуть зірки. Ось куди ми поїдемо. Залізничні квитки третього класу коштують недорого. А за пансіон ми плататимемо не набагато більше від того, що витрачаємо в Парижі.

Я відмовлюся від номера в готелі, де я пишу, й тоді нам треба буде платити лише за квартиру на вулиці Кардинала Ле-муана, 74, а це зовсім небагато. Я вже послав кілька репортажів у Торонто й тепер мав одержати за них гонорар. Писати репортажі я міг скрізь, за будь-яких обставин, а на цю поїздку грошей нам вистачить.

Може, залишивши Париж, я зможу писати про нього, як у Парижі пишу про Мічіган. Я не розумів, що не визрів ще для цього, бо ще не знав по-справжньому Парижа. Але кінець-кін-цем так воно й вийшло. Тож ми поїдемо, якщо дружина погодиться. Я покінчив з устрицями, допив вино, розрахувався й рушив найкоротшою дорогою додому, на вершину пагорба Святої Женев'єви, під дощем, який псував тепер лише погоду, але аж ніяк не життя.

— По-моєму, це чудова ідея, Теті,— сказала дружина. В неї були лагідні риси обличчя, і коли ми разом ухвалювали щось, очі й усмішка її спалахували так, наче їй піднесли коштовний подарунок.— Коли ми поїдемо?

— Коли хочеш.

— Я ладна хоч зараз. Ти ж знаєш мене.

— Може, на той час, як ми повернемось, тут випогодиться. Тут буває дуже добре в холодну ясну погоду.

— Авжеж, випогодиться,— відповіла вона.— Як добре, що тобі спало на думку виїхати.

• МІС СТАЙН ДАЄ НАСТАНОВИ

• "ШЕКСПІР І КОМПАНІЯ"

• ОБЛУДНА ВЕСНА

• КІНЕЦЬ ОДНОГО ЗАХОПЛЕННЯ

• ГОЛОД — СУВОРИЙ УЧИТЕЛЬ

• ІВЕН ШІПМЕН У "ЛІЛА"

• ПОСЛАНЕЦЬ ЗЛА

• СКОТТ ФЩДЖЕРАЛЬД

• ЯСТРУБИ НІЧИМ НЕ ДІЛЯТЬСЯ

• ПАРИЖУ НІКОЛИ НЕМАЄ КІНЦЯ

МІС СТАЙН ДАЄ НАСТАНОВИ

Коли ми повернулися, в Парижі стояла холодна ясна погода й було дуже гарно. Місто вже приготувалося до зими, і в крамничці з паливом навпроти торгували добрими дровами, а на терасах багатьох пристойних кафе можна було погрітися коло жаровні. В нашій квартирці було тепло й затишно. Розпаливши дрова, ми накладали на вогонь boulets — овальні грудки пресованої вугільної окрушини,— а надворі ясніло приємне зимове світло. Тебе вже не вражало те, що дерева стоять голі, коли ти йдеш мокрими доріжками Люксембурзького саду під поривами гострого свіжого вітру. Тепер, коли око звикло до темних безлистих дерев, вони здавалися вирізьбленими з каменю; зимові вітри збивали брижики на поверхні ставків, а струмені фонтанів яскріли в ясному світлі.

Побувавши у високих горах, я тепер майже не зважав на крутизну паризьких пагорбів і залюбки підіймався на них; так само залюбки вибирався й на останній поверх готелю, де наймав для роботи номер, з якого було видно всі дахи та димарі кварталу на схилі високого пагорба.